— Де-деспот-те… — промимрив він і безсило запереламувавсь у попереку, аж короткий меч його розгойдався на паску.
Савмак сказав:
— Ідіть за мною, — й повів махерофорів до брами Полунічного пілона. Звелівши їм чекати тут, він сам поліз крутими сходами на вежу й просидів там до пізніх полуднів, бездумно дивлячись на ріденький потік перехожих та на чатників надвірної варти.
Коли сонце почало холонути, він одпустив Клісфена та його п'ятьох махерофорів, тоді подався горою вздовж полунічного муру на захід, уважно придивляючись до кожного чатника, що несли варту на зламах міського муру. Чатники Архелаєвої сотні мовчки відступали між визубні, даючи дорогу великому лоґофетові, а потім довго дивились йому вслід, аж поки й зник за поворотом. Вони знали про нелюбов свого нового гектарха до Савмака, та тільки хто-не-хто поділяв її з Архелаєм.
Савмак зійшов з муру аж біля Західного пілона, що виходив круглими вежами на садки й виноградники, й коли прибився до Акрополя, зрозумів, що сталось непоправне. Доки він тинявсь по високих мурах, Перісад устиг зробити все, що хотів.
Доброзичливці негайно донесли цареві, що Савмак скасував його наказ і забрав махерофорів з Елениного дому. Розшаленівши, Перісад спочатку не знав, куди кинутись. У хоромі було всього двоє мечників, іншим, усяким там ґрамматіям та вісникам він довіритися не міг і бігав, мов старий підстрелений вовк у ямі, вздовж хоромних анфілад.
І тоді йому на думку спало таке, від чого настрій ураз піднявся.
— Дамона! — гукнув він молодому робові з тірсом вісника в руці. — Приведи Дамона!
Після заручин басиліси з Савмаком великий колісничий був Перісадові найпершим ворогом, бо всі думали, що коли цар не схоче Архелая, то вибере зятем котрогось Дамонового близнюка, які, хоч і не були евпатридами з діда-прадіда, зате й не належали до ненависного Перісадові роду Археанактідів.
Дамон одразу ж прибув на виклик басилевса, хоч і мешкав на Першій терасі біля аґори, ладний до всього, аби тільки дозолити скоростиглому деспотові й нареченому царівни. Він уже все знав і швидко погодився з Перісадом, плекаючи надію, що ся сутичка може призвести до омріяних наслідків. Гопліти з підвладної йому рати за дві години пов'язали Еленине добро в клунки, всадовили її на корабель і разом з невільницями вивезли в невідомому напрямку.
Колісничий От, якого Савмак зустрів коло царських стаєнь і який розповів йому все, далі тільки здвигнув плечима:
— До Корокондамітської коси я-м ще їх видів, а далі зникли, розчинились у млі…
Він був схвильований, зумисне стеріг Савмака біля стаєнь і говорив із ним «по-скіфському», та сього разу молодий великий лоґофет навіть нічого не помітив.
— Бережися Дамона, — сказав От озираючись. — Я би-м ліпше сховав тебе в нас удома…
Та Савмак тільки торкнувся йому ліктя рукою й пішов стрімким Головним узвозом угору до Царського клімакса й хорому. Він хотів зайти до Перісада, але двері туди були зачинені, коло них стояли двоє махерофорів і так благально дивилися на нього, що йому забракло зваги відтрутити їх. Він пішов до свого маленького покою й простояв коло вікна, поки й смеркло, тоді ліг і відразу ж заснув.
Прокинувсь од тихого кахикання. На лобі в нього лежала чиясь рука, й він навіть із заплющеними очима безпомильно впізнав Лію.
— Кіріє… — ще раз кахикнувши, сказала вона.
— Чого? — Савмак і досі не розтуляв повіки. Суха Ліїна долоня так приємно холодила йому чоло, ніби до нього повернулося дитинство. Й раптом він одчув, що Лія плаче. Савмак схопився й сів у краваті: — Що таке?
Лія схлипнула вголос:
— Утікай!.. Електра казала, що Дамон хоче тебе вбити… Втікай!
— Яка Електра? — Савмак іще не зовсім прочуняв і потер очі.
— Молоденька роба Вероніки.
— Що вона знає! — махнув рукою Савмак, тоді кивнув підборіддям на двері: — Вийди, вдягнусь.
— Утікай! — повторила Лія й знову почала голосити, затуляючи собі вуста бурою долонею. — Електру прислала Вероні-іка!..
Савмак виліз із-під ковдри зовсім голий, швидко вдягся й пішов до Перісада. Коло перших дверей царських покоїв знову стояло двоє махерофорів, але Савмак владно розметав їх і ввійшов. Надворі тільки сіріло, світильників ще ніхто не гасив, але Перісад уже сидів на троні у великій світлиці.
— Чого прийшов удосвіта? Не спиться? — здивував він Савмака несподівано чистим і теплим голосом.
— Ти — старий і жорстокий тигр, — так само тихо сказав Савмак.
Перісада й се не обурило, він мовив, прихильно киваючи:
— То дарма, лоґофете, дарма. Молодими бувають усі, а старим — не кожен смертний.
— Нащо се ти зробив?
— Так ліпше. Ти колись будеш басилевсом, а басилевсові не байдуже, що казатимуть про нього підданці й що думатимуть. Потерпи — й ти звикнеш. Так ліпше, й так треба.
Савмак відповів на його розумування:
— Шукай собі, басилевсе, іншого зятя.
Перісада й се не вивело з рівноваги, Савмак аж здивувався, бо давно не бачив його такого тихого й упевненого в собі.
— Серед Дамонових близнюків? — мов міркуючи вголос, проказав цар. — Але Дамон заправить великий посаг, лоґофете.
— Який посаг? — не довго думавши, спитав Савмак, тоді до нього дійшло, й він глузливо посміхнувся: — Захоче моєї голови?
Перісад співчутливо кивнув раз, і вдруге, й утретє, й Савмак перший не витримав і гукнув:
— Вас двоє, а за мене всі! Хай-но лишень кивну пальцем — і цілий Пантікапей піде за мною.
— Вже не піде, — відхилив його погрози цар. — За битого двадцятьох небитих дають, ефебе.
Сим словом Перісад уже давно не називав його, Савмак замислився й зважив слово на слух, і що довше слухав, то ясніше відчував неспокій у серці.
— Ми ще побачимо, — з притиском мовив він і пішов, махнувши рукою. Й тільки на сходах царського пілону збагнув, у чому причина царевої самовпевнености. Й уздовж усього перістилю, й на площі, й коло самого клімакса стояли й ходили гопліти. Вже зійшло сонце, й під теплими косими променями яскріли їхні сині, й зелені, й жовті та бурі хламиди, й кожен мав при боці короткий махер у шкіряних піхвах. Коло жертовника царя-кумира Савмак побачив Архелая й гукнув до нього:
— Чого се лише ти без меча, гектарше?
Архелай і вухом не повів, красивий і величний на тлі мармурового постаменту, й се означало тільки те, що мало означати. Савмак зійшов униз і попід сходами лівого крила хорому подавсь до Царського клімаксу, чуючи за собою кожен рух і кожен голос. Вої біля ґрифонів мовчки розступилися, й він почав сходити на Дев'яту терасу. Лише тепер обізвавсь Архелай:
— Тимофею!.. Клеоне!.. — Савмак чув по собі притамований шепіт, але не озирався й ішов. — Ну, чого чекаєте?.. Ну ж!..
Потім і сих наказів не стало чути й, проминувши Восьму, евпатридську терасу, Савмак увійшов до стаєнь. Якась добра душа запрягла четвірку струнких румаків, і доки він вагався, сісти в Запряжений біґ чи не сідати, побачив Ота. Й колісниця, й усі четверо коней були Савмакові знайомі, й він спитав у отрока:
— Се ти запріг?
— Сідай! — схвильовано вигукнув молодий скіф і попхав його до біґа.
Колісниця прогриміла попід склепіннями Царського пілона й перед хоромом Зевса Евпатора відразу звернула в ліву руку. Брама Західного міського пілона була вже відчинена, й От припустив униз дорогою, що вела між садками й Перісадовими виноградниками до Феодосійського шляху. Знайомий біґ ніхто не спинив ні на перехресті, ні далі, під баштами Валової брами. Коні бігли швидко й рівно, й коли Савмак став поряд із своїм фратром, побачив під ногами в нього крутий скіфський лук і туго набиту стрілами тулу в золотім обкладі. Вздовж кутих насадів було ввіткнуто в скоряні петлі чотири сулиці.
— Куди женеш? — спитав Савмак, коли далеко ліворуч, на самім обрії, виросла гостроверха шапка скіфської могили. Забутий сором знову кольнув Савмакові в серце, й він спитав удруге, щоб чимось його притлумити: — Куди так женеш?