Але кумири не прийняли моєї молитви, Рим зумів домовитись із великим парфянським царем, натомість земля почала хитатися під римлянами в іншому кінці, й сенатор звелів мені їхати сюди, до Пантікапея.
У Пантікапеї сенат мав багатьох друзів, і я мусила через них знати все, що тут діється, бо стало відомо про зазіхання на ваше Боспорське царство молодого Мітрідата. Мітрідат не збирався навічно дарувати римлянам утрачену ще за батькових часів Велику Фріґію, лаштувався до війни з Римом, а для сього мусив обома ногами стати на Боспорі Кіммерійському.
Спершу старанно виконувала все, що мусила виконувати, бо сенатор сказав:
— Отут я тобі, дівчинко, й дам волю, тільки ще трошки постарайся.
Та я раптом закохалася в Архелая, се дуже розсердило сенатора, бо ж Архелай — сам царської кістки, Рим же сподівався при нагоді вмовити Перісада прийняти на себе титул «друг сенату й римського народу». Коли б Архелай одружився з Веронікою, він би згодивсь на всі вимоги римлян, а я могла б тільки перешкодити сьому, бо Перісад ненавидів вас обох, віддати ж доньку міг тільки за тебе, й ти знаєш чому.
Сенатор переказав мені свою волю вустами брудного жерця з мірмекійського хорому Асклепія, та я в своєму щасті геть осліпла й забулася, хто я й для чого перебуваю в Пантікапеї. Й мало не стала жертвою Перісада, була б таки загинула, коли б не євнух Полікрат. У Полікрата були на се свої міркування, й він урятував мене. Він же, певно, й тобі сказав, що я не вільна жінка, яку вдаю тут, а роба, й викупитися можу лише за два таланти золотом. Євнух був би дав тобі ті два таланти, коли б не стримала жадоба, й ніхто не відає, чим би все скінчилося тоді.
А євнух уже давно шукав допомоги з боку Риму, бо й сам належить до династії Археанактідів і воліє бачити на пантікапейському троні Архелая, хоч для початку й з хвостиком «друг сенату та римського народу». Рим далеко, Синопа ж поряд, ось вона, через море, й далекий «друг» кращий за близького.
Й коли сенатор довідався, що я викрила себе, зрадила його й Рим і про мене в Пантікапеї вже всі все знають, він перебрався на той бік Боспору, де євнух мене мовби сховав, подивився мені в очі такими страшними порожніми очима, що я зрозуміла: настав кінець. І я вже не могла більш опиратися ні йому, ні собі, й покірливо повернулася сюди, вже знаючи, кому він подарував мене й для чого. Про того нечупару Асклепіда я знала й давніш: і хто він, і чому в хоромі Асклепія вмирають люди…
Савмак тоді перепитав:
— А в Ґорґіппії?
Елена відповіла йому не зразу, бо й сама довідалася про лаштований на нього замах під час гермей чисто випадково, попередила про всяк випадок, і тільки події дальших років ствердили її підозру, що замах той готували всі разом: і сенатор, і Дамон, і Дамонів шуряк Архелай, і євнух, усюдисущий євнух Полікрат, через те тільки воля кумирів могла врятувати Савмака.
То були події давно минулих років, минулих і забутих, його ж хвилювало сьогодення, й він знову спитав:
— А до мене ти прийшла тому, що я став басилевсом? І можу визволити з неволі?
Елена довго дивилася на людину, яка зовсім не зрозуміла її й навряд чи колись могла б зрозуміти. Сльози здавили Елені груди, й вона, кленучи себе й свою слабкість, виказала те, чого не слід було б казати ніколи й нікому:
— Побачила в тобі такого ж нещасливця, як і сама, тому й прийшла.
— Щоб мене підтримати?
Вона кивнула, подумавши, що доля й розлучає, й зводить людей, а Савмака її слова впекли за серце, й він вигукнув:
— Я цар і буду царем, Елено!
Та вічі її заслало туманом невіри, Савмак аж закипів обуренням, але в серці народилося й інше почуття, й він тепер був певен, що не зла користь, а спочуття привело Елену до нього.
Тепер теревені одноокого наглядача Аполлодора нагадали йому сю розмову, й він гірко пошкодував, що з такою шаною вирядив тоді перестаркуватого сенатора, вивідника, крутія й коротуна, замість того, щоб на голову вкоротити його гладке збаблене тіло.
Євнух Полікрат був чимось схожий на сенатора, й цар, заглядаючи в яму рудні, думав про се. Й коли двоє робів почали витягати з ями важке мідне котлище, повне руди, він уже міг сказати, що єднає сих двох таких різних і далеких між собою людей.
— Так то ти хотів тоді моєї смерти? — Він сів на брівку й звісив ноги в глибоку яму, звідки тхнуло мокрим залізом.
— Коли се?
— Вельми коротку пам'ять маєш, учителю, — лихо засміявся Савмак і притяг його за полу білого гіматія. Євнух випручався й одійшов, але переляку в очах його Савмак не побачив.
— Я багато разів кликав смерть на твою голову, басилевсе. Й що з того? Люди хочуть, а кумири можуть. Ми вже з тобою про се говорили, й не раз. І ти нахвалявся, що колись мене вб'єш, але для сієї риби ще не вдарено в дзвони.
Архонт Евтихій марно силкувався розплутати незрозумілі перемовляння сих людей, хоч і добре знав удачу євнуха, згодом відійшов, потягши за собою одноокого наглядача Аполлодора, й коли за півгодини повернулися назад, Савмак лаштувавсь улазити в мідну бодню, євнух же тихо посміхався.
— Ти хочеш до ями, басилевсе? — здивувавсь Евтихій.
— Хоче побачити, як живуть його підданці, — замість басилевса відповів євнух, коли двоє робів-рудників почали вже обережно спускати бодню. Линва розпускалася й розпускалась, незмащена корба прикро скреготала, і в такому скреготові Савмак не міг чути його. — В нас тепер настало Царство Сонця, архонте.
Та коли згодом рудники так само обережно витягли царя нагору, й Евтихій, і євнух зрозуміли, що він усе чув.
— Царство Геліоса, лоґоґрафе, творять чистими руками! — сказав він і засміявся, бо євнух, розгубившись, мимоволі глянув на свої долоні й, тут-таки схаменувшись, поховав їх у згинках гіматія.
— Як там у рудні? — Євнух надто щиро подивився на царя, й той одчув підступ. — Довбають?
— Довбають!
— А ти ж кажеш «Царство Геліоса»!
Се був лихий натяк, і басилевс аж тепер зрозумів справжню вагу того вдалого щирого погляду євнуха. Царство Сонця означало рівність, а рудниками в руднях були закуті в кайдани невільники.
— То — супротистати, лоґоґрафе, — прийшов на підмогу Евтихій, бачачи розгублення Савмака.
Євнух зареготав:
— Кажеш, супротистати?
— Вороги. Понтійські бранці та ті, що зрадили…
— Роби завжди були ворогами господарям, архонте, — сказав лоґоґраф Евтихієві, але слова його стосувалися царя, й Савмак мовчки пішов оглядати решту Залізногірських рудень. Бранців було мало, ковалі ж вимагали руди ще й ще, залізо стало тепер для Пантікапея й усього царства чимось найголовнішим, і Савмак кидав у рудні кого тільки можна було.
Вождь відпущеників Платон по п'ятому дні сказав Савмакові, й при сьому сидів От:
— Знову-с уярмив людей до рудень, царю…
От змовчав, се знакувало, що він теж засуджує той учинок, і цар у нестямі «по-скіфському» крикнув на колишнього роба:
— То — до часу! До часу! Заліза треба, бо Діофант у Феодосії не наліжницями бавиться. Хто ж копати-йме руду?!
Платон теж тямив, що залізо тепер — над усе, дорожче від хліба й соли, та з робами жартувати не можна було. Для сих людей найголовнішим у житті лишалася воля, вони повірили Савмакові раз, а вдруге можуть не повірити, як Діофантові, коли той надурив їх.
Усі сиділи похнюпившись. От сказав, що можна спробувати пошукати охочих серед його воїв. Але повсталі скіфи згодилися б на будь-що, тільки не на рудні, навіть тепер, коли всі розуміли, що таке залізо, бо рудниками споконвік були роби, й саме вже слово викликало опір.
— Кумири неприхильні до нас, — підсумував великий колісничий, і Савмак пересвідчивсь у сьому вже наступного дня.
Вранці цар зібрав верховних жерців Пантікапея, й вони, порадившись, вирішили вмилостивити Зевса Вседержителя, Зевса Робітного та Кібелу Кіммерійську багатими жертвами. Треби біля святилищ відбулись в обіднє сонце, по заході ж спалахнули хлібні комори в приморських рядах аґори. Савмак сам пішов глянути на пожежу, й коли входив до площі, хтось метнув у нього чадною головешкою.