Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2786
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2908
      Минали хвилини. Може, години. Все довкола затихло. Та бідна жінка страхалася поворушитися. Потім здалеку долинув дитячий плач. Саме звідти, де заховалася ластівка. Жінка уважно прислухалася: може, почулося? Вщипнула себе за руку. Ні, вона не спить.

      Знову плач. Вимогливий, жалісливий…

      Жінка трохи повагалася. Потім пересилила себе і вийшла зі схованки. На гірському обрії загоралася зірниця. Тиша пливла над перевалом. Довго бродила жінка між скелями, заглядаючи в кожну щілину. Нарешті під велетенським валуном вона побачила крило чорної ластівки: воно судорожно здригалося. Птаха, мабуть, помирала. Жінка підбігла до неї. Ластівка підвела голову, чорне розумне око глянуло ще раз і заплющилося навіки; а під дзьобом стало видно жовтий згорточок. Звідти чувся дитячий плач.

      — Дитя, — сплеснула долонями жінка. — Дитя з неба. Боги посилають мені дитину. О, яка радість! О Велика Матінко Ісварі, вічно буду дякувати тобі за ласку. О щастя моє! Я врятую тебе!

      Вона схилилася до сповиточка, що був весь обмальований таємничими рунами. Росинки на сувої переливалися райдужно, і дитя здавалося самоцвітом, що впав з Дивокола. Жінка стала на коліна і вознесла молитви всім богам та пращурам. У ту ж мить на обрії зійшло сонце, ласкавий рожевий промінь торкнувся личка дитини, яке чомусь заспокоїлося і дивилося на свою рятівницю мудро й допитливо.

      — Нарікаю тебе ім’ям Яні, — прошепотіла стара жінка. — Яні — син зірниці. Хай Сонце вогнелике буде тобі вітцем. Хай захистить тебе, синку, у горах життя. Будь щасливий, Яні — син зірниці. Будь щасливий…

 

Книга друга. Камертон Дажбога
 

Громи гуркочуть — то є знак Побіди,

То віха герцю в мерехтінні літ!

Вже Колісниця Геліоса їде

По стежці Зодіака у зеніт.

І хто зупинить зоряне склепіння?

І хто закриє Дива глибину?

За хмарами перунів гримотіння —

Несе воно оновлення й весну!

Частина перша

Серп Хроноса

(Із щоденника Сергія Горениці)

      Свідомість воскресла. Я знову бунтую, прагну, пишу.

      Де я був? Де мандрувала моя тяма?

      Дивні сновидіння. Химерні сплетіння ментальних образів. Проте найголовніше: хто мене воскресив, хто повернув до життя? Знаю достеменно, що був уже мертвий. Точнісінько так, як свідчать тисячі людей, котрі побували в стані клінічної смерті. Страшний вибух хроностанції на Місяці. Темрява. Потім спалах світла, іншого, надземного.

      Я ширяв над зруйнованим глобусом, бачив своє розпростерте тіло за пультом. Зрозумів, що його вже марно повертати до життя. Разом з тим відзначив, що Сінга в іншому кріслі не було. Промайнула думка: зрада. Низка малозначущих фактів спліталася у гостре переконання — в нашому експерименті з’явилася рука Арімана. Як я одразу не збагнув? Адже підозрював, навіть сам Сінг натякав, що вони вже зустрічалися. Ох, ця легковажність гуманістів! Навіть там, на високому рівні буття Системи Ари, вона зіграла на користь Головного Координатора, кинувши в інферно безліч світів. Хіба лише Антагоніст винен, що тримірність страждає в мільйоннолітньому Лабіринті Мінотавра? Хіба можна скинути вину з кожної істоти, котра має розум і свободу волі? А тим більше вина Космократорів страхітлива, що вони віддали перевагу сентиментальним почуттям там, де потрібна космічна пильність, гострота космоісторичного зору і навіть жорсткість вирішальних дій, коли справа стосується Долі Світобудови. Аріману вдалося переконати людей, що карма в руках твердо визначеної небесної бюрократії, що “без волі Отця Небесного не впаде жодна волосина з голови людини”. О безмозкі ягнята! Тоді найменша краплина крові, а тим більше — гори зла і руїни — все повинне лягти на сумління Бога, Світлої Ієрархії?! Як легко можна було в ментальному полі світу перекинути вину з Руйнатора на Творця!

      Потік думки завихрився. Мене захопила потужна течія таємничої ріки, понесла у якусь темну трубу. Вдарив дзвін, потрясаючи Всесвіт до основ. Могутня сила не давала зупинитися, хоч я бачив постаті Григора Бови, свого покійного батька, знайомих учених, мою кохану дружину Риту, котра щось кричала, застережливо махаючи руками. Де зупинка? Яка субстанція несе мене? І куди?

      Хвиля викинула мене на квітучу галявину. І щезла, випарувалася. Довкола пливла тиша. Благовісне мовчання.

      Переді мною зажевріла сліпуча золота іскра. Звилася спіраллю, почала малювати обриси осяйної Істоти. Від неї плинуло тепло, ніжність, спокій. Почулося запитання (в мені чи зовні — хто скаже?):

      — Ти здивований?

      — Я знаю про таке. Читав. Бачив у снах, у спогадах про свої минулі життя, — відповів я, чи, може, та відповідь сформувалася машинально.

      — Ким вважаєш той феномен, який перед тобою? — Ласкаво-іронічно поцікавився Сяючий.

      — Хіба це має значення? Хтось вважає таку постать Христом, хтось Буддою, хтось Аллахом.

      — А ти?

      — Навіщо вкладати зустрічні явища в психічні стереотипи? Хіба я питаю гору — хто ти? Або квітку — як тебе оцінити? Або блискавицю в грозовій хмарі хіба обов’язково назвати стрілою Перуна, Іллі-Громовика, зброєю Зевса чи Індри? Може, навіть електричним розрядом величати це явище — пусте заняття! Тому й тебе я приймаю як зустріч таємничого Друга, остерігаючись якось назвати.

      — Друга? — поцікавився Сяючий. — А якщо я прикинувся Другом?

      — Можна ввести в оману розум, інтелект, — заперечив я. — Нині мій свідок — серце.

      — Добре, якщо так. Ти потрапив сюди, за межу фізичного світу, саме тому, що сплів докупи веління інтелекту і щирість серця. Хай це стане наукою. А тепер, доки струна життя ще тримається… чи готовий ти залишитися тут? Там, у тримірності, ти потрібний? Чи обійдуться без тебе?

      У моїй уяві після його слів попливли образи катастрофи на Місяці, я згадав про Григора Бову, Галю Курінну, про черницю Юліану-Марію, загублену в спіралях часу, про порушений експеримент — і палке бажання врятувати друзів своїх, допомогти живим потрясло моє нове єство.

      — Туди, туди! — Гаряче промовив я. — Хто ж залишає друзів у біді? Ти ж відаєш — я повів їх з глибин Вищої Світобудови у страшні пекельні сфери. Як же позбавити їх віри у сенс нашої місії?

      Осяйний мовчав. Але я відчув схвалення у тому мовчанні. Блискавиця засліпила мене і кинула в імлисту безодню.

      …А потім — знову повільне повернення тями. Хтось вливав мені до рота дивну рідину: всього кілька крапель, але вони вибухнули в тілі гарячими іскрами, розлилися у найдальші куточки організму життєдайними струмами. Потім — операційний стіл. Сновидіння. Повернення до свідомості. І знову ритми буття й небуття. А в стані між дрімотою, сном і повним пробудженням — якісь вражаючі прозріння, відкриття. Спробую записати дещо. Пізніше розшифрую. Або використаю для філософських осмислень. І визначальна думка: що з Григором та дівчатами? Чи повернулися вони? Чи загубилися в потоках безконтрольного часу? О, який біль! Яка страшна вина!

      У палаті, окрім мене, порожньо. Лише квіти на підвіконні. Хотілося б поглянути у вікно, на краєвид, та вставати заборонено. Сестриці, коли я їх про щось запитую, кладуть палець на вуста (мовляв, цитьте, ні слова), даючи знати, що їм заборонено відповідати.

      Я, зрештою, попросив блокнот, олівці та ручки. Мені їх принесли. Добре, що можу писати, бо інакше — тріснув би від ментальної напруги.

      Видіння, сон чи яв?

      Розмовляв з Горіором та Гледіс. Вони з’явилися після полуночі, коли десь надворі пробило дванадцяту.

      Я мучився думками про долю своїх друзів, котрі потрапили в халепу з-за мене. Вирішив про себе, що запитаю обов’язково лікарів, як тільки побачу, бо інакше — підніму бунт!

      Саме в цю мить і сталося…

      Попливло в просторі блакитне сяйво, ніби ніжна морська хвиля прокотилася над головою. А з того проміння ущільнилися (саме ущільнилися із світла, іншого образу я не можу підібрати) дві постаті. Я їх одразу пізнав: блакитна — Горіор, і лілово-фіолетова — Гледіс. їхнє сяйво було стримане, м’яке, приємне.

      — Це мені сниться? — прошепотів я.

      — А що таке сон? — Серйозно відповів запитанням на запитання Горіор.

      Гледіс ніжно-докірливо глянула на нього.

      — Любий, подалі від філософських сентенцій. Він ледь-ледь повернувся до життя, а ти…

      — Байдуже, — зрадів я. — Хай буде філософія, хай буде схоластика, аби лише поряд була жива душа.

      — О! — Задоволено сказав Горіор. — Раз ти вважаєш нас живими душами, тоді все гаразд. Сни кінчаються, Горикореню, пора прокидатися. Ми тебе насилу вирвали з перехідного стану. Одна мить, і Аріман торжествував би. Чорний Папірус допоміг тебе воскресити. І крапля вина з Келиха Безсмертя. Його передали твої друзі.

      — Де вони? — Підхопився я на постелі, аж болем віддалося в спині.

      — Заспокойся, — лагідно мовив Горіор. — Тобі шкідливо різко рухатися. Після катастрофи хроностанції я відправив твоїх друзів сюди, у фронтове буття. Та Аріману, певно, вдалося переплутати ниті причинності. Вони тепер в одній з паралельних реальностей. Рік сорок восьмий…

      — О, ідіот! — скрикнув я. — Знав же, що експеримент підготовлено на живу нитку, що розуміння тайни часу на гріш… поліз у пороховий льох із смолоскипом. Неук!

      — Заспокойся, — тихенько засміялася Гледіс. — Хто винен, хто не винен? Як розпізнати? Ми разом розплутуємо клубок космоісторії. Можливо, ти більше зробив, аніж ми… бо ми ширяємо у небі ноосфери, інколи марно намагаючись осмислити актуальну мить, важливу для вашого фронтового буття.

      — Це правда? — запитав я, звертаючись до Горіора.

      — Правда. Ми можемо доторкнутися до вузлових моментів, там, де Аріман порушив Космічне Право, але прорвати стіну неуцтва, темряви, містифікації повинні самі люди, бо вашою ментальністю вона зіткана. Згадай Будду, згадай Христа… Які вражаючі подарунки Духа! А що люди зробили з цього? Диявольський спектакль! Подаровано Радість, а виросли плоди жаху й ненависті!

      — Що ж діяти з друзями? — простогнав я. — Як порятувати?

      — Питання хіба полягає в рятуванні тіл? — Ласкаво запитала Гледіс. — Скільки тіл ми вже залишили на цій згорьованій Землі? Та хіба лише Землі? Питання в тім, як розімкнути браму обману, колапс псевдобуття, ментальну пастку, лабіринт псевдоісторії.

      — Ключ? Де ключ?

      — Ключ у тобі. У вас. Як у пісні одного вашого поета сказано:

Вічно суще крило

Хай не втомиться понад віками,

Путь назад замело

Ураганами літ і зірками…

      — Розумієш? Декорації псевдосвіту намальовано об’єднаним думкопензлем міріад душ. Це — знаменитий Гордіїв вузол, що його розрубав Александр Македонський.

      — Де ж узяти того меча?

      — У слові, в мислі. Меч двосічний, що виходить з вуст Вершника на білому коні. Пам’ятаєш Одкровення Івана? То є Логос — Слово і Мисль. Ти маєш цю зброю, Горикореню! Ми сподіваємося, що ти знайдеш щілину в мурі Хроноса. Вже багато зроблено. Ось тобі кілька добрих вісток на прощання. Там, у сусідній сфері, пощастило зібрати всіх Космократорів. Дуже хистке поєднання, але ж пощастило. Ми відправили їхніх ментальних двійників у епоху Троян-поля,

      — Навіщо? — здивувався я.

Пошук на сайті: