Дехто з метеків ішов до хорому Афіни Робітниці, що стояв серед надгробків некрополя за містом, ще вдосвіта, ледве розчинялися брами пілонів. Іншим було байдуже, що про них казатимуть роби, метеки та люди, вони спершу снідали й перехиляли ритон чистого чи розведеного вина; треті ж зумисне привертали до себе увагу перехожих, ішли серединою бруківки, голосно вітались із знайомими й незнайомими, сміялися й навіть співали пісень.
З нагоди великого свята торгівці ласощами й пиріжками виїздили до пристані та на той бік Сухої річки цілими возами, бо в сей день роби здобували волю, мали права нарівно з громадянами й тринькали копичені цілий рік мідяки та срібники, не думаючи про завтрашній день, коли все ввійде в стару накочену дорогу й пантікапейці знову поділяться на людей та робів.
Таку картину побачив Мітрідат зі своїми супутниками, проминувши Ровову браму. На узбіччях Феодосійського шляху, де не так давно стояли хрести з розіп'ятими робами, тепер було завізно й весело. Де-не-де, хоча сонце ледве підбилося над Акрополем, уже лежали п'яні, царські садки й виноградники по праворуч та городи з лівого боку шляху спорожніли, й се було звичне для дня Афіни Робітниці явище.
Та було й таке, що вразило Мітрідата, й він напинив стомленого коня. Добрий гурт робів і вільних, убого вбраних людей, що різнилися від невільників хіба що зачісками, сиділи на роздоріжжі, де від Феодосійського шляху відгалужувався шлях праворуч, одмежувавши Перісадові садки від його ж виноградників. Невільники та бідняки сиділи понад ровом під зеленими персиками й чи то співали, чи в захваті навспівки проказували одне-єдине слово, за кожним разом двічі ляскаючи в долоні: «Савмак!.. Савмак!.. Савмак!..»
Се не було схоже на заколот, але не скидалось і на просту розвагу підпилих робів, одпущених до вечора. Мітрідат вислав Архелая на вивіди, й Архелай незабаром повернувся блідий, мов мармурова подоба.
— Радіють за того роба, — проказав він пошерхлими вустами, й Мітрідат усе зрозумів.
У нього були свої підстави не радіти з сього приводу, зовсім одмінні від підстав Архелаєвих, і він неприязно глянув на свого нового прибічника, навіть спробував поглузувати з нього:
— Вихопив з-перед носа?
— Роб!.. — удруге процідив Архелай, усю жовч того слова линувши на Савмака, хоча й розумів ставлення Мітрідата.
Сього слід було сподіватись, і такої вісти в Пантікапеї чекали вже давно, ще з того вечора після заколоту робів, коли Перісад проголосив Савмака своїм найближчим родичем-деспотом, оддав йому жезл великого лоґофета й привселюдно натякнув, що може віддати йому й свою доньку Вероніку.
Вчора ж увечері, на врочистій відправі в хоромі Аполлона Лікаря, де зібралася вся знать Пантікапея, Перісад у розкішно обляпаному ягнячою кров'ю білому омофорі головного жерця оголосив усім, що віднині великий лоґофет іменуватиметься не лише деспотом боспорського царя, а й нареченим його єдиної доньки Вероніки.
Обряд заручин відбувся тут-таки, коло хорому Аполлона Лікаря на Дев'ятій терасі. Молодих, за давнім поконом, зв'язали по руках перевеслом зі ще зеленого ячменю, линули їм на голови джерельної води з ґроту Кібели й змусили поцілуватися. Всі чекали чогось од басиліси, та вона тільки шарілась од щастя й дівочої сором'язливости. Клопоту ж завдав усім Савмак. Молодий деспот раптом закам'янів і не піддався на промовисті поштовхи євнуха Полікрата. Й коли незручна тиша затяглася надто довго, становище врятував сам верховний жрець хорому Перісад П'ятий.
— Сей крок мені підказали кумири, — мовив він ледве чутним голосом, але всі добре знали, про що йдеться. Аби скинути з себе надмірні обвинувачення, Перісад завчасно, ще перед двома місяцями, звернувся до Ератосфена, провидця сього-таки хорому: чи може він, цар боспорський, оддати свою доньку за Савмака? Ератосфен сказав: «Голуби мостять гнізда, коли нереститься камбала». Белькотання провидця можна було тлумачити як завгодно, й Перісад у супроводі великого колісничого Дамона та свого далекого родича Евтихія пішов сам до ґроту й удруге спитав: «Чи може басиліса Вероніка стати дружиною великого лоґофета?» Перестаріла жриця Кібели Даїра відповіла недвозначно: «Може, коли того хоче басилевс». Але й така відповідь мало влаштовувала Перісада, перекладаючи на нього всю відповідальність, і він одіслав Евтихія з багатими дарами в славетний хором Аполлона під Дельфами. Піфія дельфійського оракула зрозуміла боспорського царя, влещений його дорогими пожертвами Аполлон теж перейнявся спочуттям до Перісада, й Евтихій повернувсь із чіткою відповіддю: «Піфія каже, що сю думку тобі навіяли олімпійські кумири».
Тепер Перісад оголосив оракул піфії привселюдно, й хоча Савмак знав те ще з позаминулого вечора, коли повернувся з Дельф Евтихій, але тільки тепер одтанув і цмокнув розгублену від його впертости Вероніку в скроню, хоч мав би поцілувати у вуста.
Про се Мітрідат сьогодні-таки довідався від Архелая, Архелаєві ж розповіла мати, кірія Галина, яка була присутня на тій урочистій відправі та на царських заручинах, додавши, що Савмак тепер поводиться страшенно зухвало, навіть перебиває в розмовах самого царя.
— Доживемося, що басилевсом Боспору стане сей скіф і роб, — мовив Архелай, принісши докладні відомості про події останніх днів.
Мітрідат майже перекисливсь од сивої нудьги, але думка його працювала чітко й безжально. Кумири, перські й грецькі, відвернулись од нього, й се недаремно, бо вони спомагають лише розумним і діяльним. Щось я вґавив, сказав він сам собі, але ніяк не міг уторопати, що, коли й чому.
Перебравши ще раз у пам'яті ввесь перебіг своїх невдалих розмов із Борисом-Палаком і долучивши сюди події пантікапейські, він удруге прийшов до неприємного для себе, але цілком справедливого висновку, що кумири спомагають лише розумним і діяльним людям, які не ждуть від небожителів дарованої ласки і виборюють її власною головою й рішучими діями.
Прийнявши на ніч маленьке зернятко миш'яку, бо впродовж усієї дороги з Неаполя Скіфського не мав такої змоги, він, ліг у крават, наказавши Діофантові й Дорілаю збудити його до схід сонця, хоч би як він почував себе після отрути.
Вранці Мітрідат ледве плентав, підтримуваний здоровилом Дорілаєм, сходячи Головним узвозом до брами Полунічного пілона. Ще звечора налаштована діера знялась і понесла його в одверте море, в бік далекої рідної Синопи. Після миш'яку в очах і досі каламутилося, болів живіт і розламувалася голова, та він, дослухаючись мірного плескоту ста шістнадцяти весел діери, здобувся на силі востаннє глянути вздовж молу. Тієї спаленої діери серед суден уже не було, се ще дужче зіпсувало йому настрій, але й рішучости додало, й Мітрідат подумав, що мстиві й заздрісні кумири зглянуться над ним.
Ззаду лунав ляскітливий голос керманича: «Оп-о-оп!..», а з нутра діери та верхніх лав йому дружно, за кожним помахом весел відповідали веслярі: «Ра-па-пай!..» І сі бадьорі голоси, й зелень далеких берегів Кіммерійського Боспора обабіч діери потроху заколисали Мітрідата, й він поринув у важкий сон, востаннє блимнувши на зубчатий Акрополь Пантікапея, схожий на потемнілу від часу царську корону, яку він ще мусив побачити.
День Афіни Робітниці минув, але збудження в Пантікапеї не спадало. Роби й скіфська голота столиці, а разом з ними й найубогіші греки за кожної нагоди збиралися купками й мотками, обговорюючи події останніх днів. Савмака вони вважали за людину свого кола, тепер же він був не тільки великим лоґофетом, що вже само собою багато важило, а й нареченим мужем царівни, й кожен робив свої припущення й охоче мріяв про той день, коли Гермес візьме душу Перісада й Хароновим човном перевезе її через Стікс до царства Аїда.
Зате в покоях царського хорому й у цілім Акрополі все поринуло в похмуру мовчанку. Евпатриди, які досі мирилися з Савмаком та його карколомною метаморфосою, тепер, коли Перісад привселюдно, коло жертовника найбільшого в Пантікапеї святища, заручив з ним свою доньку, вони раптом стали диба. Відвертих розмов іще не було, та кожен, вигадавши якусь нагоду, сам чи в супроводі роба сходив униз, до Першої тераси, де край аґори стояв у строкатім оточенні купецьких та трапедзитських дворів єдиний евпатридський хором Дамона. Великий колісничий несподівно притяг до себе погляди всіх евпатридів, і його дім аж розсідавсь од гостей.