Геть розсердившись, маґістрат наказав своїй митній сторожі притягти лазиво з сусідньої тріери, на високому носі якої видніла голова Горґони. Та доки митники притягли важку щаблисту дошку, родоський діерарх рубонув причальну линву мечем, у нутрощах діери пролунав наказ «Оп-о-оп!», весла, підкоряючись йому, знялися вгору й дружно ляснули по воді шістьдесятьма лопатями й під дружний хор веслярів «Рап-па-пай!..» понесли діеру в море.
Митний маґістрат звелів ударити в дзвони. Такого в Пантікапеї вже давно не було, відколи, за злими чутками, басилевс Перісад уклав угоду з ватагом найстрашнішої піратської ватаги — Однооким Дибоспоритом. Навперейми родоському суднові, що так несподівано почало втікати, кинулося п'ятеро легеньких двадцятивесельних сторожових ладь, але весняне море було тихе, мов мед у фіалі, й наздогнати втікачів не пощастило. Довгі весла діери швидко здіймались і падали, покірні наказам керманича, тож незабаром і вигуків «Оп-о-оп!» та хорової відповіди веслярів «Рап-па-пай!» не стало чути.
Тоді нарешті прокинувся ледачий зефір, од суходолу потягло свіжими вечірником, на ладдях підняли вітрила, діера ж утікачів з невідомої причини йшла й далі на самих веслах, і відстань між переслідувачами та втікачами почала зменшуватись.
На діері підняли величезне вітрило тільки тоді, як сонце сіло на визубні Пантікапея. Але було вже пізно, дві ладді ковзали біля самих весел діери, ще дві сиділи на хвості, а п'ята забігала спереду, ледь не торкаючись бойового бивня діери, що стримів залізним списом над водою.
З правої ладді кинули зашморг, упіймали одне весло з верхнього ряду й тим самим розстроїли мірний лад весел. Діеру занесло праворуч, передня ладдя, уникнувши небезпечного бивня, теж упіймала два весла — з верхнього й нижнього ряду, тим часом решта двоє ладь шугнули попід веслами, й навтіли вчепилися баграми за боки та насади діери.
Родосці, збагнувши, що далі втікати толку нема, покидали весла й узялися до зброї. Одні рубали багри та линви, що павутинням обплутали весла й насади, інші кидались по ладдях сулицями й усім, що траплялося під руку. Та від несподівано пущеної стріли з провареним у єгипетській смолі прядивом зайнялось їхнє величезне чотирикутне вітрило. Навощене зелене полотно палахкало червоним факелом, одганяючи захисників, які не витримували вогню й утікали донизу, в короб, до веслярських лав. Пантікапейські навтіли, обливаючись водою, лізли через насади й билися з родосцями внизу. Та коли полотнище догоріло й у діері знову стало поночі, родосці швидко поспихали майже всіх у море, порубавши багатьох.
Тоді маґістрат митної сторожі Тімокреон, якого родоський меч теж зіпхнув у воду, зачепивши руку над ліктем, крикнув просто з води підпалити діеру. Судно спалахнуло враз, залляте рідким лівійським асфальтом, горіли весла й насади, корма ж та високий ніс у вигляді ґрифона палахкотіли найдужче. Родосці кидались через охоплені полум'ям насади, та пантікапейці тепер безкарно розстрілювали їх на льоту. З короба чувся жахливий вереск печених людей, які то шарпалися до насадів, то сахались від вогню назад, але озвірілі навтіли-пантікапейці вже не мали жалю. Вони відчепились од розпалахканої діери й стріляли з поважної відстані, куди не сягав вогонь.
Просмолені колоди діери займалися далі й далі вниз, судно було схоже на небачених розмірів факел, осявало все кругом на великій відстані, й навряд чи кому з родосців пощастило втекти, навіть коли щастило подолати охоплений полум'ям насад. А жахливі крики за насадом дедалі рідшали й слабли, й незабаром уже було чути голоси тільки чотирьох або п'ятьох сіромах.
Схаменувшись, Тімокреон звелів гасити пожежу. Навтіли почали здалеку плескати відрами й черпаками, й коли правий насад урешті згас і почорнів, крики в коробі зовсім припинились. Докруж смерділо мокрою сажею й гореним м'ясом, збуджені й трохи налякані несподіваним обертом справи пантікапейці, зиркаючи на своїх убитих і зранених товаришів, побралися назад, кинувши спалене судно серед моря. Його вони б і не змогли притягти власними силами, тож вирішили зробити се вдосвіта, поки не прокинулося місто.
Та коли зійшло сонце й чатна сторожа відчинила браму Полунічного пілону, всі вжахнулись, і страшна звістка покотилася з тераси на терасу до самого Акрополя. Східний передранковий вітер евр, що дмухав од азійського берега протоки, підігнав чорну спалену діеру в найгустіше вировисько причалів біля молу. Серед недогорілих насадів у коробі валялося понад сто трупів, і переважна більшість родосців була спалена живцем.
Почувши про нічну подію, Перісад утратив розум і нестямно шкрьобав по анфіладах не знати навіщо взутими на ноги бойовими кованими чобітьми. Пригода могла обернутися чим завгодно, бо залежний од Риму Родос мав усі підстави вимагати пояснень і скаржитися Римському сенатові. Савмак, нічого не домігшись од басилевса, який безпорадно розводив руками й щось сам до себе шамкав, — наказав Клісфенові, «рябоголосому» декархові царських махерофорів, знайти маґістрата митної маґістратури Тімокреона й кинути його до в'язниці.
Декарх Клісфен повернувся надто швидко й на здивований погляд Савмака відповів:
— Ті-ті-тімокреон сам з'я… з'явився!
Савмак одіслав «рябоголосого» Клісфена обстежити спалене родоське судно, зачинивсь у своїй чинницькій світлиці й не відгукувавсь навіть ґрамматеям. Почуття порожнечі заповнило йому душу, й він тоскно думав про те, що коли людина дала себе раз обдурити, то мусить бодай надалі бути сміливішою й випростатись. Довгі лави попід стінами чинниці, в якій колись господарював купецький безневинний гладун Еак, викликали в нього байдужу гидливість. Еак уже давно відійшов у царство тіней, але все тут зберігало його доторки, дух, і навіть голос, тихий і незлобливий голос вірного царевого служки.
Ненавидячи себе за свою слабодухість і невміння обстояти власну гідність, Савмак вийшов на подвір'я перед царським хоромом. Побачивши там євнуха, він хотів удати сліпого, та лоґоґраф підійшов сам. Одколи став Перісадовим деспотом і лоґофетом, Савмак уникав зустрічей зі своїм колишнім учителем, а той теж не вельми накидав себе новому лоґофетові. Найдужче відштовхували Савмака єлейні очі євнуха, за якими досвідчена людина могла легко вхопити нещирість.
Очі в євнуха Полікрата сьогодні теж були мов закапані оливою, та неспокійна зморшка на жовтому чолі змусила Савмака притлумити роздратування.
— Не волієш уже бачити нещасного євнуха, великий деспоте? — сказав він, шанобливо піднявши свою жіночу руку.
Савмак спробував усміхнутися:
— Ти задля сього й прийшов?
Єлей ув очах євнуха висох, і він одгарикнувся, як бувало раніше, писклявим голосом:
— Ні, не задля сього!.. На пристані був?
— А що там сталось?
— Піди й глянь. Вчорашні діери прибули не з Родосу.
— А звідкіля ж?
— Розпитай он у нього! — махнув євнух рукою в бік царського клімакса, звідки, підтримуючи поли хламиди, швидко йшов «рябоголосий» Клісфен.
— Розповідай, що там сталося! — звелів Савмак, побачивши, що Клісфен вагається говорити при євнухові.
— Не р…р…родосці то були! А якщо й ро-родосці, то не куп… куп… куп… — Слово «купці» йому ніяк не давалося, й він за кожним «купанням» згинався й згинавсь, аж доки переломив себе, мов жердину: — Не купці!
Ледве продираючись крізь частокіл нездоланних слів, Клісфен узявся розповідати, що в спаленій діері знайдено дві сотні перських мечів, щити, сулиці, списи та стріли, й жодної амфори з олією чи вином, жодного міха з фінікійськими ягодами, що здебільшого привозили раніше родосці до Пантікапея.
— А про інше забув, заїтинако? — насіпавсв на нього євнух, мало не з кулачечками лізучи перед ніс «рябоголосому» декархові.
— Й срібла два котли, великий де-де… де-деспоте! Й золота котел, і мі-міді п'ятеро, а один… — Клісфенові заціпило, але потім він таки доказав: — Один упустили в воду…
Узявши Савмака за полу гіматія, євнух настійно потяг його до Царського клімакса. Молодий деспот-лоґофет сердито висмикнув полу, та євнух так виразно глянув йому в очі й таким благальним голосом попросив піти до пристані, що Савмак лише здвигнув плечима й рушив услід.