Олесь Бердник - Серце всесвіту (сторінка 3)

      Він поглянув на принишклих хлопців, на мить задумався, пошукав у кишені, потім рішуче одщібнув значок космонавта від грудей… Подав його старшому. Строго сказав:

      — Це для всього класу. Чуєте?

      Хлопці навіть роти пороззявляли від несподіванки.

      — Це… назовсім?

      — Назовсім! Тільки з умовою — вчитися на п’ять!..

      Огнєв поплескав хлопців по плечах, сів у машину. Проїжджаючи мимо кручі, ще раз з ніжністю поглянув на цвинтар, де спочивав прах його рідних.

      Все гаразд. Смерть відступає перед життям. Рядом з могилами молоді хлоп’ята готуються полетіти в далекі світи. Ради живих, ради прийдешніх. Смерті нема. Є тільки сум, печаль за минулим, є тільки невпинне стремління вперед…

      А хлопці ще довго дивилися вслід машині, ніби не вірили, що бачили тільки що славетного космонавта Огнева. Але ж це правда. Ось в долоні лежить блискучий значок “Почесний космонавт”. На ньому зображений срібний півмісяць, а навхрест — ракета. І цей значок належав Огневу, а тепер він подарований класу. Аж підскакуючи від радості, хлопці помчали понад берегом, високо підіймаючи вгору значок, несамовито галасуючи:

      — Огнєв! Справжній Огнєв!..

АНДРІЙ САВЕНКО

      Од станції Андрій ішов пішки. До села було гри кілометри. Поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту, але Савенко вибрав стару польову дорогу.

      Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась в повітрі, в п’янкій високості заливалися жайворони.

      Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя.

      Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать в темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові і нові покоління. Яка предковічна, яка неповторна сила! Я повертаюся до тебе, я п’ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу…

      Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки — пам’ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, вдивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив прийдешні роки, майбутні дороги! Поцілуй мене тепер, вітре! Ти говорив мені правду в своєму чарівному шепоті. І тепер несу в серці безмірну вдячність, повертаю її тобі, полям, сонцю, паркій, родючій, незабутній батьківській землі…

      Котять хвилі жита. Пилить предковічна дорога. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. Тануть… знову народжуються… сплітаються з вітром в майже нечутних обіймах, співають мовчазну пісню великої гармонії літнього дня…

      З-за горба виринули перші хати рідного села. Вірною сторожею вишикувалися тополі. Понад ними замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості.

      Білий змій. Паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок…

      Це ти його вів по важкій і славетній дорозі, змій далекого дитинства. Славен будь! Я знову бачу тебе. Ти знову на струмені повітря здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх хлоп’ят вбирають в себе чари небесної безодні. О, вони не опустяться вниз, ті очі, які напилися з космічного джерела!.. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..

      А ось і село. Царина, заросла дерезою. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать в повітрі антени радіо і телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навколишній світ. Ти одержало очі, що бачать через океани, ти оволоділо слухом, що чує голоси синів твоїх на інших планетах. І все ж таки ти незмінне для вірних синів — тепле, ніжне, близьке серцю, як материнське лоно… Здрастуй, село!..

      З скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Андрій ввійшов у них. Ступив по пружному споришу. Мамо! Чи серце твоє віщує, що син недалеко?

      Загуркотіло в сінях. На ганок вискочила літня жінка. Сплеснула руками, кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти велетенського зросту схилявся, ніжно цілував у сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…

      Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ясновидим лицем, на якому ласкою сяють сині очі з-під кудлатих брів, рідні очі єдиного сина.

      — Повернувся, сину! А я жду не діждуся! Чи надовго ж?..

      — На місяць, мамо!

      — Слава тобі, господи. А потім… знову туди?..

      Мати несміливо показала очима вгору. Андрій засміявся, ствердно хитнув.

      — На Марс, ненько…

      Мати жалісно зітхнула, змахнула сльозу.

      — Думала, налітаєшся… женишся. Такі дівчата кругом повиростали. Я б онуків гляділа… А ти…

      — Е, матусю! — легковажно махнув рукою Андрій. — Біля зірок мої наречені літають. Може, десь спіймаю — тоді обов’язково привезу до тебе на поклон…

      — Смієшся все…

      — Та ні, серйозно!..

      — То прошу ж до хати, Андрійку! Будемо гостей звати…

      Та не довелося старенькій звати гостей. Сусідські хлопчаки побачили Андрія і зчинили ґвалт. Босонога гвардія помчала вздовж села.

      — Савенко приїхав! Андрій приїхав!— лунало над хатами.

      До хати Савенків потяглися люди. Завітав голова сільради, завклубом.

      І не встигла мати вгостити сина обідом, як його вже повели до клубу. Там ждало майже все село.

      Зустріч вийшла душевною, урочистою. Школярі нашвидкуруч організували концерт самодіяльності. Зворушений Андрій відповідав на сотні запитань, розглядав моделі ракет, виготовлені в школі, слухав виступи юних артистів. Особливо йому сподобався хор Фальшивлячи від хвилювання, він виконував пісню, написану місцевим поетом:

Незабутня моя, кохана

Мати рідна, Земля,

Я у світах незнаних

Бачу тебе здаля.

Бачу твої щасливі

І поля і гаї,

Чую грозові зливи,

Урагани твої,

      А ніжні дівочі голоси виводили, вкладаючи в мелодію найщиріші почуття, приспів пісні:

Чи на Марсі, чи на Місяці —

У найдальших зоряних краях,

Маяками очі твої світяться,

Батьківщино дорога моя…

      Потім вступив бас — худорлявий, високий, гнучкий, як лозина, десятикласник:

В небі сяють планети,

Нових Колумбів ждуть.

Я в могутній ракеті

Вирушаю у путь.

Чи вернуся — не знаю,

Вірю лише в одне:

Ти із гордістю в серці

Пригадаєш мене…

      Хор гримів, підхоплюючи знову приспів, а Савенко. заплющивши очі, летів думками на далекий Місяць, де стояла, готова до старту, могутня ракета. Як здорово, як точно цей сільський автор передав почуття людини, що вирушає в космічні блукання. Саме так: невпинне почуття єднання з далекою Вітчизною. Якими далекими від життя були прогнози деяких західних філософів. Вони вважали, що людина буде одірвана від звичних обставин у космосі, і це порушить її психіку. О, маловіри! Ніде, навіть на краю безконечності, справжня людина не буде одинокою, вона відчуватиме биття сердець своєї родини, свого народу, своєї планети. Роз’єднує не відстань, а пустота в душі!.. Яка радість, що навіть діти в рідному краю розуміють це…

      Концерт закінчився. Андрія попрохали розповісти про свої враження. Затамувавши подих, односельчани — і дорослі і малі — слухали про перельоти між Землею і Місяцем, про будівництво перших наукових баз на супутнику Землі, про дивовижні пригоди в безмовних пустелях іншого світу, про підготовку першого польоту на Марс.

      — Наче казка! — прошепотіла старенька баба, що сиділа поряд з матір’ю Андрія. — От щаслива ти, Марино… такого сокола породила!..

      — Всі вони такі, — радісно відповідала мати, тамуючи гордість і хвилювання.

      Аж опівночі закінчилась зустріч. Щебетливі, рум’яні дівчата зграєю проводжали героя до хати, співали йому пісень. Хлопчаки простягали з усіх боків фотографії, жадаючи підпису. Він підписував, усміхався, ішов селом, ніби сп’янілий, поглинаючи в душу, в серце, в кожну клітину тіла неповоротний аромат степового села, нічного, скропленого зоряними бризками неба, чари місячного проміння.

      І ось вони вдвох. Мати і син. Як колись, мати сідає на призьбу. Андрійко схиляє їй голову на коліна. Обоє мовчать. Там, де повнота почуттів — не треба слів.

      Мати пестить поріділі кучері сина, знову і знову переживає його бурхливе життя — від дитинства до зрілості. Завтра буде біль, буде розлука… сумніви, чекання, невідомість… Та хай! Ось сьогодні — серце сина б’ється рядом з материнським серцем, його бунтівлива душа на хвилину задрімала біля батьківського порога…

      — Синку…

      — Що, ненько…

      — А чи не страшно тобі… там… у небі?..

      Лагідні зморшки усмішки лягають біля очей сина, він ледь помітно крутить головою.

      — Не страшно, мамо. Ти пам’ятаєш — я в дитинстві часто дивився на зорі, на Місяць?..

      — Пам’ятаю, Андрійку…

      — Ще тоді в мене виникла дивна думка… а може, й не дивна… Я збагнув, що людина — не чужа у Всесвіті… що вона — частина його… так, як листок на дереві, як клітка в нашому тілі… Тільки не всі люди розуміють це! Коли я ходжу серед скель на Місяці, я бачу на небі Землю… я знаю, що на тій Землі ти, мамо… Коли я полечу на Марс, я буду бачити зелену зірочку рідної планети. А доведеться побути в інших світах, полетіти до далеких зірок — я слідкуватиму за Сонцем… Серце говоритиме, що біля Сонця є планета, де живе мати моя… Так буде завжди, матусю… Колись люди помчать за межі нашої зоряної системи, за мільйони світлових років. І юнаки та дівчата будуть дивитися в перископи на рідну зоряну спіраль. Серед мільйонів мерехтливих вогників буде один вогник нашого Сонця… А біля нього знову єдина, своя, неповторна планета… і мати…

      Сльози радості котяться по щоках матері. Вона мовчить, вбирає в серце дорогий голос. О, яке щастя, доле моя! Буде летіти син у таємні світи, і слідом за ним простелеться материнське благословення.

      І чорна безодня оживе від подиху тієї любові, і стане вона колись домівкою, як і тепла, обжита Земля…

      Спи, мій синку… Спи, Андрійку… Хай пройдуть перед тобою дитячі роки, хай напоять душу твою цілющими спогадами дитинства.

      А син дрімає, знеможений враженнями літнього дня, думами, потоком буряних мрій. В туманній свідомості народжуються і згасають дивні видіння…

      …Вихором проносяться зірки на тлі чорного неба. Мов опале листя за вітром, спадають вони в темний океан, що котить важкі хвилі з невідомості. З глибини Космосу наближається вогняна крапка. Вона блискавично виростає, перетворюється в сяючий корабель. Він не схожий на ракети Землі… Це — зорельот далекого світу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx99 Кб1532
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2241 Кб1618

Пошук на сайті: