Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4499
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4843
      — Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…

      — Ким?

      — Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.

      — Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.

      — З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.

      — Навіщо ми їм?

      — Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?

      — Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…

      — Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.

      — Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?

      Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.

      — Невже ще й досі ченці є?

      — Дайте спокій людям. То артисти!

      — А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!

      — І міліція охороняє. Оточили весь сад.

      — Важнецький, певно, фільм!

      — Історичний!

      Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.

      — Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!

      Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:

      — А що як не вийде?..

      — Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…

      Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.

      Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:

      — Григоре, Лавра!..

      — Що?

      — Зникла!

      Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.

      — Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…

      — Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…

      Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.

      — Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.

      — Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіночих келій.

      Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.

      — Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.

      — А коли там нема? Тоді де шукати?

      — У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже молилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.

      — Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.

      — Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Василій.

      Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.

      — Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.

      — Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.

      — Як же ти вийдеш?

      — Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.

      Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самотньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!

      Він ступив до темного коридора. Штовхнув двері — треті праворуч. У келійці було темно.

      — Галю, — покликав Григір. Ніхто не відповів.

      Хлопець увімкнув ліхтарик, понишпорив по кутках. Ліжко, стіл. Недогарок свічки. Попід стіною метнулася миша.

      Він кинувся назад. До каплиці. Хутчіше, хутчіше. Час летить.

      Під ногами слизить глина. Певно, недавно пройшов дощ-В обличчя хлопцеві війнув аромат ладану, воску. Він ступив на поріг невеликої церковки. У світлі свічок помітив зігнуті постаті черниць, золоті шати Богоматері, суворий лик Спасителя. Де ж Галя? Як знайти?

      — Галю! — голосно покликав Григір.

      З-під стіни метнулася тінь, розкинула руки, ніби крила. Полетіла. Охопила тонкими худими руками. Божевільні очі сяяли фосфоричним сяйвом.

      — Коханий! Ти? Як? Звідки?

      — Хто це? — заверещала висока черниця. — Лукавий! Свят, свят, свят! Да воскресне Бог і розточаться вразі його! Тікайте, сестриці!

      Каплиця сповнилася вереском. Черниці сипонули врозтіч. Невдовзі Григір залишився з Галею на самоті. Тільки одна постать стояла біля вівтаря. Потім поволі почала наближатися до закоханих.

      — Як же це, Григоре? — плакала дівчина. — Тебе теж викрали, кинули сюди?

      — Ні, Галю! — щасливо сказав хлопець. — Я сам. Потім поясню. Експеримент. Ми розшукали тебе в минулому. Установка часу. Треба поспішати!

      — Я не сама! — тремтячи, мовила Галя. — Зі мною Юліана!

      — Знаю. Вона теж піде з нами! Подруги! Хутчіше!

      Юліана поклала руки на плечі Григора. Жага далеких світів дивилася з її широко розплющених очей у душу хлопця.

      — Так ось де ми стрілися, Меркурію! — прошепотіла вона. — У якій страшній пастці! Невже тобі пощастило розімкнути її?

      — Нас чекають, — обнявши подруг, сказав Григір. — Треба встигнути. Швидше на кручу. Там перейдемо у свій час…

      — Не так швидко, — почувся спокійний голос від дверей. — Моя пастка не просто розмикається…

      Залягла зловісна тиша. Григір оглянувся. До них підходила висока могутня постать у чорному. Еластичне трико обтягувало гармонійне тіло, в промінні свічок довге волосся грало рубіновими іскрами.

      — Аріман, — з острахом сказав Григір. — А я думав, що ти лише мара моєї підсвідомості.

      — Ага! Ти пізнав мене, — вдоволено засміявся Аріман. — Це чудово. Отже, розмова буде реальна!

      — Чого тобі тут треба, вороже? — Високим різким голосом скрикнула Юліана. — Чому ти вічно переслідуєш нас?

      — Не я. Не я, романтичне дівчисько! Це ви ринулись у хаос тримірності, щоб зруйнувати еволюційну програму. Проте забули, з ким маєте справу! Де вам тягатися зі мною, який тримає в руках усі ниті причинності? Гляньте, як легко я розірвав ваші зв’язки! Горикорінь там, у майбутньому, ви — в лабетах минулого. Голе знання духу — і ні атома можливостей! Розпач! Розумію і співчуваю! Я не церковний диявол! Я — дитя високої людської еволюції, тієї, що рідна й вам! Меркурію! Не метушися, не шукай виходу! Його нема! Хроно-станція на Місяці зруйнована. Горикорінь мертвий!

      — Мертвий! — прошепотів Григір. — Ти сієш лише руйнацію і горе, Арімане!

      — Не я винен у цьому, — похмуро заперечив Аріман і, простягнувши руку до хлопця, владно сказав: — Ти зрадив мене! Я вірив тобі. Знаю, тебе повела любов. Проте це не виправдовує твого злочину!

      — Помста! — гірко озвався Григір. — Як низько ти впав, Арімане!

      — Ні! Я не мщу! Я лише меч справедливості. Вам доведеться визнати мою всесильність.

      — Чого ж ти хочеш? — запитала Галя, все ще не вірячи своїм очам. — Жахливий фантоме мороку! Чого тобі треба?

      — Які романтично-містичні слова! — насмішкувато підхопив Аріман. — Пізнаю Громовицю! Проте тобі ще далеко до тієї, яка покинула Ару.

      — Я стану такою! — гордо відповіла Галя.

      — Без моєї волі? Нізащо! Ви не вийдете з пастки Хроно-са! Ви вічно блукатимете в його спіралях! Лише я можу дати вам рятунок!

      — Чого ж ти хочеш? — запитала Юліана-Марія.

      — Я пропоную мир. Я все забуду. Ви повернетесь у рідну систему. Навіщо вам хаотичні світи тримірності? Згоден — я теж не врахував усього, коли зважився на свій проект. Проте не час тепер дискутувати. Я — реаліст. Хай Земля йде своїм шляхом. Для вас знайдеться прекрасна доля в інших світах…

      — Ти такий добрий, — іронічно сказав Григір. — Такий справедливий. А яка ціна такого всепрощення?

      — Ти догадливий, — кивнув Аріман, гостро глянувши на Григора. — Не втратив своїх якостей. За все треба заплатити. В цьому випадку ціна невелика.

      — Яка?

      — Незначний експеримент. Ось келих. Тримай його, Громовице!

      Він кинув мерехтливий келих, дівчина підхопила його.

      — Це — таємниця. Нам необхідно розгадати суть його субстанції. Він зв’язаний з тобою, Громовице! Я чекаю: або ти станеш моєю помічницею і погодишся розгадати таємницю келиха, або…

      — Або що? — тривожно перепитала Галя, дивлячись на келих.

      — Або ви ніколи не побачите не лише майбутнього чи рідної системи, а й сучасного!..

      У голосі Арімана вчувалися загрозливі нотки. Він підняв руку. На порозі виросли ще якісь постаті, завмерли.

      — Я жду.

      Келих зненацька опромінився блакитним сяйвом, у ньому заколихалася рубінова крапля рідини. Веселкове полум’я схопилося над келихом. На обличчі Галі відбився острах і подив.

      — Знову те саме, — мовила вона.

      — Поверни келих, — напруженим голосом сказав Аріман. — Це те, що мені потрібне! Таємнича субстанція!

      — Я не поверну келих, — твердо сказала дівчина. — Він мій.

      — О нікчемність, — зневажливо кинув Аріман. — Я гадав, що у вас більше розсудливості! Ягу!

      Григір виступив наперед, закрив собою Галю і Юліану. Аріман засміявся.

      — Ягу! Взяти їх! Келих і субстанцію в аналізатор. Мені надокучила ця комедія.

      Чорні постаті метнулися до Галі, наміряючись вихопити келих з її руки. Якась незрима сила відкинула їх. Почулися крики, прокляття. Аріман закам’янів від несподіванки. Григір перезирався з дівчатами.

      Біля стіни зненацька з’явилося яскраво-зеленувате сяйво. Воно пульсувало, розгорталося тугою спіраллю. З тієї динамічної пульсації почала вимальовуватись постать людини. Блакитне тіло, ясно-синє волосся, аквамаринові, ніби морська вода під сонцем, очі.

      — Горіор! — радісно закричав Григір, не вірячи своїм очам. — Горіор! Володар казки!

      — Корсар! — з жахом озвався Аріман. — Чому з’явився сюди? Навіщо стаєш на дорозі?

      — Є межа Космічного Права, — суворо сказав Горіор. — Ти переступив її. Вони йшли без щита сили. Тільки ніжне людське серце — беззахисне і співчутливе — вело їх, захищало, підказувало шлях у пітьмі. А ти кинув проти них силу Системи Ари. Це — крайня межа падіння!

      — Ти теж втрутився! — злобно сказав Аріман. — Ти дав їм келих!

      — Він не мій! То надбання земних поколінь! У ньому вино невмирущості. Пийте його, друзі! Пий, Громовице!

      Дівчина піднесла келих до вуст, ковтнула рідини. Передала його друзям.

      — Сталося! — сказав Горіор, піднімаючи руку вгору. — Змикаються потоки часу. Було, є й буде — стало єдиним ТЕПЕР. Люди Землі й мислячі істоти ноосфери об’єднуються безсмертним вогнем Подвигу. Чуєш, Арімане? Ти безсилий віднині!

      — О ні! У мене ще досить мурів і загадок для вас, — зловісно озвався Аріман. — Не думай, що так просто вибратися для істот тримірності з обіймів древнього змія!

      — Знаю, — суворо відповів Горіор. — Упродовж тисячоліть твої слуги обплутували людей незліченною павутиною забобонів, догм, містики й утилітарних жадань. Закони, закони, закони! Безліч стін довкола полум’яного серця Прометея! Та глянь — горить твоя павутина на вогні пізнання, шлях у космічне безмежжя відкрито, і його не закриє ніхто — ні релігія, ні насилля, ні лестощі, ні навіть ті, хто відкрив цей шлях, — навіть учені!

      Твої жерці робили з людей маріонеток грізного, невідомого судді. Під знаком невидимого деспота клекотів, захлинався кров’ю і кричав від неймовірного болю світ! Досить! Пора людям вивільнити свої титанічні сили, щоб повернути давно суджене — неміряні обрії життя у світі мислі й духу!

      Чуєте, друзі! Йдіть у життя і творіть нові заповіді — не заповіді судді, а заповіді любові! Ми повинні зробити це для Світу Свободи, який твориться подвигом вашого віку.

      Людям сказали: не вбий!

      А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними. Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!

      Вам говорили: не вкради!

      Я кажу: хіба можна щось вкрасти у єдиному світі, де все належатиме нам і де ми станемо лише частками неосяжного цілого? Мати Безміру віддає нам все своє зореносне багатство!

      Людям твердили: не протився злу!

      А я закликаю: спопеліть проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано! Віднині шлях ваш туди, де нема ворожнечі й проклять! Залиште темряві темряву, а ви — сини світла — ідіть у країну знання й любові!

      Закони обмеження, деспотії та пустої віри не виправдали себе. Вони прокладали глибоку, невилазну колію там, де потрібна була стихійна гра інтуїції, зв’язували там, де крила шукачів прагнули в небо, зупиняли, де нагромаджувалася блискавиця революції й повстання! Чуєте, братове? Віднині — час любові й свободи!!

      А ти, Арімане, розірвав свій зв’язок з живим потоком людського Розуму. Ти і твої многоликі слуги. Міг би відмовитися від шляху руйнації, та не захотів. Ти уже не людина. ТИ — АНТИЛЮДИНА! ГОМО САТАНІС! Щезни геть із Землі, вона тобі вже не підвладна! Брама тримірності впаде — і всеосяжність ноосфери чекає Птахів Свободи!..

      Розтанули постаті Арімана та його супутників. Тиша залягла в каплиці. Іскрами грала полум’яна рідина в чаші. Григір та дівчата не могли промовити й слова від зворушення. Нарешті Юліана простягнула руки до Горіора і благально запитала:

      — Як нам діяти? Невже залишатися тут? Аріман зник, та капкан часу залишається?!

      — О ні! — весело засміявся Горіор. — Сила далеких світів змикається із силою Землі. Доля Всесвіту вирішується в фронтовому бутті. До вирішального поєдинку поспішають воїни з минулого, сучасного і прийдешнього. Ви — Люди! І пам’ятаєте, що розтерзана Сила Грядущої Зоряної Людини клекоче понад віками, прагнучи об’єднатися в Єдиній Рідній Чаші. Повертайтеся до друзів, несучи й далі тягар обмеженого життя, адже ви самі взяли на себе цей хрест. Там тяжко, там смерть, страждання, голод і жах ядерної загрози. Та хто ж повстане супроти божевілля спотвореного розуму? Беріть відповідальність за долі світів на себе. Горикорінь — ваш лідер — в кільці ворогів і духовних сліпців, він тяжко поранений, та Чорний Папірус і Чаша Безсмертя допоможуть зцілити його. Десь пробиваються в хащах світу Космократори Чайка, Владисвіт, Сократ, Інеса, тисячі втаємничених героїв, яким ви вдихнули в серце Іскру Багатомірності. Шукайте їх, несіте їм Чашу Безсмертя, освячену подвигом поколінь. Виводьте полонений розум у світи Свободи! Готуйтеся, я допоможу вам вернутися в актуальну реальність. Туди, туди, друзі, де мислячі істоти розривають кайдани тримірності, де роботи прагнуть стати людьми, де порізнені світи простягають руки один одному понад прірвами віків та просторів, де сходить Зірниця Любові над змученою Землею. Я прийду, як тільки ви мене покличете…

      Постать Горіора танула. І танули сірі стіни каплиці. Пломенів світанок над Дніпром, і мерехтіли вогні на дзвіниці Лаври. Блакитні іскри згасли там, де стояв тільки що Зоряний Корсар. А до слуху зворушених друзів тихим відлунням проникали його останні слова:

      —Бийте в скелю Часу! Вона впаде. Гей, зоряні корсари, чому засмутилися? Хто жадає вічної веселої пригоди — рушайте за мною! Космічні урагани бажають пограти з вашими полум’яними вітрилами!.. Чуєте, Побратими й Посестри?! Зоряний Шторм наближається, готуйте Вітрила!..

 

1968–1971 рр.

Сторінка 65 з 65 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 > У кінець >>

Пошук на сайті: