Наступного вечора Елена страшенно здивувалася. Думала, після вчорашньої ганьби Евґеній не наважиться й зиркнути в її бік, а він прийшов і мовчки попростував до екуса. Була шоста година й з-від хорому Зевса Евпатора під пілоном Царського акрополя озвалися жертовні вівці.
В екусі було щойно прибрано, пахло деметриним віничком та сумішшю ладану з оливою. На прохання Елени Раїс унесла два ритони вина в підставках, і коли вийшла, в екусі зав'язалася тиха розмова, наче не було ні вчорашнього вечора, ні вчорашньої ганьби. Говорили про хіоські сандалії, про вавілонські покривала для обідніх ліж, за які римляни платять по вісімдесят тисяч сестерціїв, тобто по вісім тисяч золотих драхм.
— Се теж вавілонські, — пожартувала Елена, кивнувши на покривала під собою й під ним, за них вона віддала колись двадцять чотири сестерції. Обличчя в Евґенія пойнялось блідими плямами, й вона подумала, що вчорашній вечір повториться й сьогодні. Евґеній перейшов на ловіння дельфінів біля Синопи й Віфінії, а вона дослухалася внутрішніх голосів. Кожне його слово викликало в ній опір, але Елена відчула, що й сьогодні не зможе впиратися сій ненависній людині, чиї очі викликали в ній заціпеніння.
Й коли Евґеній мовчки підвівся й розчавив пальцями гнотик світильника, Елена внутрішньо стиснулася й наїжачилась, але вчорашня пригода повторилася знову, й геть розбитий і знищений Евґеній, за свої гріхи вражений прокляттям кумирів, знов утік, лишивши Елену на самоті зі своїми думками, острахами й самокаранням.
Розділ 16
Ліпшого місця для города важко було знайти, й Мітрідат Евпатор подумав, що скіфський цар таки вельми розумна людина. Його столиця Новгород, який греки, підвладні давнім звичаям, називали по-своєму Неаполем, що в перекладі було те саме, Новгород, розлігся на трикутнім узвишші, рівному й добре захищеному з двох боків Салгюром та його притокою. Вода в обох річках була мілка, зате рішуче стерегла Новгород зі сходу й заходу глибокими зворами. Тільки вітрам полудневим столиця була відкрита, й тут скіфи ще в давнину звели товстий мур, а батько теперішнього володаря, Скілур, подвоїв його, й тепер мур стояв могутній і незрушний, од дев'яти до вісімнадцяти кроків утовшки. В рові перед муром вільно могли б уміститися десятеро високих гоплітів, ставши один одному на плечі.
Й усе-таки, сказав собі Мітрідат, минаючи Суху браму й оком воїна виважуючи твердь, — коли б випало брати сей город, тарани й катапульти довелося б підводити саме до мурів.
Скіфський цар Палак, який називав себе по-своєму князем Борисом, ішов попереду з Діофантом, показуючи йому з висоти дванадцятисаженного муру свою столицю. Мітрідат намагавсь не пропустити жодного його слова, Дорілай же з Архелаєм ступали в Мітрідатів слід. Обоє друзів молодого понтійського царя з першого ж дня не припали один одному до серця. Се через мене, — самовдоволено сказав собі Мітрідат, бо такі ревнощі між вельможами завжди грали на руку володареві. Що менше було згоди між підлеглими, то спокійніше міг спати цар.
А Мітрідат, навчений гірким досвідом власної юности, вмів цінувати такий спокій.
Там, де кінчався рів і, трохи загнувшись досередини, кінчалися городські мури, починавсь обрив, стрімка кам'яна круча, що спадала в долину вузької річечки глибоко-глибоко внизу. Борис-Палак підняв з землі уламок дикого каменю, яких тут валялося доволі, кинув з гори, й каменюка довго стрибала, викрешуючи іскри з виступів обриву, доки гупнула в річку.
— П'ятеро воїв можуть стерегти сей обрив од тисячі нападників, — з погано прихованим самовдоволенням оголосив Борис-Палак.
У нього було досить гарне обличчя з вольовим підборіддям і коротким горбкуватим носом. Повні маленькі вуста яскріли під вусами кров'ю, красиво, мов скіфський лук, вигнуті й виточені.
Жін вельми полюбляє, неприязно подумав про скіфського володаря понтійський цар, і перед очима в нього виник інший образ, не по-земному гарний і неприступний. Довгу хвилину Мітрідат був глухий до розмови скіфського басилевса з Діофантом. Він, Мітрідат, по суті втік із Пантікапея, зганьблений у чужих і власних очах, і ся поїздка до скіфів, на яку примовив його Архелай, була тільки доброю ширмою. Тепер Мітрідат не шкодував. Ставши на слизьку царську дорогу, він мусив знати все про своїх ворогів і своїх друзів, бо той, хто сьогодні тяг руку за нього, завтра міг потягти проти, з сим же Палаком-Борисом, коли Небо й Сонце будуть схильні, він мусив схрестити мечі насамперед.
Діофант схвально кивав на кожне слово скіфського царя й чинив се не тільки з чемности, а й од поваги до города, який показував йому зараз цар. Сей Палак-Борис когось нагадував Мітрідатові, але кого саме — він ще сказати не міг. І се не багато важить, — заспокоїв себе Мітрідат. Значно більше важило те, що скіф так вихваляв перед гостями свою столицю.
З мурів усі п'ятеро злізли біля брами, яка замикала город з полудня й яку скіфи звали Сухою, бо виходила не на річку, а в степ, де починались перші відноги примхливих Таврійських гір. Від брами починалася пряма, мов стріла, вулиця, вливаючись посеред Новгорода-Неаполя в незвичайно велику п'ятикутну площу з хоромами кумирів та вельможів. Ся вулиця по той бік площі тяглась і далі, навдивовижу широка й струнка, оторочена високими, на кілька поверхів, здебільшого дерев'яними хатами.
— У кам'яницях у нас живуть люди, — сказав скіфський цар, вимовляючи грецькі слова не вельми вправно. — Евпатриди будують собі дерев'яні, але ліс дорогий — возять здалеку.
З кожного рогу п'ятикутної площі виходили промені вулиць, теж стрункі й гарно вимощені каменем, і гостиний будинок, де оселялись іноземні купці та чинні люди, стояв на розі першої вулиці з правої руки. В тому ж ряді, лише на сусідній вулиці, здіймався величезний царський хором, а між ними каплиці та святища скіфських кумирів.
Площа в сей пообідній час уже знелюдніла, й випадкові перехожі, забачивши володаря, здалеку обминали його. Нагадавши гостям не спізнюватись до пиру, Борис-Палак лишив Діофанта з мечоносцями коло гостиного двору, сам же, зустрінутий своїми чинцями, пішов у протилежний від свого хорому бік.
Кого він мені нагадує? — думав Мітрідат, поки Архелай із Діофантом сперечалися про відтинок Новгородського муру, де найвигідніше ставити катапульти. — Кого він мені нагадує?
Ся думка непокоїла й муляла Мітрідата й пізніше, коли вони в уречений час завітали до царського хорому. Велелюдного пиру, як сподівався понтійський володар, не було. За довгим столом, обтяженим вином та стравами в дорогому посуді, сидів лише Борис-Палак, і коли б Мітрідат не згадав, що він тут лише мечоносець, міг би навіть образитися такою зневагою.
Він ще не все знає, подумав Мітрідат, і се його заспокоїло. Але після першої ж здоровиці на честь понтійського таксіарха та його супутників Мітрідат прикусив язик. Скіфський влодар багато знав і, як на свої тридцять п'ять літ, непогано тримався.
Тоді Мітрідат згадав, що Борис-Палак став царем ще за життя свого батька Будимира-Скілура, коли не мав і двадцяти років, і вирішив поводитись якнайобережніше. Вони з Діофантом докладно обговорили наперед сю бесіду, й Мітрідат сидів тепер і слухав свої слова й свої думки з вуст воєводи Діофанта.
Коли зайшлося про Херсонес та підвладні йому землі, Борис-Палак сказав:
— Передай своєму цареві, Діофанте, що я вельми шаную його. Між нашими стольницями здавен був мир, ще за його вітця та мого вітця. Я не втручаюсь у Мітрідатові землі, хай він не втручається в мої.
— Мій цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, царю, свято стереже закон, укладений його вітцем і дідом. Але ж і херсоніти нам не чужі, царю. З ними в нас теж укладені давні статті, а херсонітів ти почав утискати, навіть вельми дуже.
Борис-Палак із тією самою посмішкою на повних вустах завважив:
— У статтях між нашими царствами сказано: не трутися в один одного землі. Херсонес і всі городи, що йому колись належали, тепер уходять під мою волость, і не з моїх часів, а ще від мого батька Будимира. Херсонес, і Керкенітіда, й Красна Пристань, яку ви називаєте Калос-Лімен, платять нам дань.