— Побачимо, — непевно сказав я. — Думаю, що біологічна основа тутешнього життя не дуже відрізняється від нашої.
Апарат безшумно опустився. Я напружився, чекаючи удару. Та навколо панувала тиша. Виднокіл згас, стіни нашого апарата стали непрозорими.
— Можна виходити, — почувся голос Народженого Небом.
Професор заворушився на сидінні, потім, щось згадавши, кашлянув.
— А як же ми будемо полювати? Чим? Адже руками ніякого звіра не спіймаєш?..
— Не турбуйтеся, — заспокійливо озвався Народжений Небом. — В інших світах нам доводиться зустрічатися з хижими тваринами. Проти них ми вживаємо випромінювачі енергії, які використовуються також для деяких технічних робіт.
Відчинилися люки. Важке задушливе повітря, насичене вологою і незрозумілими запахами, вдарило в обличчя. Я закашлявся, в голові запаморочилося.
— З незвички, — почувся голос Народженого Небом. — Можете не турбуватись. Ще в минулі віки наша атмосфера була очищена від шкідливих бактерій. Вам не загрожує ніяка хвороба.
Я відчув, що міцна рука космонавта підтримує мене. Нарешті, в очах прояснилося, дихати стало легше. Я оглянувся навколо, пройшов кілька кроків. Під ногами я відчував тверду землю, або, коли хочете, грунт, але все було іншим, зовсім іншим, ніж на рідній, далекій планеті.
Апарат сів на широкій галявині, прим’явши якусь рудувату траву з широкими спіральними листками. Така трава росла по всій галявині аж до озера. Де-не-де вона викидала високі, блискучі стебла з голубими пухнастими китичками. Поміж травами, при самому ґрунті, ріс рожевий мох. Він скрипів і пружинив під ногами. А далі широким кільцем озеро оточував густий-прегустий ліс. Стовбури дерев були чорні, з блискучою, ніби полакованою корою, а гілки мали переважно червоний або рожевий відтінок. Вони колихалися під поривами сильного вітру, до нас долинав похмурий, ворожий шум. Вгорі, над нами, над лісом, мчали кошлаті хмари якогось коричневого кольору, між ними інколи визирало голубе сонце, і тоді широка поверхня озера спалахувала веселими, грайливими іскрами.
Я мимоволі згадав широкі рідні луки, наші привітні зелені ліси, пестливу течію Дніпра. Сум невидимою лапою добрався до серця, стиснув його кігтями. Ми в чужому, зовсім чужому світі, куди занесла нас дивна примха долі!
Народжений Небом показав широким жестом в бік лісу.
— Підійдемо туди. Пошукаємо плодів.
У його руці я помітив блакитний циліндр, з’єднаний з поясом прозорим зеленкуватим шнуром. Це, напевне, була та сама зброя, про яку й говорив раніше Народжений Небом.
Стіна лісу виростала, змикалася над нашими головами. Більшість дерев тягнулася в небо голими блискучими стовбурами, і тільки десь там, угорі, кучерявилися дрібнолистою кроною. Поміж ними росли також присадкуваті товсті дерева, ніби покорчені якоюсь ворожою силою. їх гілки були обліплені велетенськими відразливими бородавками фіолетового кольору, широкі, червоні листя з рожевим пухом на лицьовій стороні пучками звисали з тих бородавок.
— Перший Друг, — озвався Народжений Небом.
— Що таке? — не зрозумів професор.
— Дерево так зветься. Тоді, коли наша раса жила ще на планеті, плоди цього дерева рятували дикі племена від голоду.
Серед пучків червоного листя звисали продовгуваті плоди, завбільшки з чималий огірок, покриті зверху блискучою фіолетовою шкірою, схожою на надкрилля якогось фантастичного жука. Я, недовго роздумуючи, видряпався по виткому рудому стовбуру рослини-паразита до перших гілок і зірвав з десяток плодів.
Іван Ігнатович запитливо глянув на космонавта,
— Що з ними робити?
— Обчистити.
Професор зняв фіолетову шкірку. Під нею була пухка м’якоть криваво-чорного кольору.
— Щось не дуже апетитний вигляд у Першого Друга, — заявив Іван Ігнатович. — А втім, зачекайте… — Він понюхав, лизнув, примружив очі. — Пахне приємно. Солодке. Ну, Василю, чи пан, чи пропав. Якщо помру, то не їжте.
Він жадібно вкусив соковитий плід. Я теж не став чекати, чи вмре, чи не вмре професор, і почав уминати Першого Друга. Запах його нагадував нашу земну троянду, на смак плід скидався на грушу. За якусь хвилину ми з’їли всі плоди. Професор облизався, поглянув ще вгору. Народжений Небом застережливо підняв руку.
— Треба утриматися. Не слід багато вживати нової для вас їжі.
— Але я відчуваю… е-е… якусь пустоту в животі.
— Зачекайте. Ми спробуємо здобути їстівну тварину.
— О! Це було б чудово! — вигукнув професор.
— Тоді підемо до озера.
Ми вирушили назад, вийшли з лісу. Хмари розійшлися, галявину заливали сліпучі промені Великого Покровителя. В його сяйві трава мала темно-фіолетовий відтінок. Біля озера промайнули якісь тіні. Народжений Небом мовчки пригнувся, жестом запропонувавши те саме зробити й нам. Потім ми почали обережно пробиратися поміж рядами фіолетових низькорослих кущів.
Показався берег озера. Недалеко від лісу, на мілині, бовталися у воді дивні тварини. Здалека вони були схожі на клубки щетини. Чулося задоволене гарчання, радісний вереск малечі.
Народжений Небом завмер.
Я побачив, як піднялася в повітря чорна рука. Блиснув блакитний циліндр. Вуха різонув різкий посвист. Тварини на березі сполошилися, з вереском кинулися врозтіч. На мілині залишився лежати непорушний клубок щетини.
Народжений Небом підвівся і спокійно попрямував до озера. Але не встигли ми пройти десяти кроків, як трапилося щось несподіване. З гущавини фіолетових чагарів метнулося довге чорне тіло і з грізним риком стрибнуло прямо на космонавта. Професор присів від жаху, я скрикнув від несподіванки.
Народжений Небом упав під тягарем звіра. Голубий циліндр відкотився вбік. Я бачив, як відкрилася червона паща і жовті зуби страховиська вхопили за руку космонавта, якою він захищав своє обличчя. Тканина, мабуть, не піддавалася зусиллям хижака, бо я почув жахливе злобне ричання.
“Загине наш господар!” — майнула болюча думка в моїй свідомості. Тканина довго навряд чи витримає. Я зацьковано озирнувся навколо. В око впала велика чорна палиця, мабуть сУха гілка з якогось дерева. Підкоряючись пориву почуття, я схопив той дрюк і, люто скрикнувши, вдарив ним тварину по голові.
Страховище завило, підскочило вгору, перекрутилося на місці і кинулося на мене. Я відчув страшний удар в груди, бачив перекошене жахом обличчя професора, почув якийсь свист. Потім в очах потемніло, і я знепритомнів.
Не знаю, скільки я лежав, але коли опритомнів, то Великий Покровитель не змінив свого місця на небі. В грудях пекло, на щоці відчувалося щось гаряче. Я поворушився. Хтось допоміг мені звестися на ноги. Поряд зі мною стояли Народжений Небом і професор.
— Проклята тварина обідрала вам усю щоку, — тривожно сказав Іван Ігнатович. — Господаря нашого теж покалічила. Він якось доповз до апарата, відчинив його, і… знаєте — не повірив би, якби сам не бачив, — через хвилину був уже зовсім здоровий. А потім він приклав вам до щоки якийсь пластир (каже, що це штучна жива тканина), і тепер я не бачу на вашому обличчі жодного пошкодження…
Я полапав свою щоку. Справді, там нічого не змінилося. Тільки ще пекло, ніби від кропиви. Я повернувся до Народженого Небом, мовчки гаряче потиснув йому руку. Його очі сповнилися якимось внутрішнім теплом, радісно засяяли.
— Мені, завдячувати нічого, — почувся його голос. — Для нашої медицини — це дрібниці. А ось перед вами я у великому боргу дружби!
Я зніяковів, хотів заперечити, але Народжений Небом перебив мене.
— Я кажу те, що було. Ви врятували мене від смерті. Хто б знайшов мене або вас у диких лісах покинутої планети? Мій молодий друже з далекої планети, я не забуду ніколи вашої послуги.
Ми мовчали, зворушені його чулою, ніжною душею. Народжений Небом підійшов до трупа чорного хижака, суворо поглянув на нього. Потім похитав головою.
— Така нікчемна тварина, згусток м’язів, дикості і злоби — і раптом несе смерть людині. Ні, це неймовірно, недопустимо…
Потім його очі вдячно подивилися на мене, заглянули в глибину моєї душі.