Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не гово­рили, дивилися «нейтрально».

—  Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра!.. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить. Але то все в порожнечу.

А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляка­ний, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він при­йшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже «За мною!», по­простував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й ба­чили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказ­мом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втра­тила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа:

— Агов! Власть!.. Забери ж мене зараз і відправ ме­не знову туди, звідки я прийшов. Забери й веди. Чуєш? Або пристрель з отієї пукавки, що ото ти маєш. А як ні, то... — тут Сміян враз затупотів і вибухнув прокльонами й безтямним криком: — А як ні, то забирайся звідси геть к чортовому батькові. Забирайся під три чорти і забирай з собою й отих своїх мавп!.. Щоб і духу тут вашого не було! Марш!!. — А потім тихо, зламано: — Йди ж і доложи про все начальству. Все, як оце чув і бачив. А я буду ждати... Ну! Кр-ругом! Шагом марш!

Міліціонер знизав плечима, посміхнувся криво, почухав потилицю. Він був з почуттям гумору, й все це йому стра­шенно сподобалось. Потім махнув рукою й пішов геть, поніс свою невиразну посмішку назад, до начальства.

Сміяна мусили забрати знову, щоб він уже ніколи не повернувся. Залежало все від того, як поінформує «там» про все міліціонер... Через годину прийшла вантажна ма­шина й забрала не Сміяна, а навантажила речі крикливої «господині» й їх обох з супругом і десь повезла на інше мешкання; приїздила ще раз позабирати різні пожитки... Сміянові речі (вірніше, речі його покійної матері) лиши­лися лежати на вулиці. І вони лежали до вечора. І, може, лежали би вічно, бо господар ними зовсім не поцікавив­ся, але увечері, потемну, якісь сусіди нишком позносили ті речі до хати й навіть хтось у хаті натопив...

Так кажуть. І навіть кажуть, що хтось до материної знимки в домовині почепив ще одну материну знимку — дівочу... Десь у когось зберігалася ...

Таку історію Сміянового повернення до материної хати розносить поголоска. Ата повірила в це зразу й всією душею. Саме так, на її думку, й мусило бути в цієї химерної людини, що про неї розповідалося стільки фантастичного взагалі.

Крім історії повернення, розповідалося багато іншого. Наприклад, те, як Сміян обходить будинок управління НКВД п'ятою вулицею, — як він перелазить через огорожу міського парку або шукає дірки в тій огорожі, простуючи на обмин, як він часом переходить глибоку дренажну канаву на площі Леніна вбрід, знову ж таки обминаючи ту частину міста, де стоїть той проклятий будинок. А іноді навпаки — Сміян спеціально йде попри будинок, ніби хоче випробувати міць своїх нервів, зупиняється зухвало насупроти, стоїть, розставивши широко ноги, розглядає все докладно, чи­тає вивіску на мурованій брамі (таку дзеркальну вивіску на кам'янім стовпі), дивиться на неї, примру­живши очі, як на не знати який мистецький твір, так, ніби хоче розгадати секрет її виготовлення.

Розповідають, як Сміян часом стоїть остовпілий по­серед базарної площі й щось так заглиблено думає, що нічого геть не помічає. Часом так він зупиняється й перед якою-небудь будівлею й стоїть, мов заворожений, нічого не чуючи й не бачачи.

Іноді ж навпаки — ні з того ні з сього Сміян починає раптом перелякано озиратися, а тоді кидається швидко-швидко йти, ніби від когось невидимого утікаючи, все швидше й швидше, нарешті; кидається панічно бігти, щось мурмотить... А тоді враз зупиняється, витирає спітніле чоло й, спокійно повернувшись, йде назад рівною ходою, задуманий, сумний, спокійний, зовсім як ділова, нормальна людина, лише чимсь тяжко зайнята й тому нахмурена, самозаглиблена. Часто такий рапто­вий і несамовитий порив до втечі спричинює поява міліціонера чи працівника НКВД в уніформі.

А то бувало знову-таки навпаки: побачивши міліціоне­ра, Петро Сміян спокійно підходить до нього, стає перед ним, кремезний і широкогрудий, закладає руки за спину й задумано дивиться, — як Гуллівер на ліліпута, як не зна­ти на яке диво, дивиться, ворушить губами або роздимає ніздрі й посміхається. Міліціонер червоніє, блідне, губить­ся остаточно під незвичним проникливим поглядом й, нарешті, зірвавшись з місця, утікає геть, під посмішки ви­падкових свідків такої чудернацької сцени. Кажуть, що ще не було випадку, щоб у такій ситуації міліціонер чи навіть енкаведист, не втік, як і не було випадку, щоб Сміян доз­волив собі щось сказати такому бідоласі чи зачепити йо­го, або, тим більше, вдарити, чи шарпнутися з наміром вдарити. Просто стояв і дивився з посмішкою, і того по­гляду ніхто з представників поліційної влади не міг ви­тримати. В той день, коли такий випадок траплявся, на базарі всі жінки єхидно посміхалися в обличчя навіть са­мому начальникові міліції, товаришеві Бубиреві, а тим паче його жінці Бубирисі, що плавала по базару, як пані («як колись приставиха!») й купувала то се то те та дава­ла «домробітниці» (не наймичці, що ви, що ви!) тарабани­ти слідом у тяжкому кошику.

Кажуть, що сам великий начальник НКВД, тов. Сазонов, зустрівши Сміяна на вулиці або побачивши здалеку, переходив на другий бік або просто непомітно повертав назад.

Або ще от розповідають: часом цей Сміян сидить у кімнаті сам, щось робить або сидить в чайній, а чи в бібліотеці, біля столу, зосереджений в собі й нікого не помічаючи, — і раптом як не скинеться, як не обернеться шпарко назад і наставиться на двері широко витріщени­ми безтямними очима!.. Що він там бачить — невідомо, але все його єство наче б'є блискавка, а чи пропасниця... Кажуть, що то йому ввижається тюремний вовчок у ка­мері смертників і що хтось у той вовчок підглядає за ним.

А то розповідають ще й таке: часом Сміян, задума­ний і самозаглиблений, підходить до дверей своєї (а чи й чужої) кімнати й стає в кутку за звичайною людською потребою... і лише в останній момент похоплюється, буйно червоніє, озирається, а як хтось є присутній, щось бурмотить і утікає; часом навіть і шапку забуде чи те, що мав у той час при собі. Так він раз забув течку з якимись помальованими шпаргалками в приміщенні міської бібліотеки-читальні. І не повернувся по неї.

Та течка пролежала там пару днів. Нарешті завідувач читальнею, не знаючи, кому течка належить і не припус­каючи, щоб вона могла належати тому непритомному маньякові, передав течку в міліцію. І там вона й мала пропасти без сліду, коли б на сторожі божевільних часом не стояла сама доля...

Або ще розповідають, що цей Петро Сміян іноді ви­йде на край міста, на піски (по-місцевому конче наголос на першому складі — піски) і там з дітлахами бавиться, сам немов дитина, — нагрібає з піску вали, будує козацькі фортеці, вежі, церкви... Діти з ентузіазмом зустрічають цього будівничого... Маленькі діти бавляться з великою дитиною...

І багато інших дивин розповідалося про Сміяна в місті Нашому.

Всіма цими легендами Ата була дуже заінтригована, її химерне дівоче серце, не раз преболюче шарпнуте й до сліз розчулене якою-небудь особливою деталлю з пригод того божевільного, на зразок «зустрічі» з мерт­вою матір'ю, почало не в жарт марити тією дивною й такою бідолашною людиною.

І от одного разу Ата з ним зустрілася. Віч-на-віч.

 

* * *

Одного буденного дня вони налетіли одне на одного на сходах театру, вірніше, в дверях театру. Ата швидко бігла додому під час обідньої перерви, пролетіла по­рожніми й дзвінкими фойє, перебігла вестибюль й вхо­пилася за ручку останніх дверей, що вели з вестибюля на вулицю... В цей час хтось з вулиці сильно потяг двері до себе, й Ата випала просто в обійми якомусь мужчині. І все на ній потерпло — це був той божевільний, це був Петро Сміян. Він стримав дівчину від падіння сильною рукою, інакше би вона зробила сальто по інерції на схо­ди й покотилася вниз, на осяяну сонцем площу, — підхо­пив, як пір'їну, поставив на ноги й, нічого не кажучи, став осторонь, даючи дорогу...

Це був високий, кремезний і гарний мужчина... ні, не красивий, а гарний, хоч і рябий з виду. Це був би зовсім юнак, коли б не якийсь особливий вираз очей і чола та ко­ли б не яскраво-білі пасма волосся в зачісаній угору темній чуприні. Був він добре виголений, мав вираз об­личчя людини, безмежно спокійної і в той же час чимось безмежно й тихо запечаленої, задивленої в себе, в ту свою невідому печаль, і через те байдужої до всього світу зовнішнього. Так видалося Аті. А може, таке враження надзвичайне тільки тому, що над цим обличчям невиди­мо витала авреоля всіх тих, часом чудернацьких, часом зворушливих легенд, і головною з тих легенд була та, що він божевільний. Це легенда легенд. Проте Аті впа­ло в око, як перше блискавичне й безпосереднє враження (а перше враження, кажуть, буває завжди вірне), що в тім обличчі, як і в усій фігурі, немає зовсім нічого від божевілля, нічого божевільного, анічогісінько: обличчя зовсім нормальне, лише вражає своєю відчуженістю, своєю суворістю, своєю зосередженістю й укрите рябо­тинням, як стальною кольчугою. А щоб сказати точніше, — вражає своєю небуденністю й суворою мужеською кра­сою. Так відгукнулося в Атиному серці. Бідолашна дівчи­на зовсім розгубилася і в той же час впилася в обличчя цієї людини гострим поглядом, намагалася проглянути раптом в її душу і від того, вже згаданого, блискавичного спостереження відчула, як її серце чомусь шалено затре­петало. В сандалях на босу ногу, в літньому білому, аку­ратно випрасуваному костюмі,  засмалений сонцем, Сміян стояв і вже, як видалося Аті, тонко посміхався... Зовнішня чистота й акуратність абсолютно суперечили репутації божевільного. Але особливо видалася супереч­ливою посмішка, що йшла, без сумніву, з зовсім притом­ної, чистої, незбаламученої душі. Дівчина зашарілась. В голові майнуло, що ця зустріч, та ще так химерно випала, —  не випадкова; що ця зустріч заважить на всьому її житті та що її химерність символічна. Від цієї блискавич­ної думки дівчина розгубилася остаточно й, не пам'ятаю­чи себе, кинулася сходами вниз, перестрибнувши всі шість приступок одним духом, і подалася сонячною пло­щею, їй хотілося озирнутися, але вона не озиралася, ли­ше відзначила кутиком ока, що Сміян стоїть на площадці перед дверима, тримаючи їх одчинені однією рукою, і ди­виться їй услід. І довго їй це ввижалося... Обличчя з сиви­ми пасемками над крутим чолом як стало увіччю чи, вірніше, в серці, так вже його звідти нічим і не можна бу­ло вигнати. Серед виру думок і рефлексій, породжених несподіваною зустріччю, може, найцікавішою була реф­лексія — чітко-чітко викликаний якимось дивом до жит­тя колись чутий каламбур чи афоризм на тему божевілля:

«Божевільний — це один нормальний серед тисяч ненормальних». Або: «Нормою є більшість, а кожне відхилення від норми сприймається як ненормальність. Отже — серед тисячі ідіотів один нормальний буде потрактований тією тисячею завжди як ідіот, тобто як відхилення від норми»... Так колись вправлявся в діалектиці один товариш студент.

І ці думки тепер завирували в Аті, як вислід того блискавичного враження від обличчя Сміяна. Те вра­ження постало, як маленька брунька, і тепер та брунька буйно й радісно розпукувалася в серці дівчини великою чарівною квіткою — брунька хвилюючої надії, бо... Бо те серце так хотіло.

Одначе після тієї несподіваної зустрічі більше Ата не могла Сміяна здибати.

А доля, либонь, вже мала свій присуд. Вона не тільки зіштовхнула їх у дверях, вона мала вже якийсь далекий свій плян, можливо, навіть божевільний плян... І прирекла йо­го здійснити. Й, можливо, почала вже його здійснювати.

 

V

«Четвертий вождь»

 

Пошук на сайті: