виразно цілком
я бачу маму.
Постать, брови, очі,
сумні, безмежно теплі і живі.
Вузенькі плечі в стьоганці робочій
і хустка в’язана на сивій голові.
Здмухнувши сніг по мерзлім підвіконню,
вдивилась в світ.
Уже світає там.
До мене руку тягне.
Рваний шрам
протяв пориту зморшками долоню.
— Зіпрись об мене. Час вставати, доню.
За тебе я ручаюсь всім життям… —
Так. Певне, час.
На вгрітому сидінні
заворушивсь Іван Хомич.
Павло підвівся, тихо став узбіч,—
мовчить, ладнає ремені наспинні.
Механік в дверях одкрутив болти.
— Приготуватись! — запалало слово.
І неминуче впало так раптово,
що вже не стало
ні турбот, ні спогадів, ні суєти.
Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.
Ні, ось Павло. Він йде вперед. Пусти.
Пусти його. Він скочить в пітьму перший.
За ним і я. Хомич останній. Три.
Твердим ударом тьму дверей продерши,
в ребристій сталі заревли вітри.
Мороз зім’яв, пожмакав, згріб лице.
Нема назад.
Як томить кожна п’ядь!
Як давить ранець!
Спокій! Де кільце?
Затисни й сіпай на рахунок п’ять.
Павло пригнувся.
Брязкіт.
Свище падь.
Падіння. Прірва. Край. Не відступать.
Хтось підштовхнув:
— Пішла! —
Ступила, зникла, витліла до тла.
Стрибок.
Падіння
головою вниз,
скрутило м’язи враз,
розсік морозу вріз,
суглоби рве по швах,
хребет до тріску гне
на друзк,
на брязк,
на стиск,
на смерть
волочить, стаскує, жене,
вогненна круть, зелена верть
до пня розколює мене,
я розметалась,
серце, ноги, руки,
сто рук, сто ніг, сто тіл,
навальна млость, стрибучих іскор муки,
і раптом рветься тулуб мій навпіл,
протяжний гук, опуклий вибух,
болючий струс
і тишина,
десь в нутрощах, в життя найглибших глибах
колючих спазм згасаюча луна,
бринливі стропи підпирають круто,
і, як долонь, прикривши височінь,
сіріє наді мною кругла тінь
ривком розгорнутого парашута,
гойдаюсь всім тілом,
пручаюсь, підстрибую, висну
між чорною тьмою внизу
і чорною тьмою вгорі,
очам не пробити її непроглядність зловісну,
безмежні пустоти, бездонні нурти, пустирі,
сама, одинока, самітня, одна, позабута,
між чорною тьмой внизу
і чорною тьмою вгорі,
клаптинка тканини, лапатий листок
парашута,
під ним безпорадна,
мов кокон, метляюсь на довгім шнурі,
волокон і м язів розчахнутий вихорем віхоть,
хистке існування, закружляне в сніжній імлі,
аби не зомліти, щоб вірити, пружитись, дихать,
землі доторкнутись і встояти на землі,
не пухла долоня легкої шовкової тканки
роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,
повиснуте бомбою тіло тяжке диверсантки, —
мій гнів, мою клятву, моє поривання земне
велика долоня,
міцна материнська долоня,
робочими зморшками різко і гірко порита,
її неухильність, безстрашність, турбота, безсоння
тримає мене над розверстими ямами світу,
долоні мільйонів, землею і сталлю натруджені,
пожаром пропахчені, порохом битви опечені,
звелись наді мною в суворім і владнім напруженні,
щоб я не сконала на чорних снігах Задонеччини,
могутні, дбайливі долоні мойого народу,
стражданням спотужнені, спеками й стужами
шпарені,
моя охорона в страшній крутії небозводу
між тьмою і тьмою,
в падінні,
в самітному маренні,
долоні людей, допомога, підпора всесильна
в мені, наді мною, зі мною, навколо, повсюди,
я маса, я сила, я частка життя невіддільна,
я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мій! Люди!
1964
[1] Верньєр — пристрій для настройки радіоапаратури.