— Сам басилевс повелів!
Потішений несподіваною ласкою, Савмак стенув плечем і сів на м'яке ложе з копривними подушечками та золоченими ніжками. Гості швидко сходились, убрані в найкоштовніші гіматії, з обручами на головах і дорогими ціпками в правицях. Незабаром усі ложа були зайняті, лишалося тільки троє вільних: цареве на двох приступках та ще два обабіч нього. Будуть торги, майнуло Савмакові, якщо басилевс і мене всадовив поряд. Він приблизно здогадувався, для чого цар учинив так і для чого скликав своїх найголовніших евпатридів разом із синами, та гра ся, що більше він про неї думав, то здавалася йому складнішою, й сам він дрібнів і дрібнів, аж доки розчинився в гамірливому хаосі врочисто прибраного величезного покою.
Коли ж увійшов басилевс у супроводі двох поголених римлян, молодого й старого, Савмак одчув, як незатишно буде йому на сьому, призначеному для найпочесніших гостей, ложу.
Проте нічого незвичайного на бенкеті не сталося. Перісад, сумніший від звичного, мало говорив і ще менше підіймав свого золотого ритона, невважливо слухав гостя, сенатора й римського легата Сцеволу, безвусого, безбородого й коротко обстриженого на латинський лад, і лише раз, хоч і значуще, подивився на Савмака через голову сенаторового сина Квінта, що так само, як і татусь, голив бороду та вуса й мав куценьке волосся.
Савмак дививився на молодого римського патрикія й уявляв поряд із ним Вероніку, й чи від того, чи, може, від випитого вина, яке сього вечора вживали нерозведеним (римляни споконвіку пили «по-скіфському»), Савмакові робилося весело й легко. Він уривками слухав перемовляння евпатридів із можновладним римським легатом. Публій Мукій Сцевола говорив по-грецькому цілком чисто й вишукано, мов афінець, лише часом плутав короткі та довгі звуки, чужі вухові латинянина, а також хрипкі «кх» та «тх», що становило особливий привілей боспоритів, чиї пращури походили з азійського міста Мілета.
Царський колісничий Дамон, лежачи крайнім у першому ряді, голосно, щоб його почули, похвалив добірну грецьку мову римського сенатора. Нікого не здивував улесливий тон поважного евпатрида, бо всі знали, що колісничий домагається угоди з римським правлячим сенатом на поставку в Італію зерна. Публій теж був добре обізнаний із станом торгівлі в Боспорському царстві й оцінив слова Дамона, проте відповів на його лестощі ухильно:
— Я ще вчився по-грецькому. В Римі донедавна ніхто й писати латиною не вмів. Марк Порцій Катон перший серед римлян почав писати по-латині.
Се можна було зрозуміти як схиляння перед еллінським духом, та щойно згадане ім'я войовничого Катона забриніло й повисло в екусі над двома десятками краватів.
— Чи се не той Марк Порцій Катон, що казав «Карфаген не мусить далі бути»?
Хрипкуватий дужий голос із другого ряду змусив усіх обернутися. Мовив Евтихій, німфейський евпатрид і купець, дальній Перісадів родич.
Публій Мукій Сцевола поворушив голими вислими щоками, спробував обернутися й собі в бік Евтихія, та негнучка шия й старі суглоби заважали йому.
— Се саме той Катон. Він був консулом перед дев'яносто п'ятьма роками.
— Хай розіб'є Посідон мою трухляву діеру, — обізвався знову Евтихій, — коли я не вгадав! Мій отець торгував із Катоном.
І то теж була заявка на угоду, й Савмак перестав дослухатися. Перед очима йому майнуло біле обличчя Вероніки в обрамленні чорного гіматія, й стало совісно, що так злегковажив нею. Колись я любив її, подумав Савмак, згадавши, як у своїх юнацьких мріях утілював Вероніку в образі казкової царівни Медеї. Тепер перед очима в нього день і ніч стояв образ іншої.
Савмак поглянув на грубуватого моряка Евтихія й вирішив будь-що підстерегти його по закінченні симпосію. Евтихій хвалився лоґоґрафові, нібито буває в домі за смугастими мурами, й лоґоґраф мовби між іншим переказав се Савмаку.
Савмак раптом згадав про Архелая, якого теж приплів до того будинку, й роззирнувсь. Архелая Перісад так само запросив на учту. Декарх махерофорів лежав у самому кутку й дивився на Савмака.
Вилаявшись пошепки, Савмак скривився, мов упійманий на недозволеному, проте відзначив, що сей жевжик Архелай найбільше пасує Вероніці. Найбільше — поміж усіх молодих евпатридів, ще раз, мовби для самозаспокоєння, сказав собі Савмак і спробував забути про зневаженого юнака в кутку царського екуса.
Коли гості почали розходитися, Савмак поспішив уперед і став за ґрифоном царського клімаксу. Та евпатриди, яких біля входу ще перестрівали роби-факельники, поволі розбрелись, а грубіян Евтихій мов запав у землю. Певно, я його вґавив, подумалося Савмакові; вийшовши зі своєї схованки, він поплентав уже темною площею до хорому, та перед сходами почув знайомий голос:
— Візьми, сенаторе. Се маленький дар на просо твоїм священним курям.
Відповіді не почулось, і Савмак одступив. Одні кроки прочовгали в невидимий у затінку під колонами вхід, а другі залопотіли по сходах. Евтихій ішов просто на нього й, коли опинився з ним віч-на-віч, буркнув:
— А, се ти… — Й умисне перевальцем подався в бік ґрифонів.
Савмак ухопив його за гіматій:
— Стривай!
Евтихій став і хитнувся, десь-то був під добрим хмелем:
— Хай поглине мене Скі… Скілла чи Харрібда, коли ти не спитаєш мене про ту гет… гетеру! Вгадав? — Царський родич промовисто розреготався. — А за поли евпатрида ха-хапати не слід. — Він приступив і видихнув у лице Савмакові: — Чув? Отож! А ті римляни — всі до єдиного варвари, нехай я тут-таки провалюсь у тартар, коли брешу. То споконвічні злодії! В тірренців римляни вкрали мову, а в нас — кумирів. Ото такі злодії. Дарунки бере, а нічого не обіцяє, й руки йому не всихають, і Ґорґона не сниться, хай я каменем стану!..
Савмакові вже не хотілося ні про що говорити з п'яним купцем, та й той забувся, чого став і для чого його спинили, тож непорозуміло почав хапати отрока за барки. Савмак одчепився з Евтихійових рук і пішов угору до хорому, та вже на другій сходинці почув з темряви:
— Приходь завтра чи позавтра, поведу тебе до тієї гетери, євнух казав, що ти за нею слину пускаєш… Бери доброго срібняка, й ми…
Аби не слухати його варнякання, Савмак побіг сходами вгору й шаснув повз двох чатників з мечами наголо. Всі людці — паскуди, — думав він. — Усе життя з гори до споду затхнулось і запліснявіло, й немає такого вогню, що міг би його випалити й оздоровити.
Раптова слабість у колінах і в усьому тілі змусили Савмака прихилитися до стіни. Я п'яний, таки п'яний… Він стояв, поки ззаду його погукали:
— Ефебе!
То був другий декарх внутрішньої сторожі царського хорому, напарник Архелая — Клісфен, рябий меот із рябим голосом, довгий, мов зігнута жердина. Савмак тупо глянув на декарха, здивований тим, що на світі ще є люди, бо йому допіру здавалося, ніби вже ніде нікого нема, як у сій порожній лункій анфіладі з безліччю темних світлиць і спочивалень.
— Що тобі від мене треба? — здеревілими вустами спитав Савмак.
— Іди до ба-ба-басилевса!
— До якого… басилевса, кербере? Ти п'яний!
— Іди, ка-ка-каажу!
Через ту неймовірну заїтинакуватість декарха махерофорів і прозвали рябоголосим або рябим меотом.
— Пожде, — сказав Савмак, знову притулившись до стіни, тоді пішов у свій таламус і ще довше лежав горілиць, поклавши ноги на подушки й не звертаючи уваги на заїтинакуватого десятника хоромної варти. Нарешті мов прокинувсь і поплентав поперед Клісфеном до царевих спочивалень.
Перісад сидів у самому хітоні, й голе праве плече та кощаві коліна його могли б викликати жалість, коли б у сю мить Савмакові не було до всього байдуже. Діадема, в якій цар був на бенкеті, тепер лежала поряд ріжками донизу, зневажена й нікчемна, й Савмакові стало смішно.
— Напився ти, — сказав старий володар. — Напився, мов скіф.
Десь глибоко в Савмакові ворухнулася думка, що й Перісад не з діда-прадіда еллін, а скіф, але се здалося такою дрібничкою, що Савмак одсунув золотий символ царської влади й сів на його місце. Перісад був простим перестарілим дідом, сухоребрим і захлялим, обрідне волоссячко спадало йому на вуха сивими пасомцями й тепер викликало спочуття. Савмак пригадав порожній постамент у довгому ряді царів-Спартокідів і на мить уявив собі сього немічного старця на ньому. Се не в'язалося купи й теж викликало жалощі. Він слухав басилевса, пильно втупившись у його праве око, знав, що нічого не чує, й намагався зосередити увагу, та в душі піднімався жаль і до самого себе, й він і далі дивився в те почервоніле від старости око й чув лише невиразне жеботіння.