Олесь Бердник - Серце всесвіту (сторінка 4)

      На шляху корабля виростають гострі зубці скель. Сильний удар! Полум’я вибуху високо здіймається в небо, осяває океан зловісним промінням. Андрій кидається вперед, простягаючи руки. Він несамовито кричить: “Там же люди, живі істоти! Вони загинуть!..”

      — Вставай, Андрійку! Проснись! — чується турботливий голос матері.

      Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..

      Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях стоїть листоноша — молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.

      — Я не хотіла турбувати. Але тут написано— терміново!..

      — Що таке? —не розуміє Андрій.

      — Телеграма, — ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлука? За що? Чому? Не слід було так радіти…

      Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.

      — Мені треба їхати, мамо!..

      Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:

      — Коли?

      — Зараз. Негайно.

      — І не приїдеш знову?

      — Не знаю…

      — Коли ж тебе ждати, синку?..

      — Не знаю, ненько…

СИГНАЛ ТРИВОГИ

      Соколов не спав три доби. Дні й ночі проводив він у лабораторії, досліджуючи таємничий предмет, принесений ракетою. На четверту ніч він вирішив відпочити.

      Увійшовши в кабінет, він машинально включив телевізор і приліг на диван. Ішла передача якогось європейського телевізійного центра. На екрані діялося щось незрозуміле: з космічного простору на Землю опускалися дивні, чорні й страшні, грибоподібні апарати. З їхніх люків виповзали потворні істоти, схожі на восьминогів. Вони пересаджувалися в легені, рухливі машини, будувалися рядами й мчалися над Землею, спопеляючи полум’ям своїх випромінювачів усе, що попадалося на шляху — села, міста, поля. На обрії піднімалися гігантські стовпи диму від ядерних вибухів. По Землі котився вогненний вихор...

      Між руїнами металися юрби збожеволілих від страху людей... Люди падали, топтали один одного, згоряли...

      Вогонь охопив Лондон...

      З гуркотом звалилася Ейфелева вежа... Як карткові будиночки розвалювалися хмарочоси Нью-Йорка...

      Після цих картин смерті й руйнування на екрані з’явилася всміхнена особа диктора, що розв’язно пояснив:

      — Леді й джентльмени! Ми показали вам психологічну композицію “Бачення прийдешнього”. Саме така доля, на нашу думку, очікує людство найближчим часом. Перша звісточка отримана — на радянську ракету “Сатурн-1” у космосі зроблений напад. Залишки ворожого апарата впали разом з ракетою в море. Треба очікувати нападу на нашу планету. Земля беззахисна перед грізними інопланетними силами...

      — Який кретин, — прошептав Соколов, вимикаючи телевізор. — А всі тому, що ніхто нічого не знає. Кожний бовтає все, що йому прийде у голову. Але що ж зрештою таїть у собі дивна півсфера?

      На інший день після її падіння на Землю, півсферу привезли в Космоград. Спочатку вона була темно—фіолетової, потім стала прозорої, майже невидимої, як стекло, опущене у воду. Усередині переливався вишневих кольорів туман, спалахували іскорки. Не було ні швів, ні отворів, ні якого-небудь знака або малюнка.

      Півсферу із працею відкріпили від корпуса ракети, у який вона впаялася невідомим способом. Сподівалися, що внизу буде отвір, але його не виявилося. Прозора речовина не піддавалася аналізам — ні хімічному, ні спектральному. Від нього неможливо було відколоти навіть малюсінький шматочок, алмаз не залишав на ньому риси, полум’я пальника з температурою у двадцять тисяч градусів не робило на нього ніякої дії.

      Учені губилися в здогадах. Ясно було тільки одне — що апарат зроблений розумними істотами, які перебувають або перебували в межах сонячної системи. Але хто вони? Наші сусіди або жителі далеких планет? З якою метою зроблений цей експеримент із півсферою? Може бути, у ній укладене послання людям Землі? Тоді чому таким дивовижним способом?

      Розгадки нема. Є тільки тисячі найбезглуздіших вигадок. Де ж розгадка? В чому вона? Соколов спеціально викликав членів марсіанської експедиції з відпустки, тримає їх біля себе. Може, доведеться міняти маршрут корабля. Та пройшло три дні — і нічого Академік схопився з дивана, нервово заходив по кабінету Розгадка мусить бути простою. Чим вищі по розуму істоти — тим простіші в них методи єднання…

      На столі виник маленький світловий прямокутник телевізофона. На ньому з’явилося обличчя оператора, помічника Соколова. Рот його роз’їхався до ушей, в кабінет ввірвався торжествуючий голос:

      — Перемога, Сергію Олександровичу!

      — Як? — скрикнув академік. — Розшифрували?

      — Інфрачервоний фільтр. Вони бачать в інфрачервоному спектрі!..

      — Що там видно?

      — Рухливі зображення. Ми нічого не розберемо Ждемо вас…

      — Біжу!.. Спішу!.. Голубе, я розцілую вас, Хто це придумав?..

      — Ніхто. Всі. Ви ж самі сказали — розгадка мусить бути простою.

      — Генії!.. Поки що нікому не кажіть. Я йду…

      Соколов з трепетом схилився над інфрачервоним екраном. За ним було видно прозору сферу апарата. В глибині, на синьому тлі, бігли хвилясті лінії золотистого кольору. Вони перепліталися в найрізноманітніших комбінаціях, пливли згори донизу. Соколов скрипнув зубами. О прокляття! Стояти отак, мов бовдур, не розуміючи нічого! Там, певне, пульсують живі думки розумних істот, вони звертаються до нас, а ми нічогісінько не розуміємо…

      Та ось лінії обірвалися, тло потемніло, на ньому спалахнули срібні цятки. З глибини випливла куля планети. Навколо кулі повис фантастичний сяючий пояс.

      — Сатурн! — скрикнув хтось.

      Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.

      Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, перетворився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині — уламки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.

      Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.

      — Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..

      — Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! — підхопив оператор, помічник академіка. — Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?

      — А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? — почулось запитання.

      Соколов одним поглядом припинив суперечку.

      — Як би там не було — розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…

РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ

      Ррозповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.

      Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:

      — По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звертаються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..

      Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:

      — Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легковажно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які вони…

      — А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.

      — Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічого спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?

      — Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мову з далекими братами!

      — Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тільки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші космонавти підуть на нього?..

      — Підуть, — спокійно сказав Огнєв.

      — Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкретної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..

      Присутні весело засміялися. Мен тільки, руками розвів.

      Тоді Соколов знову підняв руку, вимагаючи тиші.

      — Отже, вирішено. Експедиція полетить до Сатурна. У нас нема можливості в найближчий час побудувати досконаліший корабель. Доведеться використовувати той, що мав стартувати на Марс. Міняється все —маршрути, прискорення, запаси пального, інструкції. Для цієї важкої і копіткої роботи я й викликав вас…

ПРОЩАННЯ

      Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:

      — Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна .. мені… ще раз побачити їх?

      — О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…

      Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:

      — Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто виявиться правим? Ви чи я?..

      Соколов засміявся.

      — Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx99 Кб1553
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2241 Кб1641

Пошук на сайті: