Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900
      — Тихо, тихо, — знеможено прошепотів дід, майже стогнучи від екстатичного розчулення. — Горіор обіцяв зустріч незабаром… і виконав свою обіцянку… Але скажи — ти сам?

      — Що означає сам?

      — Ти зустрів когось з Космократорів?

      — Так. У своїй реальності я зустрів Громовицю. Ми знову об’єдналися любов’ю. Потім після складних перипетій виявили Юліану в попередньому столітті. Горикорінь підготував експеримент, щоб вивести її в наш час. Я вже згадував, що відбулося порушення, і ми потрапили в іншу реальність.

      — Юліана теж тут? — Жваво запитав Горениця.

      — Тут. І Громовиця теж.

      — Сталося, — раптом озвався Олафрам, і вони переглянулися з Гореницею. — Я казав тобі, що інтуїція не обманює.

      — Що сталося? — Не зрозумів я.

      — Усі семеро тут, — пояснив Горениця. — Ти розумієш, що це означає? Ми можемо здійснити будь-який просторово-часовий прорив, якщо зберемо живе коло…

      — Невже всі потрапили до лікарні… чи то пак — до “космодрому”? — Недовірливо запитав я.

      —- Та ні. Тут лише я, Сократ, ти, твої дівчата, а Чайка, Владисвіт, Інеса — у хвилях житейського моря. Але ми вже налагодили контакт, знаємо, де вони. І можемо в разі потреби…

      — Тоді хто такий Олафрам?

      — Вгадай, — жартома сказав Горениця, і обидва мої сусіди лукаво посміхнулися.

      — Сократ, — випалив я, навіть не замислюючись, чому я так впевнено вірю в це.

      — Все, все, все, — замуркотів Олафрам, поплескуючи долонями по скатертині. — Все сходиться, завершується, наближається до Джерела.

      — Заждіте, друзі, — занепокоївся я. — А як же інші наші вияви? В нашій реальності є ще один Горениця-Горикорінь… і тут, у вас, — я це знаю — народився мій двійник. І Громовиця вже є, правда, ще зовсім малесенька.

      Горениця заспокійливо осміхнувся:

      — Нас, може, безліч у розмаїтих сферах. Закон подільності духа дозволяє такі метаморфози. Та найголовніше, щоб у якійсь реальності зібралося ядро регенерації, синтезу. Ти збагнув? Нас розірвав Лабіринт Арімана… у міфах він називався Лабіринтом Мінотавра… ми ще будемо мати справу з ним. Аріман невпинно тасує свої карти, щоб відтягнути мить єдності, сподівається вигадати щось таке парадоксальне, невідоме Горіорові й нам. Якщо нам пощастить змінити течію причинності, а відтак — формування тримірної реальності, тоді Земля і Ара об’єднаються, порочне творення щезне, розтане і ми зможемо здійснювати волю Великої Матері, формувати світи волі й радості…

      — Нам вже сказав про це Горіор!

      — Ви маєте з ним контакт? — Жваво поцікавився Олафрам.

      — Це тяжко, але ми вже двічі розмовляли з ним.

      — Тепер це буде легше, коли ми зберемо все коло,— запевнив Горениця, підморгуючи мені. — Веди нас до твоїх дівчат, ми зможемо зустрітися в прогулянковому дворі. Але попереджую — пильність і обережність. Поміж лікарями є чимало агентів спецслужб, а вони — слуги Арімана, навіть не розуміючи цього. Маємо діяти хутко, майже блискавично. Викличемо на побачення решту Космократорів. Зустріч має бути ніби спонтанна, невинна… і тоді…

      — Що?

      — Ми проб’ємо канал над віками, вийдемо з Лабіринту тримірності, народимося в прадавності.

      — Так, саме так він казав. Але як? Як це станеться?

      — Дуже просто. Навіть тривіально. Проте нам пора. Вже йде санітар виганяти на прогулянку. Виходьмо кожен окремо, а там зійдемося ніби випадково…

      Сталося. Вже п’ятеро Космократорів зустрілися в глибині Лабіринту Арімана, як називає цей світ Горикорінь. Мої дівчата одразу пізнали і Горикореня, і Сократа. Ми плакали від щастя, танцювали, ніби п’яні. Можу уявити, що думають лікарі, котрі спостерігають за нами. Чи не підтверджуємо ми, навіть не бажаючи цього, припущення про своє божевілля? А, байдуже! Найзначніше те, що ми вже призначили день, коли зійдуться всі. Як це буде? Горикорінь запевняє, що все дуже просто. Чайка та Інеса, виявляється, в цій реальності народилися сестрами, вони близькі знайомі Олафраму-Сократу, інколи передають йому передачі, зустрічаються в прогулянковому дворі. Владисвіт — відомий психіатр, керівник Республіканського Психологічного центру, він опікає Олафрама, допомагає “лікувати”, отже, має право завжди відвідати хворого або прийти до нього разом з родичами та знайомими.

      Що буде? Що буде?

      Інколи я зненацька зупиняюсь на місці, замислююся: чи не граємо ми всі якусь химерну трагікомедію? Чи може вийти щось справді путнє з такої божевільної містерії?

      Жовтень. Київ за мурами “дурдому” вдягається в святкові шати зимового спочинку. Яке буйство кольорів! Переінакшуючи слова Христа, можна сказати: жоден імператор не одягався багатше від оцих простих беріз, осик, дубів, кленів. Навіть скидаючи щорічно своє пишне вбрання, рослинне царство Землі влаштовує радісний бенкет прощання з черговим циклом містерії буття. Нам ніби засвідчує сам Дух Життя, що величний будь-який етап мандрів у світі, що відсутні об’єктивно стани зла і добра, а є лише наша оцінка ситуації і можливість (або відсутність можливості) здійснити волю власної Сутності — руйнівну чи творящу, а отже — пожати відповідний врожай.

      Завтра — неділя. У прогулянковому дворику відбудеться зустріч усіх. Хоч би щось не завадило. Нас вже викликали до головлікаря (кожного зокрема). Розпитували про нашу версію. Мої відверті оповіді (хоч і досить лаконічні) головлікар сприйняв спокійно, доброзичливо. Розпитував про механізм мандрів у часі. Я відповів, що не фахівець, а лише виконавець експерименту. На випещеному, аристократичному обличчі психіатра блукала дружня посмішка. Він підморгнув мені, і в холоднуватих сірих очах блиснули бісики.

      — Скажіть відверто, Григоре Максимовичу, ви вже знайшли тут друзів-космонавтів?

      — Яких космонавтів? — здивувався я. — Адже у вашій реальності ще не розпочалися космічні польоти людей? Наскільки я знаю — ще тільки запущено перші невеликі супутники.

      — Я не про цих космонавтів кажу, — нетерпляче сказав головлікар.

      — А про яких же?

      — Про космонавтів духовних. Адже лікарню недарма називають космодромом.

      — Чув таку назву, — признався я. — Але хіба можна серйозно ставитися до марення хворих?

      — Невже ви вважаєте це маренням? Самі ж прибули бог зна звідки. Хто вам вірить про мандри в часі? Чому ж ви не вірите твердженням наших пацієнтів?

      Я дивився в його очі і не міг збагнути — чи він провокує мене, викликаючи на відвертість, чи, може, й сам уже отруївся мареннями своїх пацієнтів?

      Проте інтуїція підказує: обережність. Мені ввижаються за спиною психіатра постаті Горіора та Арімана. Кожен щось шепоче, наказує, щось очікує. Ми на перехресті таких вражаючих доріг, що вже не збагнеш самостійно, куди йти, куди повернути. Краще остерегтися, зачекати, доки не відбудеться безповоротна трансформація.

      Так я нічого й не сказав психіатрові. Мені здалося, що він залишився невдоволений…

      Надворі ніч. На вечірній прогулянці Галя сказала, що вони з Юліаною мали контакт з Горіором. Він знає про завтрашній збір, певен в успіхові, але просить бути пильними. Прорив має відбутися нагально, безповоротно, блискавично. Дівчата запитали про механізм такого прориву, але Корсар лише натякнув, що ядро здійснення — Горикорінь. “Не дивуйтеся простоті реалізації, — зауважив Горіор. — Аріман ускладнив усі рішення до абсурду. Ви тисячоліттями заплутували клубочок гнозису. А віднині — будьте як діти. Я вам казав це тисячоліття тому”.

      І ще одне, попросив він. Не забудьте Чашу. Вина Невмирущості з неї мають випити всі Космократори. Тоді задумане станеться.

      Галя заперечила, що чаша порожня.

      Вона завжди повна, сказав Зоряний Корсар. Відтоді, як я вперше причащав з неї учнів, вона повна. Лише ви не завжди це бачите.

      Дивно. Тривожно. Отже, це він був тоді, коли на Голгофі піднявся хрест, віщуючи Землі тисячолітню містерію Воскресіння? Хто ж тоді в і н? Як поєднати легенди Планети з реальністю Вищого Світу?

      Відбулося… Відбулося.

      Відбулося!

      Тіло в огні. Тепер уже ніщо не зупинить його палання. Ми залишаємося ще тут, в божевільному лабіринті двадцятого віку, але наша свідомість, наша, як сказав Горениця, магатяма, прокотилася над віками, стала мостом всевідання. Вже не сни, не інтуїція свідчать про реальність Ари і нашої участі в ЇЇ житті, а відкрита книга Буття, вкарбована в наше єство. Арімане, тобі не вдалося зупинити процес трансформації.

      Ми сиділи на лавочці під барвистими кленами. Ми — це я, Горикорінь, Сократ, Громовиця, Юліана. Тихо падало багряне листя на наші голови. Ми перезиралися, тривожно мовчали. Громовиця притримувала рукою келих, захований під халатом на грудях.

      Довкола бродили зграйки хворих. Хтось кричав, хтось гаряче закликав до братерства і єдності, ніби на трибуні в Гайд-парку. Якась молода жіночка колихала біля грудей уявну дитину, приплакувала біля неї, побивалася. Високий розпатланий дід з аскетичним худющим обличчям дивився в блідо-блакитне дивоколо, ніби виглядав звідти пришельців або ангелів.

      — Ось мій опікун, — раптом сказав Сократ. — А з ним — друзі.

      У грудях стало гаряче. Так просто? Так несподівано? Скільки мільйонноліть ми йшли до цього дня? І що ж тепер?

      Стрункий, широкоплечий чолов’яга у вишуканому сірому костюмі наблизився до нашого гурту. На плечах недбало накинутий халат. Погляд чорних очей охопив усіх нас водночас, зволожився ледь стриманим розчуленням. Двоє дівчаток — одна русява, з хвилястим волоссям, а друга — палка брюнетка з товстими заплетеними косами, з іскристими карими очима — тремтячими руками подали Олафрамові та Горениці кульки з передачами.

      — Ну, як здоров’я? — Удавано бадьоро запитав прибулець з халатом на плечах. — У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного університету?

      — У нас нема часу для спектаклю, — ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. — Познайомтеся, друзі: це — Владисвіт, з ним — Чайка та Інеса. А це — Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь — таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинності і скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірності. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМ будемо звідси, аналізуючи їх магатямою.

      — Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я.

      — Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?

      — Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?

      — З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?

      — Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.

Пошук на сайті: