— Дві тисячі, — відповів Діофант, уже вкотре за сю другу половину дня після приступу додаючи до них чотири тисячі, втрачені Мітрідатом під городом Палакієм-Бориславлем. Ще один такий день, подумав старий воєвода, і я позбудуся війська. Се знову було б схоже на злощасну перемогу епірського царя під Аускулою, але цареві Пірру хоч того дня пощастило вийти з січі останнім, а йому примхлива Ніке не дала навіть такої химерної втіхи. З шістнадцяти привезених сюди тисяч у нього лишалося всього десять, і тепер Борис-Палак став для нього ще страшнішим.
— Якщо Палак дійде згоди зі своїм братом, — сказав Мітрідат, коли вони разом верталися до свого таксіаршого намету біля берега, — то…
А Савмака буде вже й забагато, подумки відповів йому Діофант, із нас досить уже й одного. Та вголос висловитися він не знайшов у собі ні сили, ні духу.
Новий рік понтійська рать зустрічала в тривожнім очікуванні. Таксіарх заборонив будь-які треби й відзначення, обмежившись коротким принесенням жертви Мітрі й Ареєві. Над поглибленими ровами стану вночі й удень чатувала густа варта, вивідників Діофант розіслав усіма дорогами в бік Пантікапея, Херсонеса та Неаполя, з мурів же на понтійців дивилися захисники Феодосії, й Діофантові здавалося, що не вони, а він обложений у благенькому чотирикутнику стану за благеньким окопом.
Діофант разів з десять обдумував, як охищатиме стан, коли раптом з'явиться Палак або його молодший брат — боспорський цар. Розташування нагадувало січу під мурами Калос-Лімена, та найбільшою помилкою було б повторювати старі ходи, бо хто раз шурхнув ногою в ополонку, вдруге обмине те місце й піде якимось іншим шляхом.
Виходу не було — лишалась єдина можливість: утікати, поки цілі ладді. Хто висловив сю думку першим — для Діофанта значення не мало, та вона день у день заполоняла стан, і таксіарх вирішив не чекати, поки вої самі візьмуться за весла. Завтра ж скажу цареві, поклав він собі. Завтра ж — і не пізніше.
Чотирикутний стан увібрав у себе половину рати, решта неширокою смугою тримала облогу навколо Феодосії, й сторожа так часто мінялася, що вільні чатники засинали враз, не розводячи багаття. Вранці мала відбутися врочиста страта полонених. Се була сотня скалічених і знекровлених від ран феодосійців, яких пощастило збити стрілами чи стягти гаками з бійниць, але сих приречених вартували краще за будь-кого, бо й Діофант, і Мітрідат сподівались бодай таким чином підняти занепалий дух воїв. Та коли зійшло сонце, Мітрідат раптом звелів припинити лаштування.
— Чому? — здивувався Діофант.
Молодий володар уперше після невдалого приступу всміхнувся, й се вселило в Діофанта якусь надію.
— Принесіть його. — Мітрідат усівся в найдальшому кінці намету й знову вбравсь у машкару байдужости. Дорілай шаснув надвір, і незабаром на величезному римському щиті внесли пораненого. Се був уже досить літній феодосієць, років під п'ятдесят, мав перев'язані лубками обидві ноги та шию, мабуть, побився, падаючи з мурів, і понтійський цар безбарвним голосом запитав його:
— Хто ти такий і що хочеш нам сказати?
— А ти хто? — вишкірився на нього полонений. Мітрідат розгубився, забув-бо, що в сьому стані він простий махерофор, і ще дужче збайдужів з виду. Діофант і собі стояв, не знаючи, як відгукнутись на слова зухвалого феодосійця, котрого не відомо нащо й унесли.
— Се — тлумач великого таксіарха! — першим стямився до блиску начищений Неоптолем. — Кажи, що тебе питають, нікчемний бранцю!
Мітрідат удячно глянув на юного воєводу, воїн з перев'язаними ногами зиркнув у бік Діофанта й сказав:
— Я — Лісій, син Лісія, сотник намісника Никона й евпатрид з діда-прадіда. Я хочу сказати вам, де ключ од брам Феодосії, лише хай заклянеться великий таксіарх, що не посягне на моє життя, й на життя моїх рідних, і на все, що маю я й мають мої рідні.
Він говорив так зухвало й так зверхньо дивився на Мітрідата, що цар понтійський ще дужче занудьгував і крізь зуби процідив Діофантові каппадокійською мовою:
— Ся свиня й шолудива гієна мусить здохнути, лише не тепер, а пізніше. Він зрадив Никона й Савмака, то зрадить і мене в скрутний час. — І знову по-грецькому кинувдо бранця: — Кажи, що маєш казати Діофантові. Діофант виконає все, про що молиш.
Лісій, син Лісія, розповів, що в городі за верховоду лишився Никон, мужеложець і хабарник, і він лаштується чинити опір і далі, не хоче складати зброї, хоч у його жилах тече кров Археанактідів. Минулої декади Никон вислав одного гінця до Савмака, другого ж — на схід, до Савмакового старшого брата, скіфського царя.
Мітрідат здивувався:
— Як же вони проскочили, коли город — в облозі?
— «В облозі»! — криво посміхнувся Лісій. — Ви тут чужі й нічого не знаєте. Хіба не може мати Никон потаємного ходу?
— Де той хід?
Лісій уперше збентежився:
— Хай твій господар Діофант вірить або не вірить, але… я не знаю сього.
— Діофант піддасть тебе тортурам, — сказав молодий цар, але се теж не вплинуло на Лісія. Він почав доводити, що тим потаємним ходом Діофант багато не розживеться, бо хід, коли він є, охороняють, мов зіницю ока. Звичайно, краще знати про нього, аби не дати Никонові можливости спілкуватись із іншими городами, та що ж робити, коли він, Лісій, сього не знає!
— Тоді примусимо згадати, — посміхнувся Мітрідат, і сю його посмішку добре знали всі, крім Лісія. Цар кивнув Дорілаєві: — Скажи, хай заберуть його.
Лісій зблід, і коли прийшло двоє гоплітів, утратив свідомість. Одна нога його впала й неприродно викрутилась, та й се не привело Никонового сотника й евпатрида до тями. Діофант почекав, поки гопліти винесуть бранця, й мовив цареві:
— Звели, сонцесяйний, щоб його не катували. Він не знає, де той потаємний хід.
— Чому так думаєш? — спитав Дорілай, радий дозолити Діофантові, та Мітрідат несподівано теж скасував свою попередню волю й кивнув, але вертати бранця не наказував.
Діофант затурбувавсь:
— Іще вмре, не сказавши головного!..
— Він сказав усе Дорілаєві.
Уранці перед стратою Лісій попросив сторожу, щоб гукнули таксіарха, якому має повідомити важливу новину. Прийшов Дорілай, Лісій повагався, проте розповів йому все. Феодосія не збирається складати зброї, бо має харчу хоч до наступного врожаю. Десятьма тисячами гоплітів її також не візьмеш. Є тільки один шлях.
— Який? — спитав Дорілай у Лісія. Виторгувавши в нього свободу собі й родичам, Лісій сказав:
— У Феодосії дуже багато робів, і вони почувають себе дуже непевно…
— Чому?
— Бо їх одпустив на волю Савмак, царегуб і самозванець. Якщо Діофант пообіцяє їм ісотелію, вони відчинять йому брами.
Се вже зовсім не вкладалося в Дорілаєвій голові, й він знову перепитав, запідозривши бранця в нещирості:
— Чому?
— Бо коли роба відпускає на волю інший роб, одпущеник не певен, чи то назавжди, чи на час. А коли його відпустить господар, тоді роб здобуває справжню волю.
Ся думка сподобалася Дорілаєві, й він поспішив з нею до Мітрідата. Цар теж оцінив її, вбачивши в сьому порятунок і єдиний вихід із скрути.
Не маючи більше бажання розмовляти з Лісієм, Мітрідат негайно ж наказав поставити під мурами Феодосії крикунів із добрими горлянками. Крикуни від імені таксіарха Діофанта й сонцеликого Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса пообіцяли відпущення всім робам, які перекинуться на сей бік мурів.
Трохи здивований Діофант не втерпів:
— Ти ж збирався дати їм повну ісотелію, а тепер обіцяєш саме лиш одпущення. Не схочуть…
— А ти мислиш, вони мені повірили б, коли б я пообіцяв дати кожному з них по пригорщі золота? — Діофант кліпнув, але не заперечив, і він зверхньо ляснув свого старого воєводу по плечі: — 3 робами треба говорити як з робами, Діофанте. Тоді й віритимуть.
До самого вечора по той бік мурів не стихали голоси, не стихали вони й по півночі, над ранок у двох місцях спалахнули пожежі, й коли розвиднилося, рипнула спершу одна, тоді друга й третя брами. Феодосія наче вимерла чи бодай не прокинулась після бурхливої ночі, лише де-не-де видніли окремі постаті робів, які вчинили нічний заколот. Остерігаючись пастки, Діофант наказав уходити в город обережно й насамперед зайняти мури та вежі, а потім — акрополь і найбільші вулиці навкіл аґори. Однак остороги його виявилися зайвими — Феодосія й не думала сперечатись, про що вночі належно подбали роби.