Стріла часу – Олесь Бердник

Зірки загадково посміхалися, урочисто і невпинно котилися до обрію. А на сході загорався новий день…

“…Хмари вдарялись об хмари з величезною силою, спалахували сліпучі блискавиці. Гуркотіли громи. Внизу дрижали скелі, розколювалися, і град каміння падав у бурхливі води океану. Шум бурі, грози, рев грізних високих водяних гір зливалися в жахливу музику. Ніяке створіння не могло б вижити тут. Вся планета була покрита голими скелями, широкими океанами…

Але що це? Якісь дивні звуки чуються вгорі. Сильніші, ніж грім, вони наближаються до поверхні планети, переходять у страшне виття.

Хмари пробиває якесь чорне тіло. Воно повисає над скелястим берегом, поволі опускається. Стовп сліпучого вогню торкається гір, обпалює камінь гарячим подихом.

Дивний корабель зупиняється. Замовкають громові звуки. Тільки гроза й далі бушує.

Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.

Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.

Нарешті пролунав суворий голос:

— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!

Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.

Знову пролунало грізне виття, вогняний спалах обпалив берег океану, величезний корабель, мов снаряд, помчав у захмарене небо.

Чоловік залишився один на пустельній, чужій планеті…”

— Досить!!!

Василько здригнувся, перестав читати, здивовано поглянув на вчителя.

— Перепрошую, що товариш вчитель сказав?

— “Що товариш вчитель сказав?” — передражнив Казимир Петрович Василька. — Ти що написав? Звідки взяв це? Якесь марення божевільного? Ти часом не був у лікарні?

— Але ж я… старався, — тихенько прошепотів хлопець, і на його віях повисли сльози.

— Старався! — безжалісно скрипів учитель. Маленькі очиці за скельцями пенсне примружилися, тонкі губи єхидно зібгалися і стали схожими на черв’яка. — Ха-ха! Про що ти думаєш? Куди літає твоя дурна голова? Я що загадував? Написати що-небудь з свого життя! А ти бачив, переживав те, про що написав? Га, тумане вісімнадцятий?

Василько мовчки кивнув головою.

— Ти ще й смієшся наді мною! Та я тебе з школи вижену! Та з тебе всі учні сміються!..

Василько озирнувся навколо. Ніхто не сміявся. Навпаки, всі погляди були сповнені співчуття й цікавості

— Казимире Петровичу! — почувся схвильований голос сусідки Василька Ксені. — А мені дуже сподобалося те, що Василько написав. І я хочу знати, що далі…

— Дурні! — крикнув розлютовано вчитель, ляснувши лінійкою по столу. — Викиньте з голови всякі химери!

— А Жюль Верн писав про таке, — захищався Василько, шморгнувши носом. — Я давно читав його книжку “З гармати на Місяць”…

— Теж марення! Дурниці. Ще був у Росії такий Ціолковський — той навіть придумав ракету для польоту на Місяць! Ну й нічого, крім сміху, не вийшло. Всі вважали і вважають його божевільним!

Двері до класу раптом відчинилися, і на порозі з’явився незнайомий чоловік. Він був високий, поставний, молодий і гарний. Волосся вихрилось золотим пасмом над високим чолом, насмішкувато сяяли сині очі. Клас завмер. Казимир Петрович зробив запитливу міну.

— Перепрошую, — сказав незнайомий. — Я трохи слухав ваші висловлювання з приводу Ціолковського і Жюля Верна.

Для чого ви говорили так погано про видатних людей? Та ще в школі!..

— Хто ви такий? — спалахнув учитель. — Як ви смієте заходити під час уроку до класу?

— Смію, — лагідно посміхнувся незнайомий. — Я новий директор школи. А ви більше працювати не будете… доки не переглянете свої педагогічні погляди…

— Ви поплатитесь за сваволю! — вереснув Казимир Петрович. — Я буду скаржитись!..

— Будь ласка! А тепер ідіть!..

Вчитель, задихаючись від люті, схопив капелюх, палицю і прожогом вибіг з класу. Дзвінкий подих задоволення вихопився з десятка грудей. Учні явно схвалювали рішучі дії нового директора.

Наступний урок директор Степан Іванович провів сам. Він розповів учням про життя Ціолковського, про його самовіддану роботу для наступних поколінь.

— Мені сподобалося те, що ти написав, — сказав директор Василькові. — Тільки не для того Ціолковський та інші вчені працюють, щоб висаджувати на інші планети зрадників. Ні, діти! В інші світи полетять сміливі герої, які розкриють для людей нові таємниці, ще далі розсунуть неосяжні кордони науки, знайдуть нові чудові світи…

— І жити можна буде там, в іншому світі? — ледве чутно прошепотів Василько.

— Можна, — радісно ствердив Степан Іванович. — І хто знає, може, ще нашому поколінню судилося здійснити перші польоти. Ціолковський мріяв про це…

Василько слухав, розкривши рота. Значить, те, що він читав у книжках, не байки? І справжні вчені вже тепер працюють над створенням ракет. Йой, як добре, як чудово! Треба буде обов’язково знайти і прочитати книжки про Ціолковського.

Василько замріявся і не помітив, що учні вийшли з класу. Почулися легкі кроки. Хлопець отямився, здивовано озирнувся. Перед ним стояв новий директор. Він дружньо і ласкаво Дивився на учня.

— Як тебе звати?

— Василько… Василько Горовий, — несміливо відповів хлопець.

— Чому ти цікавишся такими речами, про які писав сьогодні? Хто навчив тебе — батько, мати?

— У мене… нема ні тата, ні неньки, — похнюпився Василько. — Тільки дві книжки…

Степан Іванович присів біля учня, обняв за спину, прихилив біляву голову до своїх грудей.

— Розкажи… Розкажи мені все…

…Вуйко Данило кричав, тупав ногами, сердився.

— Я через нього терпів великі збитки! Я годував його більше трьох років. Хто відшкодує мені це? Хто, я вас запитую?

Обличчя Степана Івановича закам’яніло, щелепи стислися, сині очі стальними буравчиками вп’ялися в Данила.

— Не брешіть! Ви змушували дитину пасти гурт кіз. Ви тримали його в чорному тілі. Тепер кінець! Василькові треба вчитися, і я забираю його до себе!..

— Я не відпущу його! — скипів вуйко Данило. Підскочивши до Василька, він схопив хлопчика за руку, шарпнув у куток. — Марш спати! Ось до чого довела школа. Більше не підеш туди!..

Василько заплакав, благально подивився на Степана Івановича. Невже вуйко сильніший, ніж оцей хороший, ласкавий чоловік? Невже він ніколи не вибереться із злиднів і поневірянь?

Степан Іванович заступив собою Василька, тихо, але чітко сказав:

— Якщо ви ще раз доторкнетесь до хлопця, ми віддамо вас до суду. Запам’ятайте! Васильку! Хочеш залишитися тут, у вуйка Данила?

— Ні, не хочу!

— Стерво холерне! Виродок поганий! Тебе навчили?..

— Не смійте! Назад! Васильку! Підеш до мене?

— Піду, Степане Івановичу!..

— Збирайся! Де твої книжки?.. І віднині я для тебе не Степан Іванович, а тато… Зрозумів?

Вуйко Данило здивовано витріщив очі, а розгублений Василько радісно прошепотів:

— Зрозумів… — І майже нечутно додав: — …татку…

За вікнами пливе срібне коло місяця. Хмаринки набігають на нього, тчуть на осяйному тлі казкове прядиво, тануть в темній безодні.

Рука Степана Івановича пестить голівку Василька, а погляд сягає в зоряне небо.

— Яка сила тягне тебе в Космос? — шепоче він. — Що бажає там знайти твоє дитяче серце?

Хлопчик солодко спить, притиснувшись худим тільцем до нового батька. Інколи він здригається, щось бурмоче.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: