Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 68)

Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися лю­дям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)... Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє... Скіль­ки народу!! — І всі перед нею розступаються... Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі лю­дям, мовляв: «А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви ду­маєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!» — Во­на хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — «О! О! О! о! Дивись! Ди­вись!!.» Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто... Хоч це було заборо­нено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше...

 

* * *

Буфети (а їх два, нагорі й унизу) торгували повною парою, були увесь час в облозі. А так як у них, крім пива й горшки, більше вже не було нічого такого, ніяких та­ких ласощів, чим би можна було потішити ніжніші уста, то облогу тримали хлопці, — корки лускотіли, мовби постріли дрібнокаліберних гвинтівок десь у «тірі». Хлопці, барвисті, дебелі, широкогруді городяне й селю­ки пили пиво понуро, поважно, зосереджено, вмочали червоні розпалені уста в сніжно-білу піну наповнених кухлів і тягли повільно, а коли відривали уста від кухля, над ними лишалися сніжно-білі довгі вуса піни, як у запорожців. Ця подібність веселила дівчат... «Тю, хай ти скиснеш! Точнісінько такий, як той, що продав свою сестру!» або: «От козак, так козак!»

«Ну-ну! — мурмотить «козак» нахмарено й витирає вуса вершком долоні. — Я би його продав!»

Як і належалось відповідно до «духу часу», «народ» був мовчазний, «суцільний равлик», мовляла Ата, — тримав язик за зубами, навіть випивши п'ять кухлів пива. Бач, як­раз наймовчазнішим був той «народ», що тримав у об­лозі буфети, ніби то були товпища не таких собі простих хлопців, а мудреців, які збагнули, що справжня істина ле­жить на дні келиха... та що «язик мій — ворог мій»...

Винятком був, мабуть, знову Чубенко. Червоний і по­нуро усміхнений, тримаючи в вузластій руці обидва своїх запорозьких вуса, він стояв з Данком Шигимагою у кутку за буфетом, притиснув його до стіни, мов бран­ця, і говорив сам та щось змушував говорити й Данка... То була розмова на невідому нікому тему — може, про мистецтво, а може, про полювання на дрохв... Бідолаш­ний горбань, збентежений і блідий, з розкуйовдженою шевелюрою бистро позирав з-за приплющених вій на оточення й далебі хотів якось від Чубенка відпекатися. Допоміг йому другий гонг, що потяг розбурхане людсь­ке море в вузькі щілини дверей. Данко Шигимага видер­ся від Чубенка й швидко пішов нагору по східцях, ніби піднімаючись на небо від такого страшного грішника й п'яниці. Він був сам, бо решта вже пробігла всі східці й розтеклася по дверях. Обернувшись до низу, Данко про­мовив тихо, але чітко до Чубенка:

—  Того не могло бути...

—  Е-е, що там ти тямиш в людях! — махнув стари­ган досадно рукою, випустивши з неї запорозькі вуса, і пішов до дверей партеру, трішки похитуючись і бур­мочучи:

—  Миготить, брат!.. миготить... У душі миготить...

 

* * *

Третя дія почалася надзвичайно сильним акордом — сценою з невольниками. Гранично вимовна, пластична картина трагедії каторжників!.. Аж похололо в душах. Каторжники — це категорія вічна, і даремно там ті ка­торжники якісь «турецькі» — це категорія вічна, тра­гедія мучеництва і — перманентна трагедія їхнього народу... Безглузда історія складається з безкінечних повторень...

А невольники, їхні прадіди значить, на тлі розкішно­го східного міста, на тлі пишних палаців, мечетів і міна­ретів, заковані в тяжкі кайдани, носять тяжуче каміння — будують якусь будову якоїсь (може, й турецької, п'ятирічки) великої проекції... То, може, мала би бути тюрма, а чи фортеця з тюрмою разом... Циклопічність споруди перегукується й з древніми фараонівськими пірамідами й з циклопічними спорудами сучасності... Невольники обшарпані (пошарпана одежа й пошарпа­на шкіра), вимучені, в смугах від шмагання нагаями та гарапниками погоничів і варти... Погоничі й варта складаються з немилосердних спаґів, з яничар... Карти­на каторжної праці ось така... ось така... ну, точнісінько така, як вона оспівана в усіх каторжанських піснях про Сибір!.. Публіка ловить кожне слово, кожен рух, за­таївши подих... Каторжники по п'єсі називаються «не­вольниками», але вони відомі усім як «каторжники»... вони відомі глядачам не з турецької історії, якої вони не знають, а з історії дещо ближчої, яку вони всі знають, з отого знаменитого — «Дзінь-бом! Дзінь-бом! Слишен звон кандальний...» та «За Сибіром сонце схо­дить!..» Тому картина каторжної праці бідолашних предків просто надзвичайна... Що завирувало в людсь­ких душах від такої картини? Які рефлексії від неї бро­дили в людських головах?!. А каторжники сурганять каміння, дзвенять кайданами «дзінь-бом! дзінь-бом!», і хтось із них, непогамовний і затятий співає... Співає пісню про козака Софрона:

 

Ой, не знав козак та п не знав Софрон,

А де славоньки зажити...

 

(і товариші його задумливо підхоплюють)

 

Гей, зібрав військо, славне запорізьке,

Та й пішов він орду бити...

 

А Софрон стоїть осторонь, зажурений, знесилений. Це ж уже й пісню про нього товариші склали, але — навіщо! Зломила їх сила ворожа, бо велика сила меншу завжди ломить, і треба їм тепер загибати. І це ж через нього всі загналися в неволю. І марно. Він навіть не взнав, де ж його мила, де його та провідна зоря, що ве­ла крізь всі іспити й бурі і довела аж сюди...

Софрона грає Григорій Мороз, улюбленець публіки. Його тяжко в цій ролі впізнати через ті вуса й того бута­форного «оселедця» на голім черепі, й через ті шарова­ри. Софрон голий до пояса, потовчений, розтерзаний.

І Степан тут, той самий, що продав туркові сестру рідну, — він от лежить і вже вмирає. Він добре покуту­вав свій гріх у боях з ворогом, але ще не спокутував — над ним, уже півмертвим, ще потішається ворог, що не оцінив його прислуги, і він, отак лежачи в агонії, допи­ває свій гіркий келих...

Публіка, далебі, найменше сприймає слова, — вона сприймає саму талановито оформлену й подану карти­ну, видющу каторгу.

Явним недоглядом режисера було те, що деякі древні невольники під час перепочинку курили зовсім не древню, а скручену з махорки цигарку одну на гурт, передаючи «бичка» з руки в руку. Нонсенс. А може, це був не недо­гляд режисера, а вислід «винахідливості» акторів, що, йду­чи на сцену, забули люльки... Проте ця деталь не тільки не зіпсувала справи, а, навпаки, зробила всю картину особли­во реальною, разючою, гостро сприйманою. Напевне ніхто з глядачів не побачив у тій каторжанській цигарці, у тім преславнім «бичку», недоречності, навпаки, побачив якраз доречність, і якраз саме тому підсвідомо, з глибо­кою нудьгою відчув увесь справжній трагізм каторжансь­кої долі... Але вже, мабуть, сьогодні на те пішло, щоби й помилки та прикрі випадки грали свою якусь логічну роль, — глядачі їх сприймали як закономірність, або взагалі не сприймали, зовсім не рахуючись з бутафорією. Ос­таннє довів яскраво один несподіваний, на перший по­гляд дуже прикрий, випадок, що стався в найцікавішому місці сцени з невольниками. В найвищій точці драматич­ного напруження, коли вибухнув конфлікт між бідними невольниками й жорстокими спагами та наглядачами, у Софрона, що стояв посеред сцени грудима проти своїх мучителів і, потрясаючи кайданами, виголошував гнівний монолог, раптом одпали вуса... В блискавичну мить мітичний запорожець, прапращур усіх присутніх, перетво­рився в праправнука, в сучасного юнака; тобто «дрібно­буржуазний», фантастичний запорожець перетворився в «пролетарського» свого нащадка, в Григорія Мороза... Зала, перед тим наелектризована надзвичайним драматизмом всього попереднього, охнула... Але ніхто не зарего­тався, як то могло би бути. Ні, замість сміху несподівано вибухнули аплодисменти — зухвалі аплодисменти підбадьорення, мовляв: «Не губись! Чорт з ними, з тими вусами! Знаємо, що то декорація! Смали так!»

І Мороз не розгубився. Він спокійнісінько вернув ву­са на їхнє місце, умовні вуса на умовне місце, і грав собі далі... Це було одне з тих малих нещасть, що іноді підступно застукують актора на сцені, роблячи іспит йо­го талантові, а іноді й ламаючи навіки його кар'єру. Але на те вже сьогодні пішло, ніби якась вища сила зумисне взялася сьогоднішню виставу скорегувати по-своєму.

Знаменним було те, що ніхто, навіть ті московські гості, дачники, під впливом надзвичайного трагізму всієї п'єси і високого мистецтва її виконання, не побачили в тім епізоді з вусами нічого комічного. Було лише співчуття тому талановитому акторові, тому улюбленцеві публіки, Морозові, і радість, що він так просто дав собі раду... А ще було щось таке, що не дається моментально­му усвідомленню, як неймовірний парадокс. Можливо, на це трудилася мимоволі вже Люся Жабка своєю бігани­ною, готуючи уневажнення декоративного плащика... В п'єсі уже неподільно запанувало щось, що їй не властиве, щось, що переступило шароварні умовності, переступило через грим, через «дурні оселедці» й вуса, через підкрес­лений фальш східньої екзотики, щось таке, що пересягну­ло вже через театр, вийшло за його рамці, за рамці сце­ни й панує над усіма, психологічно зв'язало людей по обидва боки рампи і, напевно, вийшло й на вулицю, туди в масу, що стояла й чекала кінця... Тим «щось» був факт, що психологічне настановлення граного на сцені пересу­валося на сучасну площину, фатально з'їжджало на су­часні рейки, поймалося духом сучасності. Легенду дав­нини зруйновано, міф щез, а на його місце вставала легенда інша, нова, реальна легенда дійсності...

І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально ко­титься згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.

І лавина котилася...

Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, до­ведений до нестями знущанням ворога над товариша­ми, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з'явилася на плацу його мати Ганна, пе­ребрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжки­ми наручниками по голові, чути було лише сопіння. А ко­ли з'явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.

Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття...

Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого во­на так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену... Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все ба­чила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче... Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гна­ти її та таврувати «джаврою», проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльо­нами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:

 

Мене... мене... до сина не пустили!

 

здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:

 

О будьте же ви прокляті до смерті!

 Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід

Не знали й дня щасливого, години!

Щоб муки всі, які у пеклі є,

Невідступно вам душу мордували!

Щоб серце вам все струпом пройнялось!

Щоб в печінках засіли чорні жаби!

Щоб хробаки точили скрізь нутро!

Щоб очі вам повиїдала тля,

О гаспиди, архангели прокляті!!.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: