Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1620
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1795
      — Та я знаю, — зітхнув Корінь, — що тобі до вподоби такі слова. Аякже, орлятко прагне волі, а батько не пускає. Та одна справа летіти орляті над горами, над степами вольними, а інша — прагнути до стерва, де в’ються мухи й гави-трупоїди!..

      — Теж мудро сказав, Кореню, — похвалив Боян. — Проте справжній орел не торкнеться дзьобом стерва, хоч і пролетить над ним. Тож не бійся за юного птаха!

      — Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється!

      Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги.

      — Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться…

      — Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав.

      — Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають?

      — О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує!

      — Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік…

      — Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець.

      — Так тебе ж можуть убити…

      — Мене — може бути. А пісню — нізащо!

      — Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч!

      — З чим? З голими руками? — посварився Корінь.

      Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло.

      — Добра довбешка! — гукнув вдоволено. — Ще якби коня!

      — Бери мого, — сказала Мирося. — Ген під могилою пасеться! Гнідко — бачиш?

      Зореслав ковзнув поглядом по хлопцеві, радо ляпнув його долонею по спині.

      — Звідки в тебе кінь? Ти ж провожатий?

      — А я пас його… Він боярський… Не бійся — бери! Біжімо, я заберу свої торби, а ти лети до війська!

      Вони підстрибом побігли вниз, аж бур’ян зашелестів.

      — От непослух, — тривожно мовив Корінь. — Не відав я, що в нього кров така гаряча! А втім, і я колись такий був. Ач, як метнувся! Глянь, скочив на коня і полетів мов навіжений!

      Мирося повернулася бігцем на могилу, зачаровано дивлячись, як Зореслав, вимахуючи довбнею, нестримно летів назустріч бойовому клекоту.

      — Світовиде, збережи його! Перуне, пошли блискавицю на поміч звитяжцеві! — шепотіла дівчина, витираючи засльозені від напруги очі.

      А Зореслав відчував себе в сідлі, наче птах у небі. П’янка хвиля налетіла, понесла, покотила, і вже не відчував хлопець нічого, крім закличної сурми бою. Кров гупала у скроні, клекіт герцю, що невблаганно накочувався, здавався йому любою піснею. Стугоніла земля під копитами Гнідка, у вухах посвистував вітер, запах поту і полину солодко лоскотав свідомість.

      Ось вже поряд з ним нажахані лиця витицьких воїв. Шати на них розкішні, мечі з коштовними держаками, та чому вони так ганебно втікають? Ага, це радники цареві, а ген видно й самого володаря. Його оточили ворожі бійці, витицькі дружинники хоробро рубаються, та напасників більше, вони прориваються, проломлюються крізь слов’янську заслону. Горе володареві витицькому! Вже кінь його втомлено присідає на задні ноги, крутить головою знеможено, хрипить, на ніздрях кривава піна. Падають останні захисники царя, і жовточубі північні вої, галасуючи, насідають на Горевія.

      Цар упав на землю, затулив обличчя долонями, чекаючи останнього удару. Зореслав потужним тараном влетів до ворожого кола, замахнувся довбешкою. Два напасники одразу повалилися на степову траву. Інші з прокльонами відскочили. Юнак розлючено погнався за ними, гамселячи по спинах, по головах, по крупах коней. Мечі ламалися, мов палички, від страшних ударів, гнулися панцири, ворожі дружинники падали з коней без духу.

      Побачивши таку химерну й радісну зміну, повернули коней воєводи витицькі, сповнилися шалом і завзяттям, покотили, помчали вслід за Зореславом. Слов’янська лава знову напружилася, вдарила, посунула напасників на край Воронячого поля.

      — Слава, слава! — галасувала Мирося, аж підскакуючи на могилі від радощів. — Цілу гору навернув Зореслав чужинських воїв! Одним ударом по троє валить!

      — Моє сім’я! — вдоволено прогув Корінь.

      — Загорілася кров, — засміявся стиха Боян. — Хе-хе! А дорікав синові. Вояцька душа — вона в кожній кровинці людській, у кожній жилочці. Ну що там видно? Наче затихає?

      — Погнали ворога, — закричала Мирося.

      — Еге ж, слава Перунові, — ствердно загомонів пастух.

      — А ти хотів сина не пустити. Один чоловік, а що зробив!

      — То не чоловік, то Яр-Див! — сказала щаслива Мирося.

      — Говориш, ніби закохана дівчина.

      — Таке скажете, — зашарілася царівна. — О, гляньте… царя несуть сюди! Він поранений…

      — Певно, дісталося йому, — зітхнув Корінь. — Якби не Зореслав, то…

      — Правда, правда, — прошепотіла Мирося, тремтячи від збудження. — Якби не юнак прекрасний, то не було б ні царства, ні царя. Ні, може, й мене… Доле, зведи нас воєдино!..

      — Слава богам, — гукнув Корінь полегшено, — покотили ворожу силу дружинники, аж загуло. Тепер можна й мені вертатися додому, ягнят назад переправляти. Глянь, глянь, вже й Зореслав скаче сюди, дяка Світовидові!

      — Пора й мені, — вирішила Мирося. — Побіжу, перевдягнуся.,.

      — Ти куди? — почувши її кроки, запитав Боян,

      — Зореслава зустрічати, — ніяково озвалася дівчина і дременула вниз, аж бур’яни зашелестіли.

      — Теж загорілося, мов суха глиця, — похитав головою Боян. — Дивне дитинча. Гм… Де йому бути прово-жатим? Теж прагне до бою, до діла. А що ж, доки є руки, очі, ноги, доки клекоче сила, хай змагаються!

 

І сміялась орлиця

Із дурного вітця:

— Орленя починається

Із малого яйця…

 

      — Ось так, Кореню! Де ти, чуєш? Гм, нема нікого. Знову я сам. Та добре, що все скінчилося на благо землиці рідній. Проте що ж станеться з юнаком завзятим? Непроста в нього доля зав’язується, ой непроста! Чує моє серце…

      А царя тим часом дружинники принесли до могили, поклали на розстеленій киреї. Він стогнав, лаявся, все поривався встати, поглянути на поле бою.

      — Ану, розступіться! Ой! Я переміг, переміг, слава Перунові! Га? Здорово я бився? Ой!

      — Ти бився, як буй-тур! — улесливо озвався хтось з радників.

      — Громовладар Перун! — підхопив інший. — Кришив їх мечем, як капусту!

      — Ге! — сміявся цар вдоволено. — Вони довго мене пам’ятатимуть! П’ятами накивали. Ой-ой! Чого це в мене замакітрилося в голові?

      — Бо ти ж, царю, під конем побував, — простодушно озвався молодий дружинник. — Та ще бамбулою залізною тебе по шолому вгамселили!..

      — Цсс! — засичав на нього радник Печерун. — Ти що — царя?

      — Мене? — гнівно перепитав цар. — Тобі приснилося…

      — Йому приснилося! — підхопили воєводи й радники.

      — Побіда! Побіда! — заревів Печерун, здіймаючи вгору стяг.

      До могили поверталися втомлені, розгарячені боєм дружинники. Похропували закривавлені коні, збуджено перемовлялися вої, від Витича бігли жінки та діти. На поле важко сідало вороння, переможно й вдоволено каркаючи.

      Печерун схилився до царя, шепнув на вухо:

      — Встати б тобі, сісти на коня. Ти ж переможець, треба, щоб вид у тебе був, як у Світовида…

      — Ну тебе… з видом… Мені непереливки… Ой! Несіть мене до коня…

      А від могили вже бігла, мов на крилах, Мирося. Вона перевдяглася в свою вишиванку, русява коса пишалася у віночку з польових квітів. Дівчина пробилася крізь юрму, обняла Зореслава, поцілувала в спраглі вуста. Він отетерів, розгубився, дивлячись на біле дівоче личко, на її палаючі очі. Довкола сміялися дружинники, дівчата.

      — Хто ти, русалко? — озвався збентежений хлопець.

      — Царівна, лицарю! Мирося…

      — О Перуне, я гину!

      — Що з тобою, юначе?

      — Царівна мене поцілувала. Краще б я вмер…

      — А то ж чому? — сміялася щаслива дівчина.

      — Бо без тебе вже не зможу жити. А дотягнутися до тебе — ой як далеко! Я ж пастух!

      — Ти не побоявся сили ворожої, — докірливо сказала дівчина, — і злякався мари царської.

      — Миросю, — слабким голосом озвався цар. — Чи це ти, чи ні?

      — Я, таточку! — гукнула дівчина і метнулася до батька, кинувши на Зореслава променистий погляд. — Лечу, поспішаю!

      Вона добігла до Горевія, царя вже посадили в сідло, підтримуючи з двох боків. Дівчина скочила на стремено, поцілувала батька в щоку.

      — Ви перемогли, татку! Слава нашій дружині!

      — Слава дружині! — гриміло довкола.

      — А я тобі що казав? — гордо одвітив цар. — Ой, болить…

      — Вас поранено? — затривожилася донька.

      — Та… байдуже… Десь зачепився за меча ворожого… Знаєш, скільки їх майоріло довкола мене! Ой!..

      — Татку! А я бачила бій. З могили…

      — Ах ти дівчисько баламутне! Як ти сміла?

      — Бо не втрималася дома! Я виділа, як той хлопець… захистив вас. Він поклав цілу купу ворогів…

      — Який ще там хлопець?

      — Зореслав, син Кореня. Якби не він, то…

      — Був такий хлопець,— поспіхом озвався Печерун, підморгуючи Миросі. — Гарний дружинник. Треба його похвалити…

      — Не похвалити, а нагородити, — захоплено сказала Мирося. — Батьку, він заслужив славу!

      — Гм. Та треба було б! Тільки чим?

Пошук на сайті: