Доки великий колісничий тримався рукою за вівтар кумира Перісада Олімпійського й марно силкувався пояснити наявність у спаленій діері грошей з ликом Мітрідата Евпатора, обидва юнаки сиділи під ґрифонами Царського клімакса й мовчки дивились у сей бік. Савмакові кортіло спитати, чому се такий вірний мечоносець, як Евґеній, раптом занехаяв свою службу й не оберігає таксіарха Діофанта. Він, може б, і поспитав, але великий колісничий, своїм раптовим і дуже вчасним збентеженням набувши в Перісада довіри, вже зовсім упевнено докінчив:
— У понтійського царя, світлочолий басилевсе, тепер інші клопоти, й ти про них відаєш краще за мене.
Такий одвертай вияв поваги вплинув, і Перісад упокорився. Дамон забрав обох мечоносців свого понтійського друга, й усі троє пішли вниз до Царського пілону, а звідти — до будинку край аґори.
Встигши побувати на торжищі, Діофант відпочивав, умостившись на ребрі ложа просто в сандаліях. Перше, що він почув од увійшлого Евґенія, були слова:
— Лежиш, старий віслюче, й не відаєш, куди ми ввечері йдемо!
— Куди? — Діофант підхопився назустріч своєму мечоносцеві й шанобливо притулив руку до грудей, тоді спитав удруге: — Куди?
— Тебе… — Евґеній умисне помовчав, — …запрошує в гості кірія Елена!
У Діофанта сяйнули вічі, й він усвідомив, що думка загостювати в колісничого Дамона, крім іншого, принесла й сю вигоду. Евґеній щось обмірковував, прибравши вигляду знудьгованої людини, ся його риса була дуже добре знайома Діофантові, й Діофант став терпляче ждати, коли Евґеній ворухнеться, а дочекавшись, поспитав:
— А тебе запрошує?
— Мене — ні.
— Й ти не хочеш бодай глянути, як вона живе? — Се не було схоже на Евґенія, й Діофант прикусив губу. — Вона сама мене запросила?
— Ні, її роба.
— Білява?
— Чорнява, — відповів Евґеній. — Я теж хочу піти.
— А як се зробити?
— Ти хіба не візьмеш свого мечоносця з собою, старий віслюче? — засміявсь Евґеній, а Діофант і собі посміхнувсь, бо сей простий вихід якось не відразу спав йому на думку. — Й мене, й Дорілая. В неї ж дві роби?
— Здається…
— Якраз.
— А коли раптом у неї ще гості будуть?
— Там побачимо, — відповів Евґеній, тоді знову «занудьгував» і по тривалому часі, підійшов до свого ложа, вмостився на ньому впоперек, упершись головою в стіну.
— Що пишуть із Херсонеса? — Діофант видобув з-за пазухи рурочку перґамену й простяг, але Евґеній заплющив очі: — Сам читати не вмієш?
— Умію, — слухняно відповів Діофант і заходився коротко переказувати зміст херсонеського листа: — Херсонесці підупали духом, але жерці зроблять своє діло чисто…
— Як?
— В їхньому головному хоромі буде диво…
— «Диво»! — передражнив Евґеній. — Кумири допомагатимуть не тій людині, що чекає їхніх див.
— Я знаю, найсвіт…
Мечоносець грубо урвав головного воєводу:
— Забувся, як мене звуть?
— Не забувся…
— А тут що? — по новій мовчанці спитав Евґеній.
— Він уже все про себе знає.
— Що «все»?
— Що він — скіфської крови.
— І все?
— Й що він — заручник.
— І все?
— Й що доводиться рідним братом тому… — Діофант махнув рукою за вікно, яке дивилося на схід сонця.
— І як він тепер?
— Хмара, — відповів Діофант, а мечоносець Евґеній занудьгував і надовго.
— Ти ще не все сказав? — обізвавсь Евґеній, заплющивши очі.
Діофант зітхнув і кинув найнеприємніше, кленучи сам себе за слабкодухість, бо мав би сказати се на самому початку, а потім згладити чимось менш неприємним.
— Про се знає ввесь Пантікапей…
— І що? — спитав Евґеній.
— Усім до того байдуже, — відповів йому Діофант. — Усім, крім нього самого.
— Роби ж після того розпинання полюбили його?
— Й не тільки роби, найсвіт… — Діофант хотів бути відвертим до кінця й хвилювався.
— Забув, як мене звати?
— Ні, але… не самі тільки невільники. Про нього тепер часто говорять у вільних сім'ях, я на торгах аґори, й коло пристані, й на вулицях. Дехто каже, що Спартокідам прийшов кінець, інші заперечують: не кінець, бо Савмак, якщо прийме царську діадему, то назветься Перісадом Шостим, позаяк матиме за жону Вероніку.
— Матиме, коли гусак закукурікає! — перебив його Евґеній, і Діофант більше не здобувся на слові. — А як Архелай?
— Архелай… — Таксіарх повагався. — Коли кірія Галина здасться, він може привести сю гетеру до свого дому жоною.
— А Галина здасться?
— Ніби потроху схиляється, — сказав Діофант.
— «Не можна сього припустити! — жартома продекларував когось Евґеній. — Узяти в дім Археанактідів якусь гетеру?! Ніколи! Доки всі називатимуть мене тещею Дамона?!?» — Евґеній знову перейшов на звичний лад: — Чого се він сюди ніколи не приходить? Се ж дім його сестри!
— Часом заглядає, — відповів Діофант і докинув: — Був сьогодні, я сам бачив.
Евґеній засміявсь:
— Аполлон Пантікапейський!.. А з Рима нічого?
— Ні.
На тому розмова їхня ввірвалась, а ввечері, щойно з-за мурів Акрополя війнув зефір, вони пішли в гості. Разом з понтійським таксіархом були його обидва махерофори: Евґеній і Дорілай.
У гарно прибраному затишнім екусі тільки два ложа, й Діофант, чемно привітавшись до вродливої господині, відзначив, що вона сьогодні запросила тільки його.
— Може, відіслати своїх юних мечоносців додому? — спитав він, бо зрештою мусив про те спитати, але господиня мала добре афінське виховання й в удаваному розгубленні сплеснула руками, мовляв, се її дівчата не встигли вчасно впоратись, а місця вистачить на всіх, тим паче на таких мужніх і вродливих воїв.
Вони вийшли на подвір'я прогулятися попід колонами перістилю, доки обидві роби з допомогою чемних і вихованих понтійських воїв уносили до екуса ще двоє ліж. Елена й Діофант ходили поряд, мов справжні давні друзі, й вели неважку розмову про минулі Панафінеї, на яких жоден з них не був, і про наступні Олімпійські ігри, що мали відбутися сього року.
Ся розмова перейшла з ними й до вже завдруге обставленого екуса, який тепер здавався меншим, але ще затишнішим. Елена зверталася не лише до Діофанта, могутнього таксіарха зі шпакуватою бородою, а й до йоге обох махерофорів. Дорілай відповідав одним-двома словами, зате Евґеній своїм умінням розмовляти справив на Елену добре враження, й по годині часу вона вже сперечалась із ним про переваги молодих македонських аедів над аедами старого корінфського рою.
— Се не тому, як я чув, що ти — македонянка? — втрутивсь у їхню розмову Діофант. Елена палко заперечила, й тут, звичайно, виникла потреба показати гостям, на що здатні македонські аеди. Раїс і Клеопатра, які лише наскоком заглядали до екуса, тепер унесли сюди свої арфи. Одна співала глибоким грудним голосом, а друга вела гору в лад зі своєю тонкострунною арфою. Се була пісня пельського аеда про любов юнака з гірською німфою, й господиня, ледь чутно підтягаючи своїм дівчатам, раптом утихла. Разом з Клеопатрою та Раїс пісню македонського аеда співав Діофантів мечоносець Евґеній.
— Ти знаєш мою мову? — здивувалася господиня, коли голоси замовкли.
— Трохи… — сказав юнак.
— Ти не збився на жодному слові!.. Може, ти — македонянин?
— Ні, кіріє Елено, — відповів за свого мечоносця Діофант. — Евґеній — еллін, але знає й твою мову. Та й не тільки твою.
— Може, ти знаєш і латинську?
— Знаю, — посміхнувсь Евґеній і проказав напам'ять добрий уривок із Третьої книги Сівілли. Він так чисто вимовляв звуки «ц» й «з», геть неприступні для елліна, що Елена раптом засумнівалася: справді воїн лежить поряд із Діофантом чи, може, мандрівний філософ із мілетського рою стоїків?
Та згодом Евґеній почав досить грубо загравати з її робою Клеопатрою, й Елена знову впізнала в ньому воїна, що не знати де та коли набрався всього того, може, й від сього мудрого й уже немолодого сінопіянина Діофанта. Клео без бажання зносила його жарти й напівжарти, винувато позираючи в бік своєї господині, та Елена вдавала невидющу, й се в них було знаком. Дівчина дала в усіх на очах вивести себе з екуса в двір, певний час її чемний сміх дратував гостей і господиню, тоді й він ущух і всі спробували відновити перервану розмову.