Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4519
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4862
      — Не можу. Зажди хоч хвилинку.

      Батько не відповідав. Ще трохи — і він зник між деревами. Я знеможено сів на пеньок. Заплющив очі.

      У голові паморочилося. Хилило до землі. Що це зі мною? Руки й ноги немов налиті свинцем!

      Я знову підвівся. Закричав:

      — Тату! Зажди!

      — Ату! — Відгукнулися хащі. — Жди!

      Де це я? Знову довкола ліс, але не осінній, а весняний, святковий, сповнений галасом птахів і ніжним шумом. В руках рушниця. Та сама, з якою я вирушив на полювання. Що це таке? Приснився мені батько, чи що? Так чому ж довкола весна? Не інакше як галюцинації. Перепився я, от і маєш тепер гарячку…

      На грудях у мене щось теліпалося, заважало. Я мацнув рукою — волосся. Борода. Закудлана, довга борода, аж до пупа. Що за диво? Коли це я встиг обрости? Наче Робінзон. Я глянув на рукава фуфайки — вона потрухла, а з дірок вибивалася вата, крізь драні штани світилися коліна.

      Я злякався. Леле! Що це зі мною? Ще один сон? У кого розпитати? Де люди?

      Я оглянувся, впізнав знайомі місця. Отут Лисячі Нори, відоме всім мисливцям урочище. Недалеко звідси дорога, по ній можна почимчикувати до містечка.

      Я поспішив до шляху. Що зі мною було? Це вже якась патологія. Треба звернутися до лікаря. Бо що ж це виходить? їхали на полювання восени. Потім я мандрував десь у нетутешньому світі, бачив покійних дідів та прадідів. А тепер весна. Туї сам чорт ногу зламає. На інакше як я бачу кілька різних снів підряд. Не здивуюся, коли й цей весняний ліс виявиться марою. А де ж тоді реальний світ? Може, й те, що був директором горілчаного заводу — теж мара, сновидіння? Задихаючись, вибрався на шлях. Вряди-годи з лісу та в ліс ішли машини. Шофери підозріло позирали на мене. Не спинялися. Нарешті якийсь бензовоз різко загальмував, і мордатий здоровило басом крикнув:

      — Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? — поцікавився шофер.

      — У якому?

      — А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?

      — Та де там, — неохоче озвався я. — Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся довгенько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.

      — А, — підозріло буркнув шофер. — Ясно…

      Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не сказав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знайшов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.

      Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.

      Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.

      — Що вам? Підстригти бороду?

      Її колега — піжонистий хлопчина — пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па календарі. Там чорніла цифра 21. Трохи “вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!

      Дівчина сердито запитала:

      — То що будемо робити?

      — Поголити. І підстригти.

      — Як? По-людському?

      — Еге ж, — не став я сперечатися. — Хай буде по-людському…

      І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.

      — Ну от, — ласкавіше озвалася перукарка. — Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…

      Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що скаже дружина? Як зустріне?

      Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:

      — Кого вам?

      — Як? — здивувався я. — Я прийшов до себе додому.

      — Додому? — прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона побачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. — Чого вам треба? — крикнула вона з-за дверей. — Я подзвоню до міліції!

      — Схаменіться, — якомога спокійніше озвався я. — Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.

      — Яку Килину Макарівну? — притихла жінка. Насторожилась.

      — Та яку ж? Курінну, господиню квартири.

      — Таке скажете! — мовила жінка. — Та її вже два роки, як нема.

      — Як то нема? — скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.

      — А так. Померла вона.

      — Померла?..

      — Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.

      — А донька? — Тремтячим голосом запитав я.

      — Галя?

      — Галя.

      — Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?

      Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?

      До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клубок…

      — Вам кого? — запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.

      — Начальника. Товариша Кравчину.

      — Можна. Тільки навіщо з рушницею?

      — А вона мені непотрібна, — розгубився я. — Це так… випадково. Купив.

      — Залиште, — строго сказав черговий. — Ідіть. У начальника нікого нема.

      Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.

      — Ти?

      — Я, друже, — вбитим голосом одказав я. — Рятуй мене!

      — Рятуй? — перепитав Кравчина зловісно. — Три роки десь пропадав, а тепер — рятуй?

      — Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.

      — Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесоюзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.

      — Яка розтрата?

      — Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то — мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, розповідай, де був, куди подів гроші?

      Я сів приголомшений.

      — Повір, я не брав ні копійки.

      — Ревізія була. Все визначено.

      — Головбух постарався! — спалахнув я. — І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скористався.

      — Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?

      — Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!

      — Коли тоді?

      — А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!

      — Кабан ні до чого! До речі, я таки вбив порося, — похвалився Кравчина. — Тебе не знайшли. Думали, десь ліг спати. Не знайшли. Другого дня мисливці обнишпорили весь ліс. Як у воду булькнув. Думали, вепр з’їв. А тут головбух зголосився. Каже, операцію провів Курінний. Розтрата. Ревізія. Еге, сказали ми, тепер ясно, куди він подався. Десь гайнув на Далекий Схід або в Сибір, підгулює з дівчатами!

      — Нема в тому, що ти сказав, ні слова правди.

      — От я й хочу почути правду від тебе. Давай починай.

      Я розповів йому все. Як на духу.

      Кравчина не перебивав. Тільки мугикав і кивав головою. Інколи позирав на мене, малюючи олівцем на аркушику якісь візерунки, коники, галочки. В очах його блискали іронічні іскорки. Коли я скінчив, він запитав:

      — А до чого тут я?

      — Як до чого?

      — А так. Цю історію можеш розповісти психіатрові. Якщо він повірить. А мені потрібна правда.

      — Але все це правда! — гарячкував я.

      — Це така правда, як котове сало, — сердито озвався Кравчина. — Я бачу, що ти за три роки нічого путнього не придумав. Три роки на те, щоб вигадати дешевий містичний детектив. Ні, братці ви мої, зі мною не пройде! Не пролізе така липа! Доведеться тебе одправляти на казьонні харчі…

      — Як же так!

      — А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця пропала.

      — А чи не ви все забрали? — гнівно крикнув я.

      — Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.

      — Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя — в кущі!

      — Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?

      — Вияснити правду.

      — Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?

      — Я вже тобі все розповів.

      — Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?

      — Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.

      — Угу. І келих захопив з собою?

      — Захопив. Стій, стій. Де ж він?

      Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!

      — Що це? — запитав Кравчина.

      — Як то що? Та келих же!

      — Той самий?

      — Той самий.

Пошук на сайті: