Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Етруски також — однієї крови із скіфами.

— Але не забувай, що то й нащадки Енея, Пріамового сина, які після зруйнування Трої виселилися в Італію.

— Трою елліни взяли одуром, а не мечем, і про се каже Гомер, а я не такий хитрий, як Одіссей.

— Я також читав «Ілліаду» Гомера! — роздратовано кинув Перікл. — Другого троянського коня нам не треба, треба щось інше, й сим іншим буде твоя книга. А троянців ми вже раз брали одуром тому вісімсот літ, то візьмемо одуром і вдруге: й золотими талантами, й вином, й оливою, й усяким купецьким товаром.

— Лише мусимо спершу взяти афінців, — додала Періклова жона. — Їх досі ніхто не брав дерев'яним конем, а ми візьмемо.

Роль дерев'яного коня сього разу призначалася йому, й Геродот зітхнув. Тому сім літ Перікл провів через екклесію номос про афінське громадянство. Відтоді афінцем уважався тільки той, хто народився від афінця й афінянки. Добрих п'ять тисяч громадян мусило покинути межі полісу й шукати притулку в інших землях і городах, ставши вічними метеками. Напередодні прийняття сього закону Перікл поспішив вирядити з Афін своїх найліпших друзів, яким теж загрожував остракізм. Тепер же дехто нишком-тишком повернувсь, але при першому ж голосуванні їх знову могли пужнути в вигнання. Геродот нагадав Періклові про се й Перікл погодився.

— Я вже думав… Афінці не подарують тобі, що ти ходив слом від одного варварського басилевса до другого. Афінці вже лаштувались у путь на нові понтійські колонії, Фукідід і трієри для них замовляв. Тому й мусиш, поки ти ще афінський громадянин, заснувати афінцям колонію. В допоміжники дамо тобі Гіпподама з Мілета… — він зиркнув на свою молоду жону Аспасію й неохоче додав: — І Протаґора.

Геродот перехопив його погляд. Аспасія й тут спромоглась улаштувати свого родича, та вираз обличчя в неї був такий, мовби ся дрібничка зовсім її не обходить.

Може, се, а може, Періклові просто набридло вмовляти сього незгідливого галікарнасця, та він раптом опустив ноги з ложа додолу й, несилий далі тамувати роздратування, спитав упрост:

— То як? Ти згоден?

І Геродот несподівано й для самого себе відповів

— Згоден.

Розділ 27

Довга верва комонців тяглася понад крутим правим берегом Данапра вгору на полуніч, а ще довшою валкою проточилися за нею вози та череди споживної худоби. Тьма молодих косаків їхала додому, в україну Древлянську, за Ірпінь-ріку, жонитися. Там на них чекали наречені, й настрій у юних комонців був незвично піднесений. Одне, коли ти йдеш у рать, і зовсім інше — під вінець Лади. Звідусіль чулися весільні пісні, й коні мов одбивали головами мірку тим пісням.

Та не лише тому співало, їдучи на вітчину, косацтво. Похід і справді був весільний. За вивідною сотнею та тисячею сторожі гуцав критий повстю та голубою китайкою віз о чотирьох конях, у якому на м'яких скоряних перинах їхала колишня роба, а тепер наречена жона Великого князя Осмогруда. Отець її, руський князь Воїст Берило, був теж тут, на стрункому білому коні, а за ним, по чотири вряд, виступали його боляри, та ліпші, та малі можі, й теж усі на білих конях, бо сі коні водились дикими табунами лише в їхній, Руській землі, в озерних заплавах Верхнього Богу. Далі, також по четверо, йшла тьма почтових ратників Берила, що різнились од косатих воїв Великого князя й стриженим кружка волоссям, і довгими двосічними мечами, й довгими списами, на які вони казали копіє.

Поряд із чорновусим Воїстом Берилом їхав його брат, руський князь Радун Струнич, і то теж було не проста собі витівка. Майбутня Велика княгиня не в болоті й не в лісі виросла. Вона походила з давнього роду, що давав своїй україні й князів, і великих князів, і сі двоє всіляко підкреслювали се перед іншими. Й аж по них їхав на буланому жеребці Осмогруд. І хоч він і сьогодні був у червленому великокняжому вбранні, та навхрест із мечем був перепасаний довгим весільним рушником. Лише на вітчині своїх предків, за Ірпенем і Тетеревом, він стане можем княжні Дані, а тепер — тільки наречений між. Спершу вони вклоняться високим могилам вітця Велеслава, й діда Боримисла, який у кривавій борні зміг персіянина Дарія, й святій пам'яті інших Осмогрудових пращурів-жупанів, як перед сим уклонялися могилам пращурів Даниних, — тоді принесе в жертву трьох коней і трьох півнів у хоромі Полеля, на якого руси речуть Дажбог, аж по тому візьме Данку за пишний вишиваний рукав і введе її до високовежового вітчого терему, де вже й сам хтозна й відколи не був, і вклониться рідній матері.

За Великим князем їхали сіверський князь Любиця Пугачич, велій болярин Дорогомир та малий болярин Людота — великокняжі сватівники й старости, й Осмогруд раз у раз посмикував свого буланого, щоб не заїдався з їхніми кіньми.

Одного ранку, вже далеко за Порогами Данапра, по дев'ятнадесятому чи двадесятому дні путі, до Великого князя прискакав гонець із голови походу:

— Кличе тебе наречена жона твоя…

Іншим разом Великий князь ніколи б не вважив таким мольбам, та цілими днями тепер він тільки й думав про Данку, й негайно зострожив буланого. Й гнав не дуже довго, бо почтова тьма його тестя не знати чому теж спинилася. Холодний клубок остраху підпер груди, й він стрибнув із коня вже біля самого воза й заглянув під ширму передка. Данка разом з двома робинями була там, й Осмогруд заспокоївся:

— Чого-с кликала?

Ясноока Данка поволі підняла прозорий полоток, що затуляв її вид, і благально мовила:

— Речи, Великий княже, тамтого старця пустити.

— Якого старця?

Княжна махнула рукою в бік Данапра, де юрмилися люди. Кілька волфів тримало задрипаного сивобородого чоловіка, ще один в'язав йому руки назад. Осмогруд почав сходити в берег, але назустріч йому прискакав малий воєвода Слободан, устромивши ноги в петлі сідла. Ся його витівка й досі дратувала Великого князя, жоден косак не наважувався перейняти її в малого воєводи, щоб не сміялись інші, та зараз було не до сього, й Осмогруд спитав:

— Що то за старець?

Та не став слухати пояснень і важко збіг закляклими ногами в берег.

— Що то за старець? — поспитав він і в головного волфа Вербана, який крутився коло задрипаного незнайомця.

— Рече, ніби він є роду болярського, Великий княже! — з посміхом одповів чільний жрець Юра Побідника.

Осмогруд підійшов і став коло зв'язаного:

— Хто єси?

— Радой, Радоєм кличуть мене.

— Якого племені єси?

— Северин єсмь, кіріє.

— А пощо звеш мене, як неначе грека?

— Був єсмь у полоні в грецькому торжищі Ольбії. Я єсмь син болярина Лиса.

— Й куди йдеш?

— Додому, кіріє.

— Бреше, Великий княже! — вихопився вперед шрамовитий між Вовко, якого Осмогруд добре знав. — Се я-м упіймав його. Йшов сей ускок на полудень, а я-м наздогнав його.

— Якої віри єси? — раптом спитав Осмогруд.

— Сіверської.

— А для чого маєш таку бороду?

Старець од несподіванки розгубивсь. Осмогруд почервленів од раптового гніву:

— Переметник єси ти в грецьку віру!

Всі збуджено загомоніли, й упійманець безпорадно заблимав на всі боки. Та серед сієї юрби годі було шукати співчуття. Сива кучмата голова хилилась і хилилась йому до самих грудей. Тоді він ураз підвів очі на Великого князя й попросив:

— Нехай одпутають мені руки.

Осмогруд кивнув волфам, і ті пустили старця. Старець торкнувся чола й спитав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: