Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2976
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2955
      Славко хутенько поїв ягідки, ковтнув меду. Де вона такого добра набрала? Ніколи не пробував таких запашних суниць. Він одпив трохи холодної води з глечика, несміливо подякував.

      — На здоров’я! На здоров’я, милий хлопчику! — повторила баба, складаючи сухенькі руки на худих колінах. Кошелик і посуд майнули знову перед носом Славка і заховалися в піч. — А тепер розкажи мені, що ти шукав у лісі, як потрапив сюди?

      — То ви ж, мабуть, знаєте? — мовив Славко, поглянувши на її усміхнене обличчя.

      — Може, й знаю, — хитренько сказала баба. — А хочу почути від тебе…

      — Шукав метеорита, — несміливо мовив Славко. — Це такі небесні тіла…

      — Дуже добре, дуже добре, — весело відгукнулася баба. — Говори, говори, я слухаю…

      — Сьогодні вночі впало щось за лісом. Наш учитель і послав нас шукати… Для науки це дуже потрібно… Ми пішли, бо дуже цікаво! Я, Ліна, Онопрій. Ми його Прі називаємо… Ну, вони злякалися. А я вирішив сам…

      — Бачила, бачила, — задумливо мовила баба. — Ти — хоробрий хлопчик. І чесний. Ну й що ж? Ти знайшов те, що шукав?

      — Не знаю, — знітився хлопець. — Бачу — щось горить. Я ближче — коли хатка…

      — На курячій лапці, — дзвінко засміялася баба, і знову хлопцеві здалося, що то був голос молодої дівчини, а не старої людини. — А в тій хатці — баба-яга. Кістяна нога! Хлопець заходить до неї, а вона його в чавун та в піч. Покочуся, повалюся, Славчиного м’ясця наївшись! Ха-ха-ха!

      — Ви… ви знаєте моє ім’я?

      — Знаю. Читаю в твоїй пам’яті, на твоїм лиці. Ну, кажи далі… Ти побачив хатку, почув мій голос, зайшов. А тепер? Що ж тепер?

      — Хочу знати, хто ви, звідки, — насмілившись, сказав Славко. — Мені дуже цікаво. Як вас звати?

      Бабині очі потьмяніли, заховалися під острішками брів.

      — Що тобі моє ім’я, хлопчику? Хіба це найважливіше? А звідки я? З казки. Де ж іще водяться такі дивні почвари?

      — Ви не почвара, — мовив хлопець. — Ви добра. У вас очі гарні, як у дівчини молодої. І голос м’який…

      — Ну, спасибі, — тихо одвітила баба, — Серце маєш славне. І казку, мабуть, любиш?

      — Дуже, — палко сказав Славко. — Мені баба Оришка завжди казки оповідає. Ого! Вона їх страх як багато знає! Тисячі! А ще вона каже, що мене хлібом не годуй, а дай казку послухати.

      — Як? Як ти сказав? — зраділа баба, і знову її очі засяяли блакитними вогниками. — Не годуй… а дай казку? Голубе, так це ж чудово!

      — Що чудово?

      — О, ти навіть не відаєш, як це важливо. Колись будеш знати. Якщо… А втім — заждемо. Не слід поспішати. Хай казка діється сама, її не треба силувати…

      — Я нічого не розумію, — розгублено мовив хлопець. — Ви говорите загадками…

      — Кожна загадка має розгадку, — відказала баба. — Тільки часто так буває, що розгадка запізнюється. Коли нема героя або мудреця, який поспішить її розгадати. Послухай, Славку, гостинність за гостинність! Сама доля послала тебе сюди, стань мені в пригоді, коли твоя ласка!

      — Я… вам у пригоді? Ви ж можете все…

      — Що все?

      — А он і їжа скаче з печі, і речі літають у повітрі… І бачити ви все можете, певно, на відстані?

      — То й що? Хіба наука не робить всього того? Не в тім сила. Все я можу — і послати всяку річ в інше місце, і бачити далекі події… Одного лише не зробити чарами…

      — Чого ж?

      — Добути серце щире, віддане. Ніякі чари не поможуть. Вся сила світу не відшукає його, не примусить зробити щось погане. Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці. Ото ж я й хочу попрохати тебе…

      — Що я мушу зробити?

      — Розкажи мені казку… гарну казку…

      — А яку?

      — Яку хочеш. Одна умова — улюблену казку, і щоб в ній була молоденька дівчина. Добре? Подумай же, яка з казок тобі найбільше до серця.

      Славко замислився. Його охопив дрімотний чарівницький настрій. Де він, як сюди потрапив? Хіба таке можливе? Не хочеться виходити з милої хатки. Сидіти б так, слухати приємний голос, милуватися переливами блакитного сяйва, що плине невідомо звідки, А потім вийти з хатинки — а довкола казковий світ. Килим-самоліт, а на ньому чарівна дівчинка. Вони сідають з нею на килим, підіймаються в небо, летять у далекий край визволяти… Кого вони будуть визволяти? О, в казках є багато полонених, ув’язнених, змучених, є кого визволяти!

      Славкові згадалася казка про сплячу царівну. Баба Оришка оповідала її десятки разів, і завжди вона здавалася хлопцеві новою, свіжою, неповторною. Може, сподобається бабі ця казка? В ній є молода дівчина. І доля в неї — незвичайна!

      — Згадав! — озвався Славко. — Гарну казку можу розповісти. Про царівну, що заснула. Казати?

      — Кажи, — кивнула баба. — Тільки хвильку зажди. Нанті!

      Хлопець оглянувся. То тут ще хтось є? Баба не самотня?

      З-за квітки, що розквітла на покуті, зненацька вискочив перлисто-блакитний клубочок вогню, впав додолу, покотився по зеленому килиму до баби, скочив їй на коліно і зупинився, ласкаво блимаючи.

      — Що це? — пошепки запитав хлопець.

      — Моя доня…

      — А чого вона така?

      — Не питай тепер нічого. Може, знатимеш про неї більше. Чуєш? Але май терпіння. Все інше залежить від тебе…

      — Від мене? — недовірливо перепитав Славко.

      — Еге ж. Нанті! Чи хочеш ти послухати казку про царівну, що заснула? Глянь на цього хлопчика. Чи ти віриш йому, чи бачиш його серце?

      Вогняний клубочок радісно замиготів. Славко відчув, як у грудях його щось затепліло. Що це з ним? Чому баба звертається до клубочка, ніби то справді жива істота? А може, так воно і є?

      Хлопець хвилюється, але розповідь плине гарно, вільно. Він добре пам’ятає казку, бо й сам не раз відчував себе лицарем-героєм, який шукає свою царівну в нетрях лісових.

      — Так уже заведено здавна: щоб знайти суджену, треба пустити стрілу в широкий світ. Куди вона полетить — туди й прямувати. Старші брати пускають свої стріли, жадаючи наречених багатих, заможних. І лише юний лицар — наймолодший брат — пускає стрілу, благаючи у долі одного: незрадливої любові та вічної казки, коханої подруги, ради якої варто здійснити подвиг, кинутися у прірву, полетіти до далекої зірки.

      Стріли летять, падають. І йдуть за своєю долею брати. Старші приводять у дім купецьких та царських дочок. Батьки справляють бучні весілля. І лише наймолодший брат не повертається. Його стріла залетіла у густий зачарований ліс. Він шукає дорогу серед буйних кущів, попід товстими стовічними деревами. Йому перепиняє дорогу дракон — він перемагає його; страховиська лякають лицаря — він не здається. Нарешті хлопець потрапляє до країни, де все спить. Сплять звірі, дерева, квіти, вогонь і дим над ним, сплять люди. Зупинився час, завмерла вода в річках та джерелах. І відчуває лицар, що й він засне повік, якщо не втече з проклятого лісу. І вже з’являється в нього така думка, та згадує він, що десь тут має бути його наречена. Адже він ще не знайшов стріли! Треба відшукати її, бо сором повертатися з пустими руками! На шляху трапляється йому хатка на курячій лапці, а в ній — баба-яга…

      — Така, як я, — сміється баба, і вогняний клубочок теж здригається, ніби вторить бабиному сміхові. — Дуже гарно розповідаєш, синку! Говори, говори…

      — Баба-яга оповідає лицареві, що той край зачаровано чорним чаклуном. В палаці посеред лісу лежить царівна, яка спить уже багато віків. Вона не захотіла стати дружиною чаклуна, і він так жорстоко помстився їй. Ніхто не може визволити царівну та її царство від злих чар, лише суджений для неї долею, який не побоїться зустрітися в бою віч-на-віч з ворогом. Лицар поривається вперед, та баба зупиняє його:

      “Зажди, не так просто. Ти теж людина і заснеш, як тільки уступиш до палацу. Скажи, чи не побоїшся умерти в цій своїй подобі, щоб воскреснути у вічній, невразливій?”

      “Не побоюся!”

      Веде його баба-яга до вогненного озера, наказує стрибати в полум’яну воду. Стрибнув юний лицар у озеро, пірнув у полум’я, виринув прекрасним і сильним. Попрощався з бабою-ягою, подякував їй за поміч велику.

      Дістався до палацу. Бачить: люди стоять, лежать хто де — і всі сплять. А у палаці — на кришталевому підвищенні — царівна. Білолиця, чорноброва, а на голові у неї — віночок з квіток, і руса коса спадає на груди. І вбрана та красуня у сукню вишиту, а візерунки на ній такі, ніби живі. Глядь — а біля царівни стріла стримить! Та, яку лицар послав у широкий світ…

      Зрадів юнак. Ось де його суджена! Кращої в цілім світі не знайдеш! Та перепинив шлях лицареві чорний чаклун. Намірився вбити а чи приспати героя. Не побоявся юнак. Схопив стрілу, поклав на тятиву, натягнув. Задзвеніла стріла загартована, впав лютий ворог.

      Підійшов лицар до царівни і поцілував її. І одразу воскресло все довкола — дерева, звірі, хмаринки, вогонь. І встала царівна, побачила свого судженого, зраділа…

      Замовк Славко. Очі у баби усміхнені, а біля вуст — скорботна зморшка. Вона слухає казку тривожно, насторожено. Тихо завмер на коліні в неї блакитний клубочок.

      — Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику,— мовила баба.— Ти той, кого ми чекали…

      — Не збагну…

      — Я ж казала — зажди. Май терпіння…

      Клубочок стрибнув з бабиного коліна, майнув над головою Славка, торкнувся його скроні. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба всміхнулася.

      — То Нанті дякує тобі. Дуже гарна казка. А тепер — пора, тобі вже треба йти додому…

      Злипалися повіки. Отак би лягти на зелений килим і заснути. Хороше, затишно. Вогняний клубочок ліг би поруч і муркотів колискову пісеньку.

      — Прощавай, хлопчику, — мовила баба. — Дякую тобі за казку…

      Вона схилилася над Славком, поклала суху руку на його чоло:

      — Заплющ очі.

      Він покірно виконав її веління. Щось зашуміло, дихнуло холодом. Десь загавкали собаки.

      Славко розплющив очі, здивувався.

      Перед ним бовванів тин, перелаз, великі голови соняшників на городі, в темному небі хиталися верхів’я дерев, а трохи далі сяяли вікна дідової хати — лісової сторожки.

      З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? А може, привиділося? І нічого не було? Обмарило, поводило його по Карані… Розповісти Максиму Йвановичу? Не можна. Поки що… А до Чортової Долини він знову навідається. Не забути йому вогняного клубочка, милої хатки, привітної ветхої бабусі з молодими ласкавими очима…

Пошук на сайті: