РЕВОЛЮЦІЯ В МИСТЕЦТВІ!
НОВЕ СЛОВО ХУДОЖНИКІВ!
ВЕЛИЧЕЗНІ ДОСЯГЕННЯ АБСТРАКТНОГО ЖИВОПИСУ!
КОСМОС І МИСТЕЦТВО!
Знову з’явилася жінка-диктор, співуче промовила, кокетливо примруживши очі:
— Поспішайте, поспішайте! Будьте присутні при народженні нового!
Потім попливли кадри реклами. Леонід, що сидів біля водія, оглянувся на товаришів.
— Може, підемо, друзі, га? Як-не-як, а Міжнародна виставка! А то полетимо знову в небеса і не побачимо!..
— І жалкувати нема чого! — махнув рукою Горовий. — Я був на кількох виставках абстрактного живопису! Жах!
— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!
— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.
— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…
— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..
— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..
— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!
— Писав мені, — сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..
— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.
Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.
— Треба вам пересісти на колісне таксі, — сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..
Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:
— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!
Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.
— Егей! Таксі! Рятуйте!
Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.
— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?
— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!
— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.
— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!
Горовий ствердно хитнув головою.
— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу. Справжній людині приємніше відчувати себе рівним серед рівних, якщо навіть вона незрівнянно славетніша за мільйони інших…
— Еге ж, — додав Діжа. — Колись саме слава, виключність окремих людей відгороджували їх від мас або робили їх фактично одинокими. Такі люди могли оцінювати себе з позицій юрби, але історія розвінчувала їх ілюзії!..
— Ви не зовсім правильно кажете, мсьє! — обізвався водій таксі ламаною російською мовою. — Все залежить тільки від того, як почуває себе людина, яка вітає, і людина, яку вітають: Коли перший віддає шану, не обожнюючи кумира, а другий сприймає цю шану, як розуміння його заслуг, а не виключності особи, то я за величання героїв… Ви зрозуміли мене, мсьє?
— Зрозуміли! — весело відповів Горовий. — Це досить розумна формула, і з нею можна погодитись.
— Спасибі! А тепер скажіть, куди ж вам?
— Виставка Космічного живопису! Ви знаєте, де це?
— Знаю, — впевнено відповів водій. — Це недалеко від Лувра. Нова будівля…
Незабаром таксі зупинилося біля під’їзду великої, незвичайної на вигляд будівлі. Вона нагадувала гігантський кристал неправильної форми, всі боки якого виблискували в промінні сонця різноколірними прозорими пластинами, зробленими з синтетичних матеріалів.
Попрощавшись з водієм, космонавти піднялися широкими сходами до входу. Молоді дівчата роздавали відвідувачам путівники по виставці.
У височенному вестибюлі було темно. Над кількома входами спалахували широкі екрани, на них з’являлися постаті космонавтів, знайомі пейзажі планет і їх супутників. На тлі тих картин виникали і згасали фрази:
Відділ академічного живопису
Відділ психологічного живопису
Відділ динамічного живопису
Абстрактне мистецтво
— Куди ж піти? Як ви думаєте?
— Спочатку у відділ академічного живопису, — вирішив Діжа. — А потім для більшого контрасту — в абстрактний…
— Згода, — засміявся Леонід. — Пішли…
Безшумний ескалатор поніс друзів у верхні зали. Навколо снувала густа юрба. Сонячне проміння, відбиваючись від серії хитро влаштованих дзеркал, яскраво освітлювало експонати. Космонавти наспіх пройшли мимо багатьох картин, вже відомих з інших виставок. їхню увагу привернуло велетенське полотно під назвою: “Що ж буде далі?!”
На ньому зображувався приліт земного зорельота в іншу систему. Широке поле вкривали колючі малинові рослини. На обрії вимальовувалися спіральні обриси химерних споруд. Небо мало якийсь зелений колір, по ньому пливли криваві хмари. На передньому плані видно було нижню частину зорельота, що глибоко вгруз в грунт чужої планети. У відкритому отворі стояли три космонавти в біологічних масках. У скельцях окулярів відбивалося багряне світило — сонце того світу. Пози космонавтів були напружені, сторожкі, руки їх стискували зброю. Напроти них — юрба дивних істот. З темних балахонів, що приховували форми тіла, виростали химерні, великі голови, позбавлені рослинності, з слизькою, блискучою шкірою і круглими, неприємно вибалушеними очима. Передні кінцівки тих істот — якась подоба щупалець — тримала рефлектори, що випромінювали зловісне зеленкувате сяйво. Художник ясно хотів сказати: ще один рух, один необережний погляд — і замість розуму заговорить зброя…
Горовий довго дивився на картину, потім перезирнувся з товаришами.
— Ну як?
— Взагалі, здорово! — промимрив Діжа. — Аж мороз поза спиною пішов…
— Так-то воно так, — втрутився Леонід, — тільки, по-моєму, тут вилазить назовні душа самого художника. Він написав картину з абсолютно суб’єктивних позицій, ігноруючи закони розвитку суспільства навіть на Землі…
— Вірно! — підхопив Горовий. — Не можуть цивілізовані люди різних світів зустрічатися ось так, як звірі!.. Люди системи Великого Покровителя, людина нашої Землі, і навіть більшість людей загиблої Та-іни ось так не зустріли б космонавтів — відважних одинаків, які змагалися з ворожими силами космосу заради зустрічі з далекими братами по розуму…
— Фе, бридке, — скривився Діжа. — Пішли далі, а то ще присниться…