Олесь Бердник - Марсіанські "зайці" (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx54 Кб721
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2112 Кб770
      — Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…

      Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.

      Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:

      — Лягайте…

      Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану

      — Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.

      Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.

      Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.

      Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:

      — Сюди…

      Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

      Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.

      — Ой, як високо, — прошепотів він. — Аж село звідси видно.

      — Хіба це високо, — відповів Андрійко. — Ось полетимо на Марс — хіба ж така висота буде…

      Нарешті вони нагорі. Видно чорний отвір входу — він зовсім поряд. Андрійко зупинився і… завагався. По тілу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

      Не встиг Андрійко вирішити цю складну проблему, як його під бік штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промінь прожектора.

      — Остання перевірка, — сказав хтось. Йому відповів голос Юрія Сергійовича:

      — Особливу увагу зверніть на дубляжні автомати.

      — Біжімо, — придушено засичала Надійка.

      Діти прожогом кинулися в отвір, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно відчинилися двері, в очі вдарило червоне світло ряду лампочок над кнопками і важелями, над панелями і дивними приладами. Трохи вище, наче великі риб’ячі очі, виділялися круглі ілюмінатори. Як тільки мандрівники зайшли в каюту, двері зачинилися.

      — Здорово — автоматизація! — прошепотів Андрійко.

      — Сюди прийдуть, — цокочучи зубами, заявив Боря, — і знайдуть нас.

      — Треба сховатися, — додала Надійка.

      Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрійко оббіг попід стінкою, шукаючи якусь заглибину. В одному місці він помітив напівпрозору стіну, а рядом — чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стіна зникла, і за нею з’явилася простора ніша з двома ліжками. Андрійко радісно кинувся туди, покликав товаришів. Тільки-но друзі зайшли до каюти, як двері знову автоматично зачинилися.

      — Боря, ти зі мною, — скомандував Андрійко. — Топ лежатиме з тобою, Надійко. Живо!

      — Що це за каюта? — заїкаючись, запитав Боря.

      — Для космонавтів. Хіба не бачиш. Зараз летять автомати… але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорі, — пам’ятаєш?

      Андрійко задоволено хихикнув, умощуючись на ліжку.

      — От буде шуму, як дізнаються про нас!

      Не встигли друзі як слід улягтися, коли з центральній каюті спалахнуло світло. Пропливла чиясь тінь. Діти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.

      “Хоч би не подав голосу”, — промайнуло в голові Андрійка.

      Тінь маячіла деякий час за дверима. Чулися якісь гудки, дзвінки, спалахували і згасали різнокольорові вогники сигналів. Потім світло погасло. Настала повна тиша.

      Діти завмерли, пригнічені напруженим чеканням. Минали тягучі хвилини. А, може, то були години?

      Раптом почувся могутній гул. Здавалося, весь світ задрижав, полетів шкереберть. Поряд з Андрійком хтось моторошно закричав — чи то Боря, чи Надійка. Дико завив Топ. Діти змішалися в одну купу. Неймовірний тягар притиснув їх до підлоги, стало важко дихати…

      Але так було недовго. Гуркіт поволі затихав і перетворювався на одноманітне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

      Боря заворушився, хрипко запитав:

      — Де ми?

      — В космосі, — непевно відповів Андрійко. — Мабуть, летимо…

      Раптом угорі спалахнуло і вдарило прямо в очі друзям яскраве світло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очі. Почувся гучний тривожний голос:

      — Там діти, Юрію Сергійовичу!

      На стіні спалахнув голубий прямокутник телевізора. На ньому виникло обличчя Юрія Сергійовича. Він побачив дітей. Погляд ученого сповнився подивом і гнівом.

      — Так от як ви мені віддячили за відвертість?! — загримів він. — “Зайцем” пробралися в ракету? Ви розумієте, що ви наробили?

      — Юрію Сергійовичу, — жалібно обізвався Андрійко, але вчений урвав його:

      — Що “Юрію Сергійовичу”? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов’язково долетить до Марса…

      — Так ми ж і зібралися на Марс! — виправдовувався Андрійко.

      — І продуктів набрали! — підхопила Надійка. Юрій Сергійович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом із собою.

      — Продуктів! Ви чули?! Вони набрали продуктів і гадають, що цього досить для космічного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змінює шлях польоту і можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!

      — Ми вирішили йти на жертву, — похмуро сказав Андрійко.

      — Ох і капустяні ж у вас голови! — докірливо сказав учений. — Де ви бачили, щоб нашій науці потрібні були такі жертви? Спочатку навчіться, станьте космонавтами, а потім уже летіть!

      — А в книжках же так, у фантастичних, — виправдовувався Боря. — Разом із дорослими летять діти… і стають у пригоді…

      — Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер із ними робити?

      Надійка жалібно схлипнула, хлоп’ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дітей, потім рішуче махнув рукою.

      — Будемо посилати другу ракету сьогодні ж. Попередьте Василя.

      — Василь полетить? — радісно вигукнув Андрійко. — А ми з ним зустрінемось?

      — Не радій завчасно, — суворо відповів Юрій Сергійович. — Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари і думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту і слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити…

 

У польоті

 

      Інструкції Юрія Сергійовича була суворими, жорстокими.

      До приладів не торкатися. Слухати його вказівок. Із ракети на Марсі не виходити. Ждати прильоту Василя.

      — Так для чого ж ми летимо? — жалібно запитав Андрійко. — Ми ж хотіли як краще…

      Юрій Сергійович трохи змилостивився.

      — Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток із червоною кнопкою. Біля неї напис: “Дублююча система”.

      — Знайшла! — щасливо вигукнула Надійка. — Ось вона…

      — Правильно, — похвалив учений. — Запам’ятайте її. Коли я скажу — натиснете її при підході до Марса.

      — А що це, Юрію Сергійовичу? Що значить “дублююча”?

      — Запасна. Зрозуміли? Якщо зіпсується один механізм, то включиться інший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ відкрити ілюмінатори.

      Безшумно розійшлися темні щити на круглих отворах. Діти завмерли від небаченого видовища. За ілюмінаторами відкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому — безліч яскравих зірок. Вони сяяли рівним світлом, а не тремтливо, як на Землі.

      — Що — гарно? — озвався з екрана Юрій Сергійович.

      — Здорово! — вихопилось у Андрійка.

      Топ став злякано підвивати, спостерігаючи небачене видовище.

      — Юрію Сергійовичу, — несміливо озвався Андрійко. — В книжках написано, що в міжпланетному просторі люди не відчуватимуть ваги… а ось ми…

      — Що ви?

      — Так, як і на Землі… відчуваємо…

      — Так і треба, — посміхнувся вчений. — Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, і це дає відчуття ваги. От якби ми виключили двигуни — тоді б ви втратили вагу…

      — Виключіть! — палко попросила Надійка. — От цікаво буде політати в повітрі!

      — Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летіти в десятки разів довше. А так — сьогодні ж будете на Марсі Та й приємного нічого не буде з невагомості. Ви без звички лише гулі наб’єте на лобі. Дивіться краще сюди, на пульт… Трохи вище, в перископ…

      В овальному отворі перископа друзі побачили шматок зоряного неба, а на його тлі — зеленувату кулю, що переливалася ніжним, тремтливим сяйвом. На ній видно було темні плями, білі пасма.

      — Диви — глобус! — здивувався Боря.

      — Не глобус, а сама Земля, — пояснив учений.

      — Земля! — ахнули діти в захопленні.

      З одного боку на планету находила тінь, куля поволі оберталася. Поряд з нею з’явився срібний Місяць, набагато менший від Землі.

      — Надивилися? — запитав учений. — А тепер спати. Вам треба заспокоїтись і відпочити. І не забувайте, що я сказав. Нічого без дозволу не робити.

      — А де нам лягати? — запитав Андрійко.

      — У крісла перед пультом. І прив’яжіться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.

Пошук на сайті: