Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900
      — Проспав, — сміється Колослав, і рудувате волосся смішно майорить над високим чолом, ніби язички полум’я. — Ех ти, ледащо! Скільки з тобою мороки. Шукай тебе серед снігів Плутонових! Витягай, неси. Гадаєш — легко?

      — А ти все такий же, — радісно озвався я, вже цілком прийшовши до тями. Потім, згадавши, де я був недавно, я поторсав товариша за руку. — Послухай… А як ви дізналися, де я? Хто вам повідомив?

      — Як хто? — здивувався Колослав. — Ти сам.

      — Я?

      — А хто ж іще?

      — Як?

      — А тобі це краще знати. Тут я нічого не розумію. Суцільна містика. Прискакали з Інституту Думки посланці до Космоцентру. Ваш Буревій, кажуть, на Плутоні. Негайно посилайте квантовий корабель туди. Дають координати. Ми засумнівалися. Вони продемонстрували відеозапис. Туманно, нечітко… проте там записано контакт з тобою… серед скель Плутонових. Всякі там сентиментальні думки. Ну, а далі — ти знаєш. Ми рвонули в Космос. І забрали тебе.

      Я зачудовано вислухав друга, а потім сказав:

      — Неймовірно. Я теж був свідком такого дива, що свідомість відмовляється вірити. Раптом серед криги, поміж мертвих скель — привид жінки.

      — Не привид, — пролунав іронічний бас за спиною Колослава, — а мій асистент, співробітник Інституту Думки Ріона. Чудова дівчина. Не має жодного зв’язку з привидами.

      — О, — відсунувся вбік Колослав, — шановний академік тобі все пояснить. Керівник Інституту Думки Багрян. Сам побажав летіти до тебе на Плутон.

      — До мене? — здивувався я. — Чим я заслужив?

      — Заслужив, заслужив, — махнув рукою Багрян, схиляючись до мене. Академік був невисокий, повновидий, але погляд його пронизував наскрізь. Очі прозорі, холодні, ніби криниці з іскристою водою. Дуже дивна людина.

      — То скажіть же мені, чим я вас зацікавив?

      — По-перше, навіть дитина могла б зрозуміти, що експерименти з передачею думки краще ставити в космічних масштабах, а по-друге…

      — Заждіть, — скрикнув я, — невже видіння, яке я бачив там, на Плутоні… телепатичний сигнал із Землі?

      — Саме так, — кивнув Багрян. — Заспокойтесь. Для вас хіба це дивина? Пам’ятаєте наші давні суперечки? Між Космоцентром та Інститутом Думки? Ви твердили — кванти підкорять простір. А ми наполягали — думка.

      — Пам’ятаю, — пробурмотів я. — Це було давно. Років сім тому. Я серйозно не сприймав ту суперечку.

      — Тим гірше, — іронічно заперечив Багрян. — Смішно те, що найкращі докази на нашу користь дав космонавт.

      — Хто ж?

      — Ви. Саме ви. Тільки завдяки нашим експериментам ви врятовані, здобуто цінні відомості про Плутон, підтверджено можливість міжпланетного та міжзоряного зв’язку на принципово нових засадах.

      — Гаразд, — не здавався я, — хай у вас ведуться експерименти, щось там виходить, але зі мною домовленості не було? Факт. Я перебував за шість мільярдів кілометрів від Землі.

      — То й що? — ласкаво підхопив Багрян. — Відстань у телепатії не має значення. Тут діють інші закономірності й константи. В хвилини відчаю (а у вас були саме такі хвилини, спробуйте заперечити!) конденсується колосальна психічна енергія, могутнім розрядом генерується у простір. По закону тотожності цей розряд приймається психічно близьким суб’єктом. Саме так відбулося тут. Ми одразу виявили двох…

      — Кого двох?

      — “Психодвійників”. Індивідів, психічний резонанс яких вібрує в одній частоті. Працівник, про якого я казав, — дівчина. Ви знаєте вже її ім’я. Ріона. Дуже талановита. Правда, розхристана, недисциплінована. Саме вона прийняла ваш заклик.

      — Я жодного заклику не робив, а просто внутрішньо прощався з Землею.

      — От-от! — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання, яке їй пощастило відтворити через оптичний психоінвертор.

      — А я? Чому я побачив дівчину там, на Плутоні?

      — То — особливий експеримент, — радісно потер долоні Багрян. — То ефект створення особливого… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного: чи підете ви до нас?

      — Куди? Звідки?

      — З Космоцентру. До Інституту Думки.

      — Мене забрати від космосу? Це нереально.

      — Навпаки, — сердито замахав руками Багрян. — Не забрати вас від космосу, а дати вам космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з ученими-техніцистами, доводячи їм, що космос неможливо опанувати ракетами.

      — Дивлячись якими ракетами, — ревниво заперечив я. — Квантові пристрої не мають меж для проникнення в глибини Світобудови.

      — Дурниці. Квантові, суперквантові, мезонні, фотонні, навіть тахіонні — всім їм одна ціна. Тягти у простір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі або й мільйони років, враховуючи парадокс часу. Не годиться така перспектива. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетами не перескочите квантову межу — швидкість променя.

      — Перескочимо. Кожна межа — умовна!

      — Ха-ха! — весело підхопив Багрян. — Ось ми й руйнуємо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово новій основі.

      — Думка?

      — Так. Тільки не розумійте примітивно. Мовиться не про зв’язок між космонавтами або з іншими мислячими істотами за допомогою парапсихологічного уміння. Все набагато грандіозніше! Я кажу про мандри між планетами, між зорями, між сферами, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу за допомогою думки. Чому? — запитаєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — миттєва. Це — динаміка Логоса, це характеристика Всюдисущого Бога. Думка не вкладається в просторово-часові аспекти. Вона вбирає їх в себе. Ви розумієте? Саме думка — творець всіх констант Світобудови. Посилаючи мандрівників до інших галактик чи метагалактик, ми не будемо їх чекати через мільйони років. Для цього досить буде кілька хвилин, секунд, годин. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.

      — Літатимуть — не літатимуть, — знизав я плечима. — Як це зрозуміти?

      — Чудовий діалектичний горішок, — кумедно поворушив кудлатими бровами Багрян. — Проте ви не відповіли: чи підете до нас? Можу сказати відверто: таких, як ви, на Землі, може, десяток, а може, й менше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до Інституту Думки підніме досліди на небачену висоту.

      Я весело засміявся.

      — То дозвольте ж спочатку узнати все як слід. Перед таким натиском хіба втримаєшся? Якщо це не забере від мене космос, то…

      — Я знав, що ви мудра людина, — скрикнув Багрян. — Я знав!

      — Коротше, я завітаю до вас, а там поговоримо.

      — От і добре. Лягайте відпочивати. А то ми вас одразу від непритомності до суперкосмічних проблем…

      — Найкращі ліки. До речі, вам теж пора в крісло, бо незабаром — фініш. Я бачу за бортом Місяць. Станція!

      Минуло кілька днів. Завершилися урочистості з приводу мого рятунку, виступи по телемережі. Я провів десятки прес-конференцій, дав сотні інтерв’ю журналістам, ученим, космологам. Потім рейсова ракета принесла мене на рідну Землю. І в той же день міжконтинентальний аеробус дав мені можливість попрямувати на південь, до Непалу.

      У Катманду пересадка на потужний вертоліт, курс якого до високогірної долини в Гімалаях. Там, на висоті більше трьох кілометрів, розташовано Інститут Думки. Туди й пролягає мій шлях.

      Внизу пливуть гряди титанічних гір. В’юняться білосніжні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибоких ущелинах вікові таємниці. Вертоліт пірнає в імлисту пелену, пробиває її. По схилах збігають донизу зарості високих дерев, вирують пінисті водоспади, темніють масиви скель.

      Машина зупинилася на березі невеликого озера, схожого за формою на гігантське око. Навіть острівець з групою ялин посередині нагадує зіницю. Ніжно-зелене плесо завмерло, не колихнеться. Древній ліс стоїть мов сторожа. Урочисто димляться вершини, ніби хтось там запалив багаття.

      Я вийшов з вертольота, глибоко вдихнув прохолодне, пахуче повітря гір. Просто, велично, спокійно. Як у Космосі. Хіба дивно, що саме тут учені пробують розкривати таємниці людської психіки. Ураганні вихори людських свідомостей мчать далеко поза цими хребтами, не зачіпаючи спокою казкової долини.

      Пілот — чорноокий, задумливий юнак з Бенгалії — мовчки показав у бік скель. Там, за верхів’ям ялин і кедрів, блищало склепіння якоїсь екзотичної споруди. Туди вела ледь помітна стежечка між густим високотрав’ям.

      Я рушив по ній. Розгортав трави, вдихав п’янкий запах квітів. Кров шумувала у скронях, тонко поколювало в серці. Чари, справжні чари! Ніби й не було тисячоліть технічної цивілізації. Повернулися предковічні епохи, коли в цих ущелинах ріші Вед шукали істину, розтираючи власне єство, кидаючи виклик вічному мовчанню Неба. А довкола були примітивні первісні стійбища, грубі звичаї, забобони, деспотія жерців, страх перед таємницями буття.

      А втім — сучасному людству теж не варто хизуватися своїм статусом космічної цивілізації. Може виявитися, що ми — всього-на-всього полонені барвистої павутини, зітканої власним самообманом у глибині історичного лабіринту.

      Я ступив під покриття велетнів деодарів. Вони мене привітали ледь чутним дзвоном, зачарували спокійною величавістю. Поміж вкритими мохом валунами, через вузлуваті звиви змієподібного коріння я добрався до широкої галявини. Звідси починалася алея, посилана білим піском, що вела до таємничої сферичної будівлі.

      Біля входу мою увагу привернула статуя жінки, висічена з темно-лілового каменю. Я замилувався легкими лініями, тонкою символікою творця. Граціозні дівочі форми були вкриті прозорим серпанком. Я не міг зрозуміти, як митцеві вдалося досягти такого ефекту, працюючи з грубим матеріалом. Дівоче обличчя зосереджене, брови зсунуті докупи з виразом запиту. Погляд спрямований в зоряний простір! У долонях, біля грудей, вона обережно, як найбільший скарб, тримає прозору чашу з серцем. Воно сяє блакитним полум’ям, кидаючи відблиск на юне обличчя.

      Насилу відірвавшись од споглядання статуї, я рушив до входу. На стіні побачив мерехтливий напис санскритськими письменами: ІНСТИТУТ ДУМКИ.

      Двері тихо відчинилися. Я ступив у коридор. Стіни випромінювали м’яке сяйво, в овальні вікна привітно зазирали ялини. Я озирнувся. Жодної душі.

      Ще одні двері. Вони нечутно відкриваються. На мене дивилася юна жінка. Я її одразу пізнав. Це була та, котра з’явилася біля мене на далекому Плутоні. Та, яка врятувала мене від смерті.

      Жінка схожа на статую, поставлену при вході. Така ж тендітна, дивна, таємнича. Великі чорні очі з-під густих вій дивляться на мене запитливо й тривожно.

      “Яка чарівна”, — подумав я.

      — Яка чарівна, — діловито повторив чийсь голос збоку.

      Я отетерів від несподіванки й ніяковості. Хтось дружньо засміявся. Дівчина зашарілася.

      Біля нас несподівано з’явився Багрян, жартома сказав:

      — У нашому інституті навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура записує, потім ваші думки зміняться — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде.

Пошук на сайті: