…Так! Ми не взяли твоєї фортеці, час! Ти поки що виявився могутнішим, ніж наша земна сила, здобута Розумом в безупинній боротьбі! Але прийде пора, умножаться можливості науки, і ти будеш покірно служити людям, як служать їм електрика, атом, ядро…
СТРІЛА ЧАСУ ПРОНИЗУЄ КОСМОС
Сотні вертольотів, тисячі альпіністів, десятки тисяч тібетців розшукували прозору кулю — дивовижний корабель з далекої системи, який у сімдесятих роках двадцятого століття повернув двох людей Землі з неймовірних глибин Космосу на батьківщину. На другий рік пошуків куля була знайдена з допомогою ультразвукових локаторів під багатометровими пластами зернистого снігу. Радість Горового, його товаришів і всіх вчених, які зацікавилися проблемою часу, була безмірною. Знову з’явилася надія, яка майже згасла після невдалої експедиції до невидимої зірки…
Цілий рік найкращі спеціалісти в області кібернетики намагалися вивчити принцип роботи чудесного апарата часу. Але завдання було майже непосильним. У центрі кулі відкрили керівний мозок — складний механічно-біологічний агрегат, що до цього часу знаходився в стані своєрідного анабіозу. В стінах прозорої сфери проходила незрозуміла система, яка, певне, й була рушієм апарата. Найдотепніші гіпотези нічого не з’ясували. Без пояснення конструкторів, які будували унікальну машину, годі було зрозуміти її суть. Це усвідомили всі вчені — на Землі і Наа.
І ось, в один з перших днів другого року пошуків дослідники добралися до енергетичного ядра кулі. Було відкрито пальне апарата. В могутньому магнітно-гравітаційному полі знаходилася мікроскопічна кулька надгустої матерії. Так, саме надгустої матерії часу, яку не змогли здобути космонавти. Вивчення ЇЇ маси показало, що це матерія, сконденсована з одних тільки квантів часу, дивовижний моноліт без мезонних оболонок, без електричних зарядів у звичайному розумінні.
Горовий поставив питання перед Конгресом Науки Землі і Радою Вчених Наа про експеримент в космічному масштабі. Після гарячих, бурхливих дискусій було вирішено: “Вітчизна” летить через всю Метагалактику до системи Великого Покровителя. Спеціалістам-кібернетикам пощастило розшифрувати дані інформаційного центра апарата і скласти програму Для навігаційних автоматів “Вітчизни”. Було сконструйовано Двигун часу, який змонтували на носі космічного корабля. Принцип його був дуже простий. Раніше для подолання певного простору треба було використати відповідну кількість енергії, пересуваючи апарат механічним способом. Тепер та ж сама віддаль переборювалась іншим способом — нейтралізацією часу. Така ж сама по кількості енергія випромінювалась у потрібному напрямі миттєво, пробиваючи будь-який простір. Надважка матерія часу, вириваючись у Всесвіт, мала звільняти дрімаючу в ній енергію, несучи “Вітчизну” в запаморочливі глибини Космосу, ізолюючи її від впливу звичайних гравітаційних полів і звичайного плину часу.
…Корабель стартував із Землі. На його корпусі, поряд із старим написом “Вітчизна” сяяла золотими буквами подвійна назва — мовою Землі і мовою Наа — “Стріла Часу”.
Завдання було дуже почесним: привезти в рідну систему скарби високого знання людей з системи Великого Покровителя. Тому проводжати експедицію прибули тисячі найвидатніших вчених обох братніх планет.
На широкому помості, заквітчаному і вкритому блакитним оксамитним полотнищем, стояли герої. їх було семеро — семеро нерозлучних друзів — і біля них великий білий собака з чорною латкою на грудях.
Василь, Барбара, знову Василь, Іван, Леонід, Орраа і Лаамоо. Ніхто не сміявся. Ніхто не вигукував привітань. Урочиста, неповторна, значуща тиша була найкращим виявом загальних почуттів. Один за одним проходили люди Землі і Наа, дружньо і тепло прощаючись із своїми синами, братами, заглядаючи в їхні мужні, мрійливі очі, ніби передавали в їхні серця і свої мрії, сподівання, гарячу нестримну віру душі.
Василь, мов крізь сон, чув привітання, бачив тих, що проводжали. Погляд його дивився в далечінь, туди, де синів обрій, де хвилювалися стиглі жита, де в прозорій блакиті, над дніпровськими горами, танули, мов дитячі мрії, легкокрилі пухнасті хмаринки.
Рідна Земле! Чи вже назавжди я покидаю тебе? Чи доведеться ще ступити ногами на твої кохані поля, на твої сходжені дороги, на твої неповторні луги, чи судилося ще гуляти в прохолоді лісів і гаїв, слухати лагідний плюскіт річкового плину?
Ніхто не скаже цього. Майбутнє спить ось тут, в серці корабля, за могутнім магнітним полем. Його грізна пружина стиснута, вона готова до дії! Що ж, прощай, Земле! Прощай, мати моя… В тобі сплять мої близькі і рідні, в тобі спочиває прах неньки і тата, в твоїх обіймах заснули дід Данило і незабутня Оксана, і мільйони, мільярди предків. їх ім’ям, їх бажанням, їх силою і мрією ми тепер розкраємо Космос з краю в край, щоб виправдати їх існування, своє існування, щоб виправдати свою вселенську місію — місію Людини, єдиного володаря Космосу.
Прощай, Земле, прощай, маленький кам’яний горбик над Дністром, де я пас кіз, де читав дві заповідні книжечки і вдивлявся дитячими оченятами в далекий і таємничий візерунок зоресяйних небес… Ми готові, ми не здригнемося, ми вистоїмо до кінця…
Сліпучі стовпи спалахів змалювали в небі фантастичні дороги. По тих дорогах, на очах у мільйонів людей, ковзнув у безодню могутній корабель, на корпусі якого в промені Сонця торжествуюче горіли золоті слова: “Стріла Часу”…
Корабель вийшов за орбіту Плутона. Автомати за програмою інформаційного центру впевнено повернули його в бік сузір’я Волосся Вероніки. Тепер можна було ввімкнути двигун часу…
Космонавти зібралися в кімнаті відпочинку. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби прислухалися до тиші Космосу. Потім Барбара ввімкнула апарат зв’язку. Пролунали мелодійні акорди гімну Наа, а згодом — Землі. Рідна система посилала своїм синам і дочкам прощальний привіт. Після паузи тихий, далекий голос диктора сказав:
— Ми виконуємо ваше прохання, Василь Горовий. Слухайте пісню, написану знаменитим астробіологом Оксаною Гнатенко.
Василь Гнатенко схвильовано поглянув на Горового. На його очах виступили сльози вдячності. А Василь, опустивши голову, заплющивши очі, вбирав у себе сумну мелодію пісні, зворушливі слова тексту:
— Хто ти, що в хащах
Дикого лісу
Став на дорозі
Хижого звіра?
Хто ти, що грізну
Іскру небесну,
Вільний вогонь
Закував у темницю?
Хто ти, що владно
З надрів глибоких
Смів здобувати
Скарби таємні?
Хто ти, що, атома
Силу здобувши,
В зоряні далі
Сміливо линеш?
— Я — то кохання,
Я — то шукання,
Я — то незламність,
Я — таємниця!
Я — то безмежність,
Я — то є мужність,
Я — то є ніжність,
Я — то є вірність!
Я — твоя мрія,
Я — це безсмертя,
Я — то Людина!
Чуєш? — Людина!..
— Я — це Людина, — прошепотіла Барбара, витираючи сльозу. — Яка прекрасна душа була в твоєї матері, Василю, — звернулася вона до Гнатенка.
Дніпр поклав голову на коліна Василя і сумно завив. Горовий рішуче встав, ясним поглядом окинув друзів.
— От ми й почули прощальний голос батьківщини, А тепер пора…
Діжа, ламаючи урочистий настрій, раптом закричав:
— Та що ми, ніби вмирати збираємось. Навіть собака засумував. Хіба вперше мандрувати? Ану, веселіше, друзі! Піднімайте носи, заспівуйте пісню… Василю, вмикай “стрілу часу”! Або пан, або пропав! Може, й розірве нас де-небудь на шматочки, якщо зустрінемось з зіркою або планетою, та байдуже!..
— Чиряк тобі на язик! — удавано сердито скрикнув Горовий. — Ніякої небезпеки нема. Ми не летимо в механічному розумінні цього слова, ми пробиваємо безконечний простір часу. Значить, матерія зустрічних систем просто не взаємодіятиме з нами!..
— О! Ось така мова мені подобається! — пожартував Діжа. — Навіть словечко покійного діда Данила використав наш командир, царство йому небесне!
— Тьху на тебе! — засміявся Гнатенко. — Кому царство небесне, Василеві чи дідові?