Олесь Бердник - Поза часом і простором (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx119 Кб1759
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2309 Кб1784

      Валерій полегшено зітхнув і виключив радіо.

      — Нарешті, можна бути майже спокійними… Деякий час ми побудемо тут, доки корабель наблизиться — потім вилетимо. Ми будемо спостерігати, як ця планета розлетиться на шматки!.. Звичайно, з пристойної відстані… Правда, цікаве видовище?.. Це ж справжня космічна катастрофа!..

      — Так! Але тепер уже з волі людей, — додала Вікторія.

      — А поки що, — продовжував Валерій, — ми ознайомимось трохи з планетою. — Може, знайдемо щось цікаве…

      Почулися сигнали радіо. Валерій знову включив динамік. Говорила Земля:

      — Корабель з термоядерним пальним вилетів у простір.

      — Повідомлення прийняв! Контролюйте весь час політ ракети і повідомляйте мене!.. — відповів Тригуб.

      Знову виключивши радіо, він повернувся до Вікторії:

      — Я зроблю невеличку подорож навколо космольота… Ви слідкуйте за сигналами з Землі і пеленгуйте також мені, щоб я не заблудився…

      — Гаразд!

      Валерій одягнув скафандр і опустився на поверхню планети.

      — Алло! Вікторія! — почувся його голос по радіо, — чи чуєте ви мене?..

      — Чую добре!

      — Я буду підтримувати розмову з вами весь час. Не забувайте давати сигнали!..

      Невелика пауза, а потім Вікторія знову почула слова Тригуба:

      — Дивно — Сонце знаходиться на тому ж самому місці, що й раніше, тоді, як ми прилетіли! Очевидно, ця планета не обертається навколо осі! Недалеко бачу пасмо гір .. Ряд сріблястих піків! Дуже погано видно. Піду в напрямку до них, познайомлюся з рельєфом… Може, знайду щось цікаве.

      — …Включаю прожектор. Нічого не бачу, крім крижаної пустелі. Дивно, дуже дивно — яким чином ця планета стала мандрувати в просторі?!

      Раптом Вікторія почула вигук здивовання, якесь бурмотіння.

      — Що там цікавого, Валья? — запитала вона.

      — Чудеса! — схвильовано відповів Валерій. — Вікторія! Тут в світлі прожекторів я бачу стіну… не кам’яну, не природну стіну… Ось я підходжу ближче.. Так! Я не помиляюсь — це, безумовно, витвір розумних істот!..

      — Що ви кажете? — вигукнула здивована Вікторія.

      — Такі Стіна якась напівпрозора, рожевого кольору… Безперечно, це робота розумних істот, які колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..

      — Валя! — обізвалася Вікторія. — Дивіться далі, може, буде щось цікавіше!..

      — Йду! — відповів Тригуб. — Йду вздовж стіни. Вона тягнеться метрів на двадцять… Ага… Ось вона закінчується!.. Повертає під прямим кутом… О! Щось схоже на будівлю!..

      — А входу не видно? — зацікавлено спитала Вікторія.

      — Не бачу! Е, ні! Ось сходи… з того ж самого матеріалу… Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар’єром з трьох боків…

      — А нащо ті бар’єри? — спитала Вікторія.

      — Не знаю, — задумано відповів Валерій. — Істоти, безумовно, були високо розвинуті. Матеріал, з якого побудовано це спорудження, — синтетичний. Щось подібне до нашої пластмаси… Жаль, що доведеться знищувати планету, — а то ми могли б узяти звідси багато цінного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишків їхньої культури…

      Раптом Вікторія насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:

      — У мене під ногами щось затряслось! Треба пове…

      На цьому його голос обірвався, і більше не було чути жодного слова…

      — Валя! Валя! — закричала Вікторія. — Що з вами?..

      Відповіді не було.

      — Валя! Обізвіться! — без кінця повторювала дівчина, розгублено поглядаючи в ілюмінатор.

      Вікторія включила автоматичний пеленгатор, а сама без кінця говорила в мікрофон одні і ті ж тривожні слова:

      — Валя! Валя! Де ви?..

      Тригуб мовчав.

      Клубочок підкотився до горла Вікторії. її душили сльози, відчай і образа проти несправедливої долі! Тоді, коли все так добре склалося і вони були на шляху до повернення — раптом якесь непередбачене лихо спіткало Валерія!..

      Почулися сигнали радіо. Це викликала Земля…

      — Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкістю десяти тисяч кілометрів на секунду. Він знаходиться на півдороги до планети. Вам пора відлітати!..

      Вікторія настроїлась на передачу, схилилася до мікрофона і сказала:

      — Земля! Говорить ракета Тригуба! Чи чуєте ви мене?..

      — Хто це? — запитали з Землі.

      — Це говорить Вікторія Деніс. Не дивуйтесь, що я тут! Коротко з’ясовую… Я вилетіла на космольоті Гершера вслід Тригубу, тому що Гершер хотів використати зорельот для знищення Тригуба… Космольот російського інженера загинув, мені вдалося врятувати Тригуба і на моєму кораблі долетіти до планети… Тепер стався трагічний випадок. Тригуб пішов розвідати місцевість навколо апарата і не повернувся… З ним щось трапилося, як він сказав по радіо… Я не встигла нічого розібрати!.. Що робити?..

      — Інженер Деніс! — після невеликої паузи відповіла Земля. — Говорить Президент Всесвітньої Академії. Чекайте — скільки можна. Викликайте Тригуба по радіо, ждіть! Ми зобов’язані зробити все можливе для його врятування! Але за півгодини до зустрічі планети з зарядженою ракетою ви вилетите самі! Ви розумієте?..

      — Гаразд! — тихо відповіла дівчина.

      — Слідкуйте за годинником і нашими сигналами.

      Земля замовкла. Вікторія — бліда і засмучена — невтомно викликала Тригуба по радіо…

      …Пройшло кілька годин. По сигналах з Землі Вікторія взнала, що космольот, який ніс смерть планеті, знаходиться на відстані кількох годин польоту. Треба було готуватися до повернення. Такий був наказ з Землі…

      Вікторія ще раз оглянула в ілюмінатор околиці тьмяної зеленкуватої рівнини і сіла до пульта управління.

      Важка сльоза покотилася по її щоці. Потім дівчина не втрималась і заридала, опустивши голову на пульт. Худенькі плечі здригались від плачу…

ДИВНИЙ СВІТ

      …Від стрімкого падіння наче щось стиснуло Валерія за горло, в вухах зник голос Вікторії.

      Майданчик, на якому стояв Валерій, швидко, як кліть в шахті, опустився вглиб, потім зупинився і рушив горизонтально. Стало темно. Зачудований Тригуб від страху й здивування не встиг і поворухнутися, як майданчик, що на ньому він рухався, зупинився… Валерій включив прожектор. Він був у своєрідному шлюзі. Відчувся подих повітря… Шлюз відкрився, знову майданчик рушив уперед, і в ту ж мить навколо спалахнуло сліпуче світло. Валерій закрив від несподіванки очі, потім оглянувся ї застиг вражений.

      Він знаходився в якомусь довгастому підземному приміщенні висотою в п’ятдесят–шістдесят метрів, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матеріалу. Згори лилося яскраве світло. Приміщення тягнулося, скільки сягало око, а по боках його росли блакитнозелені дерева і казково дивні плантації невідомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерій, безумовно, був початком автоматичної саморушійної дороги…

      — Що це? — прошепотів Тригуб, не відриваючись від чудес підземного світу. — Чи це сниться мені!..

      “Ні! Такий реальний сон не може приснитися!— подумав він.— Безумовно, це сховища розумних істот. Механізми діють, значить, я їх скоро побачу… Як дивно, як дивно…”

      Ледве він встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли дві фігури, подібні до людей. Вони мали руки і ноги, людиноподібне обличчя блідого кольору, на якому дуже виділялися великі пронизливі очі з неймовірно розширеними зіницями… Лиця були сухі, м’язисті, череп широкий, з високим чолом, покритий рудуватим волоссям. Істоти були одягнені в комбінезони з м’якого сірого матеріалу.

      Вони підійшли до Тригуба, кілька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи і про щось розмовляючи. Потім автоматична дорога рушила, і плантації рослин понеслися мимо…

      Дорога зупинилася. Один з господарів жестом запросив гостя у двері, які безшумно відкрилися в боковій стіні цього незвичайного підземного приміщення. Валерій, який ще цілком не отямився, зайшов до невеликої кімнати, що була освітлена тим же приємним промінням, як і головне підземелля. Попід стінами стояли прозорі шафи. Всередині їх були видні невідомі прилади. Валерію запропонували роздягнутися. Він скинув скафандр. Господарі з цікавістю, але стримано, розглядали гостя. До приміщення зайшло ще декілька істот. Всі вони були схвильовані і урочисті. Один з господарів — старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло світле

      Тоді Старий зупинився біля стола, що стояв посередині, і запросив гостя. Валерій підійшов, все ще зачарований незвичайністю оточення. Але ж це не галюцинація, не сон! Він жадібно вдихає в груди повітря чужого світу, знаходиться серед людиноподібних істот з іншої системи, які чудом попали в цей куток світового простору… Незрозуміло!..

      Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим світлом, потім потемнішала. На темному тлі посередині засяяв жовтий диск. Навколо диска з’явилися блискучі кульки, які поволі рухалися.

      Тригуб скрикнув. Потім глухо промовив:

      — Це ж наша система…

      Старий показав на кульку, третю від центра, навколо якої оберталась ще одна — менша. Це були Земля і Місяць. Валя ствердно кивнув головою:

      — Так! Ми прилетіли звідти!..

      І знову все зникло. Стіни засяяли м’яким промінням.

      Старий про щось порадився з своїми товаришами. Потім вийняв з шафи два прилади, подібні до шоломів древніх рицарів. Один шолом надів на голову Старий, другий подали Валерію. Він покрутив його в руках.

      — Доведеться одягнути, — усміхнувся Тригуб. — Подивимось, що з того вийде!..

      І одягнув шолом. Він м’яко охопив голову Валерія… На очі впав темний екран. В ушах м’яко задзижчало. Валерія охопило почуття чарівної невагомості. А з дивного незримого світу, з повної тьми неслися стрункими рядами чіткі образи і шикувалися в свідомості послідовними рядами. Що це?..

      Через мить Тригуб збагнув, що йому передаються зорові зображення думок, які виникали в голові співбесідника, з допомогою цього шолома. Образи ставали все яснішими, з’єднувалися в комбінаціях, які породжували зв’язані залізною логікою думки… І Валерій все зрозумів…

      Старий передав:

      — В недалекій сусідній системі наша планета оберталася навколо центральної зірки. Існуючи мільярди років, ми добилися величезних успіхів у вивченні таємниць світу, створили справедливе суспільство для всіх жителів…

Пошук на сайті: