Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900

      — Горениця — Горикорінь? — підхопила Юліана.

      — Так. А якщо він справді тяжко поранений… то його співробітники повинні знати, що і як. За мною, дівчата, бо чує моє серце, що той п’яниця може нам ускладнити життя.

      Вони проминули кілька прадавніх хат. З-за парканів гавкали пси. Понад стежкою босоноге дівча пасло корову, тримаючи в руках налигача. Дівчинка здивовано розглядала подорожніх, особливо її зацікавили жінки в чорних рясах, їхні бліді гарні обличчя з тривожними очима.

      — Ви артисти, еге? — Не стримало цікавості дівча. — Кіно знімаєте?

      — Ти вгадала, кіно, — згодився Григір. — Може, підкажеш нам, де тут найближчий таксофон?

      — А що це? — здивувалася дівчинка.

      — Ну… телефон… Де тут будка телефонна, щоб подзвонити до міста?

      — Е, далеко, — махнула рученям дівчинка. — Треба йти до Чорної гори… або до Московського вокзалу… або до школи на Звіринецькій вулиці. Осьдечки стежка, вона виведе вас на Звіринецьку, а там спитаєте.

      — А дирекція Ботанічного саду? — 3 надією запитав Григір. — Де вона тут?

      — Дирекція? Саду? — Спантеличено перепитала пастушка. — Не чула. Не знаю. Ботанічний сад є десь там, аж біля вокзалу. А тут — не…

      — Ну, дякую тобі. Ходімо, дівчата, хутчій.

      — А як називається кіно? — гукнула вслід їм дівчинка.

      — Кіно? — Оглянувшись, перепитав Григір. — “Кільця змія” називається. Запам’ятаєш?

      — Про змія? — зраділо дівча. — Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про “Василису Прекрасну”. Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь грають? А ви їх визволяєте? Еге?..

      — Вгадала, дівчинко. Правду сказала! — Помахав їй рукою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.

      — Смішно, але ж правду сказала, — озвалася вона. — Ми ніби містерію якусь проходимо.

      — Тихо, — застеріг Григір. — Ми виходимо на вулицю…

      Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недобудована церква без хрестів. З’явилися нечисленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:

      — Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотирнадцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.

      — А що таке тролейбус? — поцікавилася Юліана.

      — Машина, що рухається силою електрики, — пояснив Бова.

      — Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншому вимірі. Нещодавно я читала книги Успенського про інші виміри…

      — Знаю, — обірвав її Григір. — Проте це нам не допоможе. Треба вияснити подробиці — куди ми потрапили.

      Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчого телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.

      — Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…

      Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назустріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. Кілька офіцерів та сержантів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.

      — Стояти! — Суворо скомандував капітан, уважно оглядаючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.

      — Стоїмо, — усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.

      — Руки вгору! Не балуй! — гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в руках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.

      — Вони?

      — Вони, суки, — вдоволено гаркнув сторож. — Я йому кажу — стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!

      — Тихо! — обірвав його капітан. — У відділенні розберемося. Затвор у тебе?

      — Ось тут, у кишені, — миролюбно відповів Григір. — Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…

      — Може, ти ще в ЦК партії захочеш? — Глузливо засміявся офіцер.

      — Або в ресторан “Кукушку”, — з огидною гримасою підхопив сторож. — Одкушать котлету київську…

      Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.

      — Годі! По машинах. Руки назад.

      — Я співробітник МВС, — запротестував Бова. — Візьміть у внутрішній кишені посвідчення…

      — Візьмемо! — пообіцяв зловтішно офіцер. — Усе візьмемо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роззброювати вартових. І онукам закажеш!

      Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міражем: замість широких заасфальтованих проспектів — покручені бруківки, зруйновані квартали, убого вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про можливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша — стрибнути в іншу епоху! Що тоді казав Горениця? “Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експеримент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим — із неймовірного грядущого), хто може передбачити?” Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був пророкувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Курінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в міліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в органах…

      — Я відчуваю твою думку… твої сумніви, — зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. — Ми потрапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.

      Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.

      — Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…

      Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана зацікавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.

      — Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…

      — А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? — Скептично запитав Григір.

      — Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, — заперечила Юліана. — Мені згадалася наша рідна Ара.

      — Мовчати! — гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. — Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!

      — Ми алібі не потребуємо, — одрізав офіцерові Григір. — Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаєморозуміння.

      — Я бачу, ти дуже розумний! — Погрозливо буркнув капітан. — Доведеться тобі показати, де раки зимують.Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…

      — Шановний капітане, — сказав Бова, — раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.

      — Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з машини! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!

      Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хлопця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепокоєння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благородство. Потім кивнув капітанові:

      — Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспокоїтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.

      — Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…

      — Так точно! — Схопився з місця вартовий. — Демобілізований гвардієць Іван Горобець, тепер — охороняю склади книг в монастирі.

      — Сядьте! — Махнув рукою майор. — Я потім вас запитаю. Що далі, капітане?

      — Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тихцем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…

      — Далі…

      — А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витягнув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!

      — Ясно, — сказав майор. — Горобець, капітан правильно нас інформує?

      — Так точно! — Знову підскочив сторож. — Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше — американські шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби — чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикидаються…

      — Досить, — перебив його майор. — Мені все ясно. Сідайте, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, імена, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?

      — Бова. Звати Григір Максимович.

      — Професія.

      — Криміналіст. Детектив.

      — Гм. І де ви працюєте?

      — У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмельницького. Відділення незалежних криміналістів. Мій шеф — Гриб Семен Йовтухович.

      — Гриб Семен? — здивувався майор. — Я знаю його. Разом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовтухович…

      — Полковник, — заперечив Григір.

      — Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі незалежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.

Пошук на сайті: