Олесь Бердник - Дике поле (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.docx)Oles_berdnyk_dyke_pole.docx110 Кб1691
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2)Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2260 Кб1663

— Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка.

— Про що це ти? — здивувався хлопець.

— Мудрий збагне, дурень не здогадається.

— Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець. — Морочиш мене. То вже нині йти?

— Тепер, тепер, — сердито одказала покоївка. — Я тобі по-доброму підказую, а ти мене обзиваєш дурними словами. Хлоп.

— Ну й хлоп. Ну й залиш мене в спокої. Скажи, що вже йду. Лиш кобзу настрою.

Йванко минає високі темні коридори замку, кутаючи кобзу в чисте полотно. Сірі кам’яні стіни дихають холодом, іскряться памороззю. Де-не-де темніють у сутінках величні постаті лицарів у металевих латах. Йванко й досі не звик до них — поруч з ними моторошно, лячно. Здається, що ці почвари ніколи не були живими людьми, а упирями чи вовкулаками. Зовсім інакше вбрані запорозькі лицарі — вони не ховають обличчя перед ворогом, сміливо й мужньо дивляться в очі йому. І тіло відкрите — єдиний захист у руці. Шабля, спис і вірний кінь. А ці — схожі на кажанів Напевно, і нападали вночі, коли люди лягали спати або співали пісень…

Переходи освітлювалися смолоскипами. Сите дерево палахкотить оранжевим вогнем, по стіні течуть патьоки талого інею. Йванка стрічає комердинер, він тонко всміхається, показує рукою на двері до покоїв.

З невеликої затишної вітальні дихає теплом і парфумами. Два каміни пашіють жаром. В півмороці поблискують очі пані Матильди. Вона лежить на софі, вкритій блакитним оксамитом, спершись на руку. Прегарний стан звабно окреслюється під напівпрозорим пеньюаром. Вона мовчки — самими очима — велить хлопцеві сідати на стілець біля узголів’я.

— Добрий вечір, ясна пані, — тихо роняє Йванко.

Вона усміхається, важко зітхає.

— Сідай, сідай. Мені стало сумно. Сніги, сніги… вовки десь виють, та й більш нічого. Пустеля. Я забажала послухати пісень… Твоїх пісень, Іванку…

— Яку ж пісню хоче послухати ясновельможна пані? — тихо запитує хлопчина, обережно сідаючи на краєчок стільця.

— Яку сам знаєш. Про кохання. Щоб серце мліло…

— Що ясній пані до хлопського кохання? Вам, певно, байдуже — танцюють вони чи плачуть, любляться чи вмирають.

— Не так, Іванку, — тонко усміхається пані, дивлячись з-під примружених вій на хлопця. — Кохання не знає ні пана, ні хлопа. Правду кажу, любий хлопчику. Співай…

Іванкові чомусь неприємно від солодкого тону Матильди, але він опускає погляд вниз, перебирає струни кобзи. Товпляться в уяві милі, чарівні образи дум та пісень, просяться до серця, до рук, до вуст, пливуть у сутінках вітальні ніжними, приглушеними звуками.

 

                               Сива зозуленька та й у гай летіла,

                               Там у тім гайочку на калину сіла,

                               Сіла на калину та й стала кувати:

                               Кого я кохала — того не видати.

                               Немила господа, ані в стозі жито —

                               Чогось моє серденько мов ножем пробито.

                               Ой ножем би краще, бо знайдуться ліки,

                               А як тим коханням — пропала навіки.

                               Чи в полі, чи вдома — ходжу, нуджу світом.

                               Не чую від милого ні слова привіту.

                               Чи він у дорозі, чи в тяжіли неволі,

                               Чи, може, вмирає у широкім полі…

                               Нема кому вишити, ані затужити,

                               Червоною китайкою личенько покрити…

 

Йванко спустив кобзу на килим, схилився до колін, заплакав гірко, не стримався. Пані поклала свою тонку рожеву долоню на чутливу спину хлопця, пестливо провела по ній пальцями.

— Ну, Йваночку, вспокійся. Ти ж козак. А такий чутливий, як дівчина. Я й не знала, що ви, русини, такі сльозливі. Ось краще глянь на мене, я жінка, а спокійна. Пісня твоя тривожна, мила… але навіщо сльози?

— Згадалося дещо, ясна пані, — прошепотів Іванко, витираючи очі. — Тяжко стало па душі. Пані того ие збагнути…

Жагуче дихає Матильда.

— Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче…

— Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється…

Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову.

— Лишайся зі мною назавжди, — блудливо шепоче господиня. — Озолочу. Навіщо тобі турки, побратими? Я стану для тебе і коханою, і побратимом…

— Пані,  рвонувся з її обіймів Іванко.  Пані, як ви можете? Я… Я… Як я можу любити вас? Боже мій! Це огидно! Це страшно!

Кобзарчук скочив з стільця, схопив кобзу. Обличчя його розпашілося, біля вуст з’явилася розгублена посмішка.

— Що? — люто прохрипіла пані, підводячись на софі. — Що ти мовив? Огидно? Хлоп мізерний! Ти що собі уявив? За мою ласку ти хотів спаплюжити мою честь? Гей, слуги!

Вона несамовито смикнула за стрічку дзвінка. До вітальні вскочило двоє гайдуків у лівреях.

— Що ясновельможна пані накаже?

— Зв’язати оцього харцизяку, схизматика!

— Пані! За що? — скрикнув уражений Іванко.

Йванко затіпався в дужих руках, застогнав. Зойкнула під ногами розтоптана кобза. Востаннє загули жалібно струни. Гайдуки виволокли хлопця з вітальні, насміхаючись і лаючи його.

Матильда металася від каміна до софи, як тигриця, очі в неї жевріли, мов свічки.

— Мене? Уродзону шляхтянку? Прокляття! Нікчемний хлоп, ганчірка! Та як він посмів? На палю! На палю!

Прийшов потривожений пан Чартинський. Дружина кинулася йому на груди, заплакала.

— Любцю, що з тобою? Чи не захворіла, не дай Боже? Може, лікаря? Я негайно викличу…

— Ні, ні, Стасю, — ридала пані. — Мене тяжко образив твій кобзарчук! Як він смів? Як він посмів?

— Що? Що він вдіяв? — зловісно запитав Чартинський, відсторонюючи жінку. — Як це сталося?

— Співав пісню… Почім — ти тільки подумай! — почав залицятися до мене, накинувся…

— О, до ста дзяблів! — заричав пан Чартинський. — Гадюче сім’я! Одігрів за пазухою. Такі вони всі — схизмати! Де він?

— Я звеліла вивести на мороз, доки ти прийдеш! Стасю! Моя честь вимагає…

— Сам знаю!

Чартинський рішуче вийшов з вітальні, в покритих інеєм переходах замку знайшов гайдуків з Іванком. Не мовлячи й слова, двічі вдарив кобзарчука по щоках, аж у того хитнулася голова.

— Пане, я ні в чому не винен! Пане, ви введені в оману!

— Гей, слуги! в кам’яницю його! Завтра — скарати на горло! Скажіть Явтухові, хай приготує що треба!

— Слухаю пана!

— Та скликати хлопів. Хай подивляться! їм це корисно. Щоб знали своє місце, пся крев!

Ясний і вогнистий погляд Іванка стрівся з темними ненависними очима пана Чартинського. Хлопець витримав той вовчий погляд, докірливо прошепотів:

— Так ось яка ваша філософія, ясновельможний пане? Таке ваше братство і єдність… І філософський камінь безсмертя! Вічно катувати хлопів — ось ваш ідеал!

— Замовчи, лайдаче! Чого захотів? Зрівнятися з панами? Спочатку вмийся, бруд одмий з пики плебейської!

— Краще плебейське обличчя, ніж серце, — болісно одвітив Іванко. — Ех, пане, пане!

— На горло! — рикнув Чартинський.

Хлопця повели в темряву, в ніч. І довго ще під високими склепіннями замка металася хрипка луна, повторюючи зловісне: “На горло!”

 

ЛИЦЕ СМЕРТІ

 

Замерзає Іванко в тісній кам’яниці, плаче гірко. Сльози крижаніють на віях, боляче очам. Він гасає попід стінами, картає сам себе. Навіщо було проситися до проклятого шляхтича? Чого він хотів здобути від гордовитого пана? Доки все добре — ласка й усміх, а найменший непослух — видно вовчі зуби. Та й непослуху ж не було! Підле гидке баговиння, про яке бридко й подумати! Якби вона знала, то сама б над собою сміялася… Боже, що діяти? Як вибратися з пастки? Завтра… Ні за що ні про що…

Може, справді сказати їй. Попрохати, щоб прийшла, і відкритися. Вона збагне… А може, ні? Може, не треба? Тоді що ж лишається? Сказати Чартинському? Він розлютується, бо все відкриється. Пані буде лихо, але й Іванкові не буде від того солодко. Тоді вже напевне петля!

З вузької бійниці сипле сніг, розгулюється хуртовина, зловісно виє. Хлопець ховає закоцюрблі руки в рукава свитинки, дише сам собі під полу. А ноги вже як не свої — терпнуть від холоду. Не допомагає біганина…

Він рвучко зупиняється, підходить до дверей. Треба сказати. Будь що буде!

— Явтуше!

Він стукає кулаком у двері. Глухо відгукується луна по той бік, у коридорі. Брязкотить віконечко, відчиняється. В світлі смолоскипа видно похмуре вусате обличчя.

— Чого тобі?

— Дядечку! Пропадаю! — плаче Іванко. — Ноги, наче ціпки…

— А я що маю діяти? — понуро одзивається Явтух. — Мені сказано, щоб стерегти тебе. І край. А те, що тобі холодно чи жарко, — не моя справа. Догрався, доспівався — маєш своє. Солодко було у панських покоях — тепер посмакуй, яка паля, хлопче! Щоб не пнувся до шляхти, хай вона показиться.

— Та ви ж нічого не знаєте, — палко вмовляє хлопець, приклавши сині руки до грудей. — Вони ж мене обманом. Дядечку, скажіть пані, щоб прийшла, я маю щось важливе сказати. Вона тоді випустить мене. Я жити хочу, в мене побратим у неволі бусурманській… я ж хотів визволити його… тому й пішов до пана. Хіба вони мені потрібні?

— Знай бреши! — знизав плечима Явтух, чухаючи здоровенного рудого вуса. — Щось ти намолов, хлопче, що й сам дідько не розчовпає. І побратим, і пан, і пані. Та що ж маю діяти — піду скажу. Коли це вирятує тебе — хай уже. Скажу! Жаль мені тебе. На ось рукавиці кожушані, на ноги одінь, не замерзнеш.

Він кинув рукавиці в кам’яницю, зачинив віконечко. Настала тиша. Іванко всунув чобітки в рукавиці, притулився до холодних дверей, наслуховував, тамуючи тривогу.

Пошук на сайті: