Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx	786 Кб	6361
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2	1581 Кб	5891

Коли б свого Гірея не кохала,

Коли б мене не мав за жінку він

Улюблену, єдину, повновладну,

Коли б іще не діточки мої,

Найкращая в яситті моїм утіха —

Години б яв неволі не жила

І власною б рукою її збулась...

Та вона, покохала Гірея й через те жила в неволі.

Шість літ, як день, минуло, упливло

В якомусь сні химернім, в п'янім наді.

У пестощах, у любощах палких,

Які мене зненацька огорнули

Й заціпили крик болісний душі.

Вже сталося минуле моє млою:

Мов марево далеке, вирина,

Хвилюється, прозоре та хороше...   .

І мечеться так бідолашна Богуславка. І несила їй відірватися від теперішнього заради минулого. Та й не­сила забути. Минуле до неї бринить-бринить словом, піснею, згадкою, снами, і вона від нього відбивається та не має снаги відбитися.

...Згадаєш — і нудьга

Знов обів'є вужем живучим серце, —

Нема снаги забути незабутнє!

Але вона хоче забути. Жене геть спогади:

Не треба їх! Я прагну супокою...

Вони ж печуть... дратують... Далі все!

Одірвана, потурчена навіки!!.

І мечеться душею бідолашна Богуславка, «одірвана, потурчена навіки». І потішає її подруга, товаришка діво­чих років, теж полонянка, колишня кохана її брата Сте­пана. Вона її потішає. Вона її умовляє. Але, потішаючи й умовляючи, вона її н а м о в л я є, на своє навертає — на думки про край, про дім, про Матір, про рідний Бо-гуслав, про першого коханого, з яким так любилася. Ця не має коріння в чужій і осоружній землі й поривається до рідного краю всією душею, і тягне подругу за собою... Ятрить її рани, множить її муки... Але Маруся упираєть­ся скільки має сили, вона хоче зберегти душевну рівно­вагу й відбивається від спокуси, від мрійних і таких страшних, болючих слів товаришки своєї... Леся співає їй рідних пісень, і ті пісні хвилюють душу, воскрешають минуле, ваблять, кличуть... і душі тяжко тому протисто­яти, — вона теж співає з подругою. Закінчуючи пісню про ліщиноньку, не витримує й вибухає риданням... І тут бачить, що не тільки вона ридає, — євнух Ахмет, що стеріг осторонь і чув ту пісню про ліщиноньку, теж захо­диться сльозами.

Ой, хто ж той Ахмет! Звідкіля він знає мову, як він зрозумів ту пісню?!.

А знає він тому, що він земляк своєї господині... Він це пояснив, а разом з тим підніс краєчок заслони над тяжкими ділами її пана, над тим жахом, що криється за цими розкошами... Він колись не був євнухом, він був людиною... Він з України... І навіть знає Богуслав... Але потім його захопили в полон яничари й зробили з нього каліку... На наказ паші-Гірея отак з ним зробили...

Вражена Маруся не йме віри... Але як же тут не поймеш віри, коли він от стоїть, її земляк, що став «Ахметом»...

Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..

Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхо­питися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього... Та не знаходить в тім за­буття й колишнього спокою...

З'являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеть­ся їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою во­лодаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою по­лонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як «милосердного» й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, «її мову», «її рід», «її землю» й «її людей», «як самого се­бе»... І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає поша­на, скріплюється довіра...

А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцю­вали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень... Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими... Потім пока­зує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою... Потім ве­лить привести циган. І все для неї, для своєї коханої «ханум»...

Заколисана Маруся підкоряється своїй долі. Що ж, він добрий. І їй треба все забути і рід, і край, усе. Цього всього, що тут, їй несила вже зректися. Та й для чого. Те, що було колись —

...Нехай то буде сном

В моїй душі, розкішним сном, яскравим,

І мрією моїх дівочих літ!

Так, так! Розвійсь ти, марево минуле...

Час і пора туркенею ставати!

Прощай, прощай...

І Маруся вирішила ставати туркенею. Дія йшла наспад, переходила в тон такої от собі мелодрами, затихала, пригасала й мала пригаснути цілком. І нічого би й не було. Але раптом Маруся зробила страшне відкриття... І все пішло шкереберть. Дія зробила карколомний зиґзаґ...

Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспо­коєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаю­чись... І ось зринули чіткі її слова:

Ой, у полі два явори.

Третій зелененький,

Та занедужав при дорозі

Козак молоденьки...

Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звука­ми, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужа­лена:

Ай, хто ж там, хто?!.

Мій мозок запалав.

Почувсь мені коханий, кревний голос...

Ой Боже ж мій!..

(І до Ахмета, що навернувся).

Який то гурт співа?

«Невольники!» — відкарбував Ахмет голосно й понуро.

Маруся остовпіла. І... що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — за­точуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах... ні, не вигукнула, як то належалось по п'єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:

Нево льн ики?!!

У мужа?!!

В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?

І, може, та м... Л у кав е  о ш у ка н я!!.

Веди мене до них!!.

Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, за­кам'яніла... І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.

Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці за­надто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні за­ключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам яко­гось особливого значення, поза тим, що належалось по п'єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.

Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений «в вуса», протиснувся в нижнє фойє до буфе­ту й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.

Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п'єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четверто­му десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх «слабонервних» товаришок. Дачниці й дачники чимсь стур­бовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на «масу», — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось «при­мітивну», кепсько вдягнену, «простяцьку» провінційну масу тубільців, «півдикунів», що от же виявилися таки­ми надзвичайно чутливими до мистецтва.

«Маса» гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла... Тіль­ки не самим горілчаним хмелем...

На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе...

А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала... А потім підійшла до дірочки в завісі й диви­лася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чека­ли кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими «стаханівцями» й «ударниками соціалістичних ланів і за­водів», з тими всіма «знатними людьми», що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку... Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на гру­дях, обриваючи старовинні блискітки... І кусала губи...

* * *

Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно гра­ли всі, й така гарна вона сама... Це вже ясно, буде коло­сальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп'ячих очей, чорних, бла­китних, різних!.. І всі дивляться на неї!..