Та се не впокоряло його, й він урешті спитав Добривоя-Каллістрата:
— Маєш невтішну звістку, пресбевте? Господар дому сіпнувся, та не зразу відповів.
— Я маю тобі дещо сказати…
Він навіть не глянув на Ота, але От, зрозумівши, що зайвий серед сих царських чинців, швидко вийшов. Пресбевт, подумавши ще, спитав:
— Де стоїть ваша колісниця?
— Там, де й усі, — нахмуривсь великий лоґофет, якому не сподобалося таке викручування.
Далі Добривой-Каллістрат спитав по-скіфському:
— Ви сте їздили нею сего дні?
— Їздили смо, жупане. Що єси намислив?
Жупан Добривой чемно, але наполегливо потяг Савмака за хітон:
— Ходімо зе мною… ходімо!
Вони піднялися на другий поверх, де були почивальні ґорґіппійського пресбевта, й увійшли до маленької, геть темної світлички.
— Ти тут? — спитав Добривой, і в темряві почулося шарудіння.
— Тут.
Жупан вийшов у сіни й уніс лампіончика. Біля вікна, загорнувшись у гіматій по самі вічі, сиділа жінка. Добривой сказав жінці:
— Осе Савмак.
— Я знаю, — відповіла вона й скинула намітку. Савмак одразу впізнав Еленину робу-фріґійку. Раїс підійшла до нього й заговорила повільно грудним голосом: — Тебе завтра вб'ють.
— На здоров'я їм, — зло хмикнув Савмак. — А хто ж се зробить?
Русява красуня з обличчям фріґійської царівни почала знову горнутись у гіматій і лише потім, давши спокій одягові, проказала:
— Не скажу…
Се вже скидалося на дитячу гру в «казати — не казати», Савмак не відав, що означають її слова: чи ся Раїс більше нічого не знає, чи ж знає й умисне мовчить?
Гордість не дозволяла йому допитуватися далі, й він уже схилявся до думки, що знову встряв у якусь не вельми розумну, а може, й не зовсім чисту таємницю, але глянув у великі сірі очі роби й засоромився своєї підозри. Раїс дивилася на нього так одверто й самовіддано, як може дивитись лише закохана, й сей погляд Савмак добре знав.
— Я швидко повернуся, — мовив нащадок общинних жупанів і рушив до дверей, по-своєму збагнувши небажання молодої роби говорити.
Савмак притримав його, мовчки взявши за лікоть, знову обернувся до дівчини й запитав:
— Чим же мене вбиватимуть, хоча б скажеш?
Сей насміх був тут зовсім недоречний, і Раїс, навіть не звернувши на нього уваги, промовив:
— Щось учинять або коням твоїм, або колісниці, лоґофете.
— Коли?
— Сього теж не скажу, — відповіла дівчина, й раптом її гарні віясті очі набрякли слізьми й вона схвильовано задихала: — Молю тебе, лоґофете, не йди завтра на аґони! Щось учинять тобі, й за се вже сплачено талант срібла. Не ходи!
Савмак не відав, що й казати. Се було майже неможливо, щоб великий лоґофет боспорського царя й царський деспот, який зібрав усі можливі на гермах лаврові вінки, — й раптом отак несподівано зник, не прийшов на чергові аґони, невідь чого злякавшись.
— Хто се тобі сказав? — підійшов він упритул до дівчини й підвів її голову за тендітне, майже дитяче підборіддя. Раїс покірливо зносила його доторки, Савмак іншим часом помітив би, що хвиля рожевої млости поволі піднялась угору й залляла їй вид, обличчя дівчини зблідло, тоді взялося знітом, а далі зблідло вдруге, й вона випручалася з його пальців.
— Вона…
Голос молодої невільниці прошелестів ледь чутно, й від нього Савмакові вже вдруге, відколи зайшов до сієї світлички, побігли по спині мурахи. Він спитав, аби ще раз одчути те саме:
— Хто?
— Моя кірія, Елена.
Перевтома останніх днів далася взнаки й, не зважаючи на тривогу, Савмак легко заснув, але прокинувся з неприємним одчуттям усеохопної порожнечі. На задньому дворі пресбевта лежав горілиць От і руками та ногами підважував широку мармурову стелу. В такий спосіб він управлявся щоранку, готуючись до сьогоднішніх, найголовніших аґонів, у яких мав показати й своє вміння. Савмак нахилився над плитою, яка то підіймалася, то знову осідала, й уперше прочитав нерівно викарбуваний напис: «Перісадові, синові Левкона, онукові Сатира, басилевсові земель од Таврів до меж Кавказу, кумирові, рівному олімпійцям, присвячує Ксантіпп, син Анастасії, одпущеник».
Мертві давлять живих, сказав собі Савмак і допоміг Отові вилізти з-під важезної плити. В тому жарті була сумна істина, й він довго не міг позбутися гнітючого враження, лише за мурами Ґорґіппії поринув у клопоти сущого дня.
Місто чимось нагадувало Пантікапей, навіть розташоване було в такій самій затоці, тільки оберненій навпаки — підковою на захід. Уздовж берега тяглася широка смуга дромосу, зумисне для гермей натрамбована щебінкою. Тут і мали відбутись аґони колісниць. Накинувшись червоною хламидою представника царського дому, Савмак підійшов до свого біґа, що в довгому ряді інших бойових двоколів стирчав догори дишлем край утрамбованої смуги.
От привів коней і сказав:
— У лівого підпряжного обидві задні підкови хляпали. Може, се було?
Савмак мовчки перевіряв зброю кованого біґа. Три коротких, сто разів випробуваних у метанні сулиці були припасовані ременем, крутий скіфський лук виглядав із дерев'яної засувки в полудрабку, й Савмак добре завченим рухом натяг тятиву, принесену з дому в саквах. Стріли, десяток, як і передбачалося, мали на зрізі його власний характер «С.Д.» — «Савмак, деспот». Короткий меч він почепив до череса й теж перевірив гостроту й жалючість леза. Застромлений у халяву ніж мав невеличку щербинку, але вона була здавен і не могла зашкодити, бо головним у метального ножа споконвіку вважався кінчик.
— Я коней уже пооблапував мало не під хвостами, — вдруге сказав От, і з того, що говорив не по-грецькому, Савмак зрозумів, який він схвильований.
— А ти двокіл обзорив єси?
— Вже-м і колеса скручував. Усюди — лад… — стенув плечима отрок.
Колісничий з Акри чи Кітея здивовано дослухався, як великий лоґофет розмовляє зі своїм напарником, Савмак бачив його подив, але від якогось часу се вже не бентежило його.
— Давай ще? — запропонував Отові, й той негайно припнув коней до пакола й почав вибивати притичку з лівого колеса. Добре змащена вісь обізвалася до нього тихим, але здоровим дзвоном. Підперши полудрабок плечем, От сам наставив колесо назад, заплішив бронзову тулку скабою й узявся до другого колеса. Тут теж нічого не викликало підозри.
От узявся вистукувати кованим пужалном спиці та обіддя, й суха доглянута ясенина під ударами аж співала.
— Може, дишель?.. — у десяте обійшовши колісницю, сказав навмання Савмак.
От негайно опустив дишель і щосили торгнув ним раз і вдруге, та двокіл аж співав, двигтячи всім своїм кованим тілом.
Савмак ходив кругом біґа й намагався виявити бодай якусь ознаку підступу. Якби все було так просто, подумав він, злочинцеві не заплатили б цілу гору срібла.
— Запрягай! — сказав Савмак уголос. — Дві одірвані підкови не варті більше драхми, а їм дали цілий талант.
І знову подумав, що шукати слідів злочину рано й доведеться пильнувати під час аґонів. А народ уже сходився, ґорґіпійці й гості з інших полісів займали спершу найближчі від білої риси місця, де мали початися й скінчитись аґони колісниць. Біґархи та їхні колісничі були вже всі напоготові, чекали тільки розпорядників та суддів — аґонофетів з епістатами. Їхні лави, поставлені бока до початкової риси, ще гуляли порожні, епістати лаштувалися до жеребкування, бо кому з ефебів яка доріжка випаде — також мало неабияке значення; аґонофети рушили вздовж чималого, на п'ятдесят чи сімдесят колісниць, ряду аґонавтів, перевіряючи коней, збрую, оружжя біґархів та самі біґи.
Архелая Савмак угледів аж тепер. Молодий і гарний у своїй білій із червоною смугою хламиді гектарх був схожий на справжнього Аполлона, бракувало хіба вогняних стріл у правиці.
— Видів єси тего? — кинув От, коли вони, вже запрігши, посідали в біґ. Савмак од несподіванки сіпнувся й звів докупи прямі широкі брови. От теж дививсь у бік Архелая, який розмовляв чи з аґонофетом, чи з котримсь із розпорядників-епістатів. — Заспався?
Савмакові теж здалось трохи дивним, що завжди такий ранній і невсипущий Архелай сьогодні прибув на аґони серед останніх. Але то було спалахом давньої неприязни, й Савмак, легко зіскочивши з біґа, пішов на поклик головного епістата тягти жереб. Головне тепер, думав він, дивитися на колісниці лівого й правого сусіда.