Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4499
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4843
      — Що то нема сили, — жалівся дід. — Старий уже, розтрусив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Стара рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої — закон. Мо’, поможете?

      Чернець мовчки підступив до діда, схопився за човна, підтягнув до берега. Штовхнув у воду. Коротко мовив:

      — Сідайте!

      — Дай боже вам щастя, отче, — лагідно всміхнувся дід. — Не перевелися ще добрі люди.

      Крекчучи, він почав вмощуватися посеред човна на колінах, підкладаючи під себе підставне сидіння. Поглянувши на понурого ченця, запитав:

      — Куди це ви? Мо’, по смертному случаю якому?

      — Світ за очі, — зітхнув Василій, насупившись.

      — Чого б то, сохрани боже?

      — Хіба не бачите? Антихрист іде по землі. Всякі безбожники. Сатана вселився людям у душу. Віра пропадає.

      — Еге… Це правда… Люди вже кумекають, що й до чого. Я теж недавно навчився читати. Сам прочитав Новий Завіт. А то раніше, було, слухаю батюшку в церкві, нічого не второпаю. А тепер сам. Грамота велике діло.

      — Грамота, кажете? — строго обірвав Василій. — Вилізе боком та грамота. Порозплоджувалося стільки безбожників! Чогось хочуть усі, якогось братерства, рівності, раю на землі! Сатанинське сім’я! Бога кортить їм повалити!

      — Хм, — примружив сиві брови дід. — Дивне мовите. Бога повалити? Та коли його можна повалити, то який же він Бог? А коли він всесильний, то ніхто його не повалить. Будьте спокійні! А що міняються люди та хочуть чогось нового — то що ж тут поганого? Росте дерево, росте високе, сильне, а потім трухне, дуплиться. Не хочеться йому падати, а треба. Пора настає. А плакати за ним не слід. Бо з сім’ячка або й од кореня нове, молоде зійде деревце. Ось так!

      — Вільнодумство, — буркнув Василій, хоч слова діда, на диво, чомусь не ображали його. — Нема страху в людей. На поводі в сатани йдуть. Та наступає час останній. Гряде страшний суд. Тоді все виявиться. І здригнуться ті, хто одвернувся од Бога!..

      — Е, отче, який там суд! — сумно похитав борідкою дід. — Ось у мене жандарі двох синів убили. В Сибіряці. На залізниці вони працювали. Там страйк якийсь, робочі вимагали правди. Проти них солдатів пустили. Сини мої заводіяками були, за народ підставили себе. їх у буцигарню. Суд присудив на каторгу. Там вони тікали, їх спіймали в лісі, застрелили…

      Дід опустив голову, витер сльозу долонею, махнув рукою.

      — А дочка вмерла од холери. Самі залишилися ми з старою, як пеньки трухляві. А ви кажете — суд. Якого нам ще суду ждати? Тут, на землі, пекло, і суд, і геєна. Ні просвітку не бачив я все життя, ні розради. Як у пеклі, воістину. То невже там, десь на тім світі, ще гірше буде? Еге-хе, не вельми ж тоді гостинний наш пан-вітець Бог! Ой, не гостинний!..

      — Треба заслужити вічне життя і блаженство, — гнівно одповів Василій, сідаючи у свій човен. — Ми тут, на землі, щоб пройти долину юдолі й плачу, щоб показати Господу, на що здатні. Віра і терпіння принесуть плату — райське життя.

      — А на цім, отче? — запитав сумно дід. — На цім світі навіщо краса? Гляньте на Дніпро повноводий. На луки… Я оце йшов, так пахтить, аж дух забиває! Бджілки гудуть, мед збирають. Нащо ж Господь створив таку красу тут? Невже для того, щоб вона марно пропадала? Та якби люди по-братерському жили на землі, то якого ще раю треба людині? Боже ж ти мій! Та як вийдеш уночі під зорі, як обнімеш оком той безмір широкий, небесний, дух аж підносить тебе! Або на світанку, як виїдеш на плесо дніпровське ловити рибу. Тиша, ні шубовсне ніде, ні гомону, ні поголосу. Котяться тумани над водами. І здається тобі, що в душі твоїй царство боже панує. От як. Хотілося б мені ще в майбутнє заглянути. Як там люди житимуть. Недарма ж молоді гинуть за новий світ, знацця, буде він, бо кров задарма не ллється.

      — Буде новий світ, — з притиском сказав чернець. — Тільки не тут, не на землі, не сатанинський. І ввійдуть до нього обрані, які не осквернились, живучи з богоборцями, кощунниками! Прощавайте, діду, мені пора. Жаль вас, ваше серце теж отруєне вольнодумством!

      — Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне: “вольнодумство”. А чим же погано — вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.

      — Омана, сіті диявола, — прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.

      Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.

      — Господи, сохрани і одведи, — шепотів чернець, загрібаючи веслом. — Враг роду людського хоче зупинити мій подвиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика — знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.

      Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:

      — Дядьку! Дядечку!

      Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.

      — Чого тобі? — крикнув невдоволено Василій.

      — Перевезіть на той бік, — несміливо озвалася дівчинка. — Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.

      Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.

      Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив до правобережжя. Поглянув спідлоба на синій носик негаданої супутниці, на великі сірі недитячі очі.

      — Як це тебе батьки одпустили саму такої води?

      — Нема батьків, — прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.

      Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.

      — А що то в вас за мундєр такий чорний?

      Василій мимоволі усміхнувся. “Мундєр”. Хм. Знизав плечима. Що їй сказати?

      — То вбрання таке у ченців, — неохоче озвався він.

      — Ченці? — перепитало дівча. — А що воно таке?

      — Ну… люди, які спасаються…

      — Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчинка. — Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село плавало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спасав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, — журливо закінчила вона.

      Помовчала якусь мить, сплакнула.

      — А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні — то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…

      Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. “Спасав людей, сам себе не спас”. У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!

      Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.

      Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.

      Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула водограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.

      Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Позирав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.

      Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могутні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:

      — Суєта суєт! Господи, благослови!

      Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у маленьку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсунув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.

      Незабаром стінка затулила майже весь отвір. Залишалося покласти дві-три цеглини. Крізь той останній прохід до грішного світу раптом почулося цвірінькання. Василій визирнув. На акації сидів горобець. Він чорним оком дивився на ченця, дивувався. І в його цвірінчанні вчувся бадьорий заклик:

      — Вилазь! Вилазь! Вилазь!

      — Не обдуриш, брате! — прошепотів чернець. — Нема дурних! Згинь, диявольське сім’я!

      Поклав останні цеглини.

      Стало темно. Намацав клуночок, вийняв з нього свічку. Чиркнув сірника. Жовтий вогник непевним світлом осяяв невелику, викопану в сухій глині келійку.

      Поставив свічку на глиняній приступці. Сів на сіно, розгорнув Новий Завіт. Почав читати Апокаліпсис. Тиша зморювала його, хотілося спати. Він уже не вникав у смисл видінь і пророцтв, про які читав у книзі. Позіхнув, перехрестився.

      Потім злякався. А що як знайдуть цегляну кладку? Розкриють, витягнуть його на божий світ!

      Не може бути. Заспокоївся. Над отвором нависає глина. Підуть дощі, завалять. Ніхто не знайде. Бог збереже його до страшного суду.

      Погасив свічку, поклав Євангеліє на груди. Узяв до рук чотки. Повторював древнє заклинання, одкладаючи кожного разу одну кульку на чотках:

      — Господи, помилуй мя грішного! Господи, помилуй мя грішного!

      Згодом йому надокучило це робити. Він уже лише шепотів слова, склепивши повіки. Свідомість пливла на хвилях, жовті й зелені кола кружляли перед ним.

      Йому зненацька захотілося хапнути свіжого повітря, вдихнути на повні груди вітру, грози, почути спів жайворонка. Забажалося знову глянути в сірі очі худенької дівчинки, почути її голосок. Але бажання були ніби вві сні. Руки лежали нерухомо на грудях. Ноги наливалися свинцем. Насувалася пітьма…

      Бам, бам! Ударив дзвін! Невже страшний суд? Так швидко?

      Дзвін тихшає. Відлунює в безмірі. Серце зупиняється. Не чути його ударів.

      Наступає ніч. Вічна ніч…

      Коля витер з лиця піт, занепокоєно оглянувся. Де-не-де в небі почали з’являтися прозорі хмаринки. Парило. Напевне, буде гроза. Треба поспішати. Бо як не одкопати дивного мурування до грози, вода понесе горішню глину вниз, і тоді — прощай, таємниче підземелля! На ньому знову буде сотні тонн грунту.

      Лише вчора хлопець надибав це місце. Недавній дощ вирив бурчак на схилі Дніпра, де їхня школа посадила верболози… Вчитель послав Колю, щоб подивився, скільки нових саджанців треба. І ось така несподіванка. Вода змила глину разом з лозами. А під ними виявилася цегляна кладка.

Пошук на сайті: