Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4519
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4862
      Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зеленкуватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихрастого хлопця — інженера Соколенка з Інституту проблем Буття. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.

      — У нас все готове. Чи готові ви?

      — Вони на місці? — тривожно запитав Горениця.

      — Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами ботанічного саду.

      — Санітарна служба?

      — Все в ажурі. Не турбуйтеся.

      — Як Василь Іванович?

      — Тремтить. Майже непритомний, — засміявся Соколенко.

      — Ви пропонували йому відмовитися?

      — Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.

      — Так і сказав? — здивувався Горениця.

      — Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.

      — Кайдани…

      — Що ви сказали? — Не зрозумів інженер.

      — Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.

      — Даю.

      Гігантський глобус колихнувся, поплив. Разом з ним попливло крісло, у якому сидів Сінг, зосередившись на географічній точці Києва і фіксуючи її поглядом. У складній системі хронотрансформатора він був медіатором-індуктором, який замикав через свою психіку дві фази часу — сучасного й минулого.

      — Готові? — різко крикнув Горениця.

      — Готові, — відповіла Земля.

      — Вмикаю.

      Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяглася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.

      — Вони зникли, — гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. — Успіх, Сергію! Успіх!

      — Зажди, — відповів Горениця. — Не кажи гоп, доки…

      Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайнула фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.

      — Сергію! Сергію! — Кричав на екрані Соколенко. — Сергію! Що сталося? Що з тобою?

      Місячна хроностанція мовчала.

      Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.

      Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.

      Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подорож на машині, жахливий кінець.

      Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швидше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..

      Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похитувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.

      Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язниця? Хоч би людей побачити.

      Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.

      — Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!

      Двері зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окраєць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спокійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.

      — Ти кричала, сестро?

      — Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчина. — Мене підло вкрали, привезли сюди…

      — Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?

      — Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!

      — Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?

      — Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.

      — Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.

      Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.

      — Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?

      — Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.

      — Монастир? У якому місті?

      — В Києві.

      — У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?

      — Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.

      — Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!

      — Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?

      — Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.

      — Яка машина? — не зрозуміла жінка.

      — Легкова.

      — Дивні слова. Не чула…

      — Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?

      — Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.

      — Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.

      — Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..

      — Так.

      — Він розповідав мені.

      — Хто він?

      — Ягу.

      — Не розумію.

      — Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?

      — Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…

      — Вогняний вихор, — сказала черниця.

      — Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.

      — А потім — тут…

      — Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.

      — Що ви сказали?

      — Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?

      — В Києві. Адже це Київ?

      — Так то так. Але ж не той Київ.

      — А який же? — насторожилася Галя.

      — Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?

      — Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…

      — Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..

      — А хіба… що? Хіба тепер не той вік?

      — Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.

      — Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?

      — Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?

      — Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.

      — Це земне. Я питаю про інше.

      — Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?

      — Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…

      — Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?

      — Григір? Хто він?

      — Мій… ну, найближчий…

      — І він розповідав тобі про інші світи?

      — Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.

      — Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?

      — Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…

      — А він? Він як бачив себе?

      — Меркурієм. Космослідчим.

      — Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!

      — Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.

Пошук на сайті: