Савмак і досі жив у своєму маленькому таламусику, слугувала йому лише стара Лія, хоча за чином своїм мусив би перейняти бодай третину царського хорому з усіма його екусами, таламусами та численними робами.
Перісад іще кілька місяців тому казав Савмакові звести собі хором десь на Восьмій терасі чи влаштуватися пристойніше бодай тут, але Савмак лише зневажливо махав рукою.
Тоді Перісад особисто заглянув до Савмакової комірчини, хоча в сьому крилі, де мешкали ґрамматії, махерофори, хоромні техніти, справники та роби, не бував принаймні двадцять років.
— Ти, може, й басилісу думаєш привести сюди? — спитав цар, неприємно вищерившись золоченими жрецькими зубами, й Савмак побачив, скільки лютої зненависти в Перісадових очах. І сей чоловік хоче мати мене за сина, з раптовим збридом подумав Савмак. Далі впіймав себе на тому, що й сам дивиться на царя з не меншою відразою.
Він сказав собі, що причина ж зовсім не в тому, й спробував мовби збоку глянути на старезного володаря, в якого тремтіла борода, замащена чи то медом, чи оливою. Я теж ненавиджу сього чоловіка, вже спокійніше подумав Савмак, і доньку його теж не люблю й ніколи не покохаю. Й разом з тим беру її собі жінкою, а сього старця називатиму вітцем…
Ся думка, вперше так ото просто й відверто висловлена самому собі, здалась йому настільки химерною, що він сумно всміхнувся й сказав, аби подрочити старого:
— Жона має ділити з чоловіком усі його радощі й прикрощі. Приведу сюди, бо ліпшого житла не маю! — Тоді подумки повторив слова, які викликали мимовільний опір, слова сього вже зовсім нікчемного й нікому не потрібного володаря: цар належить не сам собі, а своєму тронові.
Йому раптом стало байдуже, де житиме в сій комірчині, з вікна якої видно пляму давно колись розбитого яйця на мурі, чи десь-інде, й він сказав:
— Чини як знаєш, лише мені дай спокій.
Та цар од того ще дужче затряс благенькою сивою бородою:
— Вероніка реве!
— То що маю робити?
— Вона реве, а ти знову до тієї гетери бігаєш? — Перісад кричав, але голос його був такий тихий, що навіть Лія за ширмою не дослухалася й совала по мармуровій підлозі свою легеньку скриню. Те образливе слово Савмак чув із царевих вуст надто багато разів, щоб ображатися чи вибухати, як траплялось раніше. Він підійшов до вікна й утупився в пляму на мурі, та вона більше не перетворювалась на стрункощоглий корабель, бо Ясон розлюбив Медею.
Се було справжнім відкриттям, і Савмак якийсь час, не чуючи Перісада, котрий вимовляв йому щось у спину, перетравлював сю нову для себе істину. Те, що в дитинстві здається вічним, з роками починає вивітрюватися й кришитись… Дійшовши такого сумного висновку, Савмак подумав, що в старості теж є свої переваги й цар уже міг давно й забути те, до чого він, Савмак, лише тепер доходить.
Перейнявшись до царя спочуттям і змиренням, він сказав:
— Якось буде…
Та, певно, сі слова його були сприйняті за відповідь на не знати яке запитання, бо Перісад підійшов до нього впритул і заворушив сивенькою мичкою в нього на самих грудях:
— Якось буде?.. Якось буде? Буде, як я скажу! Виселю! Виселю — й годі!
Він подріботів до дверей, тягнучи ліву ногу, яка вже кілька тижнів не переставала йому боліти, й Савмак лише тепер здогадався, про що йшлось. Минулого разу цар тільки нахвалявся виселити Елену з Пантікапея, тепер же, доведений до шалу, міг виконати погрозу й навіть щось понад те… Савмак наздогнав царя в анфіладах екусів і перегородив дорогу:
— Стій, басилевсе! Стій. — Старий тремтів од збудження, й він теж тремтів і, щоб якось те приховати, говорив крізь міцно зціплені зуби: — Ти сказав: «Бери мою доньку, а там хоч в'язи собі скрути!» Ти ненавидиш мене за те, що я, роб і скіф, ляжу з твоєю донькою, царівною. Я теж тебе ненавиджу за те, що ти — басилевс, а я — твій невільник. І з донькою твоєю одружуся, щоб усі бачили, і я щоб бачив, що всі люди однакові, роб може стати царем, а цар — робом, бо коли ти віддаєш за мене свою доньку, то вона буде робою, а ти — батьком роби й теж робом! Через те я й згодився, хоча й… — Савмак хотів сказати, що ненавидить Вероніку, та се не було б істиною, він не мав за віщо ненавидіти її й докинув: — Хоч я й люблю іншу.
Тепер між ними було сказано все, й Савмак сподівався від перехвильованого царя чого завгодно, тільки не сліз. Цар ухопивсь обіруч за ріденьке сиве волосся й почав микати себе, голосячи, мов по небіжчикові, тоді враз перестав голосити й задріботів, кульгаючи, геть.
Савмак ліг на крават із ногами й застиг. І коли минуло з півгодини часу й серце почало битися рівніше, йому майнуло, що Перісад не просто втік од ганьби, а надумався до чогось капоснішого. Він пошукав декарха махерофорів Клісфена, та ні «рябоголосого», ні його людей ніде не було, тільки двоє з денної сторожі чатувало при виході.
— Клісфена басилевс послав на аґору, — сказав йому старший чатник у зеленій заношеній хламиді.
— Самого послав?
— Ні, з п'ятьма махерофорами, деспоте! — страхочинно й таємниче пояснив махерофор у зеленому.
Савмак побіг до Царського клімаксу, звідти через Дев'яту й Восьму тераси — до стаєнь і сів на першого-ліпшого коня, що трапився під збруєю. Люди сахались, даючи дорогу великому лоґофетові, Савмак же гнав Головним узвозом повз обидва хороми Зевса, повз священний ґрот Кібели до аґори й напинив тільки під строкатим жовто-зеленим муром. З хвіртки напроти виглядали роби й домочадці Дамона, в Елениному ж дворі грюкали ковані сандалії махерофорів і час від часу було чути нутряний шепелявий голос ассірійки Ніневії:
— Тікай відши, шолудивий шобако!.. Не руш руками швоїми!..
Савмак кинув повід на шию гнідому румакові й ускочив до двору. Мечоносці на чолі з «рябоголосим» Клісфеном викидали й виносили клунки та скрині з екусів і таламусів, обидві молоді роби злякано никали між ними, дослухаючись до лайки Ніневії, Елени ж ніде не було. Савмак кинувся до дверей, але з-за колонади перістилю викотивсь євнух і просто вчепився в Савмака:
— Послухай!.. Послухай!.. Не роби дурниць. Повір мені й довірся!..
У нього були так широко розплющені очі, й Савмак прочитав у них стільки щирости, що не турнув його з-перед себе, лише крикнув:
— Геть!
Але євнух не відчепивсь і ще ширше розплющив очі:
— Перісад звелів одвезти її моєю діерою в Тесалоніку. Чуєш? Моєю діерою. Он і Теодор стоїть… — Савмак подивився в той бік, куди кивав йому голим підбьоріддям євнух, і побачив схожого на ведмедя діерарха Теодора. — Довірся мені!
З дверей ґінекея вийшла Елена, й Савмак прочитав у її очах зневагу. Євнух нарешті відчепився й подибуляв, схвильовано махаючи руками, до неї. Савмак вийшов у хвіртку й став, не знаючи, що робити. Кінь, якого він і не здогадався прив'язати, втік, а з хвіртки навпроти й досі визирали цікаві роби й домочадці великого колісничого.
Савмак стояв, аж доки хвіртка рипнула, й увесь наїжачивсь. Елена жодним рухом чи словом не виказувала хвилювання, спитавши:
— Що то за змова в тебе з євнухом, великий лоґофете? Невже з мене така пропаща злодійка?
Вона всміхалася йому, й тільки той усміх свідчив про бентегу.
Савмак одтрутив її й ще з хвіртки гукнув:
— Клісфене!
«Рябоголосий» декарх, почувши владний оклик, поставив ковану скриньку додолу й підбіг, Савмак махнув рукою:
— Забирайся звідси!
Майже переламавшись навпіл, Клісфен сказав:
— Басилевс ка-ка-ка!..
— Басилевс передумав. — Савмак нахмурився. — Забирайся сам і своїх отих забирай…
Не спроможний од переляку вимовити й слова, «рябоголосий» почав мовчки витурювати мечоносців з Елениного двору. Й коли всі повиходили, Савмак теж ступив за хвіртку. Елена стояла, згорнувши руки під персами, сувора й неприступна, й він не знав, що їй сказати, й теж стояв під хвірткою. Звідти викотивсь євнух і почав умовляти Савмака не чинити дурощів, а довіритися йому. З-за спини в нього визирала кудлата голова «ведмедя», Савмак зітхнув і поплентав уздовж хоромів та комір аґори. «Рябоголосий» Клісфен і досі тупцяв на перехресті Головного узвозу, не знаючи, що робити, й чи слід вертатися в Акрополь.