Мимоволі блимнувши на старого сенатора, Савмак знову прибрав одсутнього виразу. Те, що відбувалося зараз, не втішало його. Кожне зронене слово мов одгороджувало Савмака щільною лісою від сих людей, з-поміж яких він мало кого поважав по-справжньому, й від людини, котру любив над усе. Може, трохи втішало тільки те, що римський сенатор, до котрого Савмака, не даючи собі в тому звіту, відчував глуху неприязнь, сьогодні зазнав поразки, хоча й не подавав знаку.
Савмакові старшенно хотілося пити, а ще дужче — спати. Він лише стороною, мов неприсутній, слухав чужі й позбавлені змісту слова, які не виражали ні думок, ні почуттів, а швидше правили заборолом. Слухав, гортав у пам'яті події останніх днів і ледве стримувався, щоб не заснути. Давній неписаний покон вимагав од Савмака встати й удячно чоломкнути царя в щедру десницю. Тепер мить уже минула, заклопотаний своїми турботами басилевс теж не звернув на се уваги, й Савмак мовчки посміхнувся: в сьому нікчемному й занедбаному царстві ввесь час що-небудь забувають.
Але Перісад, певно, не забував свого, бо раз у раз навертав сенатора до слизької стежки. Змусивши його нарешті сказати кілька пишних слів на честь Савмака, який знайшов вихід з останньої скрути й навіть урятував царську доньку, ризикуючи власним життям, Перісад, не давши мовчанці затягтися, спитав:
— А коли б ти, високий сенаторе, був батьком тієї доньки, кому віддав би її жоною?
Відповідь на запитання могла бути одна-єдина, й сенатор приречено впалим голосом проказав:
— Звичайно ж, звичайно…
— Ні, ти скажи — кому? — так само по-дитячому допитувався Перісад, і Савмак, із подивом стежачи за їхнім герцем, бачив, як напружено згорбилася в царя спина й тремтить кінчик сивої цапиної борідки.
— Звиичайно ж, рятівникові, — посміхнувшись, вимовив сенатор, і Савмак бачив, як важко було римлянинові вимовити слова визнання остаточної поразки.
Се лишилося й останнім враженням Савмака: він заснув тут-таки, на врочистому ложу, цілу ніч змагався з повсталими робами, що замахувались на нього дубцем, тоді втікав од привидів у мерехтливих хітонах і знов опинявся на розтелесанім Акрополі, падав з високих мурів і прокидався, тоді ще й ще ліз до визубнів, аби його турнули сторч головою, й з тихим подивом помічав, що й досі спить, а прокинувся в своєму таламусі, й се вже по-справжньому здивувало його, бо не міг пригадати, хоч як напружував пам'ять, коли скінчився вчорашній симпосій і яким чином він, Савмак, опинивсь у власному краваті.
Поряд, за ширмою, тихо човгали старечі кроки, й Савмак знав, що то Лія, та язик у роті мов присох до піднебіння, щелепи не розтулялися, кінцівки безвільно лежали, наче мотузяні, простирадло зсунулося додолу, й він не мав снаги підняти його, хоч лежав непристойно голий.
Нарешті подолавши кволість, він підвівся, пішов у куток і випив нерозведного вина просто з вінець кратера, тоді знову сів на ліжко, прикрився й одчув, що може подати голос:
— Ліє…
Вийшло сміховинно тихо й хрипко, та Лія десь-то пантрувала кожен шерех і відразу ж увійшла:
— Прокинувся, кіріє…
— Я вчора сам прийшов сюди?
— Звідки?
— З тронного екуса.
Лія страдницьки посміхнулася й виправила його:
— Не вчора, кіріє… Ти вже два дні спиш і не прокидаєшся… Думала, й душу Гермесові поручиш… Уже й обол, дурна, тобі в зуби наготувала…
— Навіщо обол? — не міг утямити її теревень Савмак.
— На перевіз душі. Харонові, кіріє… Коли людина вмирає, кіріє… Ніхто задурно нікому нічого не робить: ні смертні, ані безсмертні…
— Я два дні не прокидався? — перебив її Савмак.
— Не прокидався ж…
— Ну, йди, — сказав Савмак і знову випроставсь на злежаному краваті. Вино аж тепер ударило йому в голову, й стеля почала нахилятися, й стіни теж, а коли запаморочення минуло, Савмак згадав увесь той день і ввесь вечір до наймешної дрібнички, й кожне слово, почуте тоді крізь густе запинало втоми та байдужого розслаблення, тепер виступало всіма своїми несподіваними гранями.
Савмак звівсь на нетривкі ноги й почав швидко вдягатися — так швидко, наскільки дозволяла слабкість. Лишалося нез'ясованим, як він тоді заснув і чи довго ще по тому тривав симпосій у тронній світлиці, та се вже не мало вирішального значення, бо Савмакові було зовсім байдуже, що подумали цар з евпатридами й що сказали на те.
За ширмою таламуса він побачив Лію. Стара невільниця сиділа на своєму звичному місці біля вікна й невидющими очима тупилася в мур Акрополя.
— Чого ти? — спитав Савмак.
Не відриваючись од брил муру, Лія проказала:
— Перісад… присилав робу свою… Питала, чи ти видужав…
Слова її ледве продиралися крізь горлянку, й вузькі сині губи тремтіли. Савмак підійшов і торкнув її за плече:
— Ти чого, питаю.
Стара притулилася щокою до його руки й схлипнула, тоді стямилась і швидко, крізь сльози, зажебоніла:
— Розпинають робів!.. Похапали й розпинають… Усіх повиловлювали, всіх до єдиного!
— Яких робів?!
— Тих… тих, що… — Лія впала перед ним навколішки й обхопила його коліна руками, дивлячись ізнизу вгору сухими бляклими очима. Савмак видерся з її обіймів і, заточуючись, побіг довжелезними анфіладами з хорому.
Коли він, схопивши в царських стайнях першого-ліпшого коня, охляп дістався Феодосійського шляху, вої з допомогою охочих городян прикручували до хреста ремінням останнього роба. То був ще зовсім хлопчик, худий і захлялий, Савмак добре пам'ятав малого Ґеланіка. Поряд уже звивався на хресті його батько, теж Ґеланік. Хрести тяглись узбіччям Феодосійського шляху від початку царських виноградників до городів, повз царські садки до самого Тірітакського рову.
Савмак погнав коня на самій обротці, так як узяв його зі стаєнь, од ясел, але жодного царського чільника, бодай декарха, не побачив. Біля деяких хрестів юрмилися пантікапейці, ціляючи розіп'ятих камінням і редькою, які з сієї нагоди безкарно рвали на грядках Перісадових огородів, а роби, не причетні до бунту, стежили віддалік за муками своїх друзів, і ніхто не міг із певністю сказати, які думки рояться в їхніх коротко, мов у римлян, стрижених головах.
— Великий лоґофете! — почув Савмак, і лише тепер угледів сенатора, який сидів у ношах, підтримуваний чотирма ефіопськими лівійцями. — Кумири, бачу, дарували тобі здоров'я! — Й оскільки Савмак оторопіло мовчав, Публій Муцій Сцевола мусив сам докінчити якось розмову. — Й слава кумирам! — сказав він, але, певно, не се його муляло, бо раптом благодушно засміявся й кивнув рукою на довжелезний ряд хрестів: — Ми, римляни, в усьому пасемо задніх. Усе, що робимо, ви вже робили хтозна й коли. А тут ви йдете нашими слідами, великий лоґофете!
— Якими слідами?.. — Савмак ледве стримувався, щоб не нагрубіянити сьому римлянинові, який прибув ношами, аби подивитися на чужі муки.
— Хрести — се наш, римський винахід, — відповів сенатор уже геть іншим голосом. — Двадцять п'ять років тому ми втикали хрестами всю дорогу від Капуї до Рима.
Савмак недбало кивнув сенаторові й погнав коня в бік брами на Тірітакському валу. Між визубнями вежі стояв, згорнувши руки, декарх махерофорів Архелай і мовчки дивився вздовж вервечки хрестів, умисно не помічаючи Савмака. Савмак гукнув угору:
— Се ти тут за чільника?
— Ну, я, — неохоче відгукнувсь Архелай.
— То познімай їх швидше!
— Кого? Хто се велить?
— Перісад! — у нестямі гаркнув Савмак і погнав коня всп'ять до Пантікапея.
Царя він знайшов у найнесподіванішому місці — ніколи б не подумав, що Перісад належить до шанувальників давньої, ще, мабуть, кіммерійської кумири Кибели. Тим часом цар стояв над жертовником і старанно роздмухував якесь пахуче зілля. З ним у ґроті була тільки старезна верховна жриця хорому, Даїра, яка разом із жерцем оракула Аполлона Лікаря мала славу найкращої провидиці на всім узбережжі Понту.