Іван Білик - Танго (сторінка 30)

У джунглях панував зеленкуватий морок. Тільки де-не-де проглядав клаптик чистого неба. Все обсноване багатоповерховими шатами дерев та ліан. Десь поблизу пролунала знайома мелодія. Коли б Сергій не знав, міг би заприсягтися — хтось висвистує початок арії герцога з опери «Ріголетто»: «Серце кра-су-у-ні...» Але то був птах, схожий на нашого вівчарика. Зо три рази Сергієві вчулись кроки, полущування хмизу. Він озиравсь, послухав і, нічого не постерігши, йшов далі. У хащах хтось увесь час пересвистувався, та Ряжанка не зважав на те. Очевидно, павуки, завбільшки в добрий кулачисько, десь у болоті, примостившись над водою, ловлять дрібненьку рибку.

Хвилин за двадцять знову луснула гіллячка, й Сергій рвучко обернувся. Здалось — у півтемряві майнула чорна потвора й пошилась під карликову пальму. Ряжанка вихопив пістолет і вистрілив.

 — Стій! Чого розбабахкався, шефе! — заволало відти. Сергій аж сіпнувся. З темряви виринув Матвій Коляда. Він обтрушувався й ніяково посміхавсь.

 — От лиха година, зведе чоловіка на пси!

 — Ти що тут робиш?

Коляда обтрушувавсь, не поспішаючи відповідати.

 — Та що роблю! Тебе шукаю, шефе! Як у нас кажуть — пошли дурного, а за ним другого... Так і я. Пішов, дурний, тебе шукати, а ти бабахкаєш...

 — Чого ж ти ховаєшся?

 — Кажу ж: бо дурний. Хотів тебе налякати, а злякався сам. Аби ще трохи, мав би штани прати...

Коляда зареготавсь. У Сергія відлягло од серця, й він сховав зброю.

Далі йти було веселіше. Коляда, мабуть, після переляку, палив цигарку за цигаркою. Сергій мовчав. Дивак якийсь. Вийшов зустріти. Чи ба...

Стежка підіймалась угору й угору. Йти ставало важче. В обличчя лізло колюче хвістя ліан.

 — Ти хоч так не смали, а то швидко вхекаєшся! — нарешті буркнув Сергій,і йому стало соромно. Можна було б і лагідніше. Людина ж ризикувала, рушивши йому назустріч...

Коляда тільки відмахнувся.

В лісі ще дужче посутеніло. Сергій глянув на годинник: рівно п'ята. До заходу сонця година, а дороги ще на добрих три.

Стежка вивела з лісу й зав'юнилась понад урвищем. Тут було видніше, й Сергій, обережно ступаючи, став розглядати каньйон. На самому дні блищала течія. Зміряв на око глибину ущелини — метрів з півста, якщо не більше. У період дощів річка, певно, заливає долину по самісінькі кручі, а зараз її легко перебрести. Берег спадає терасами. До найближчої сходини метрів дванадцять-п'ятнадцять. Голі тераси шкірились гострими визубнями. В Сергія від висоти почало паморочитись у голові. Він ступив далі від бескиду, й у цю мить якась сила турнула його з кручі. Ледве встиг вивернутися, помітивши поруч Коляду, вхопився за ногу, яка штовхала його в прірву, а коли випустив чобіт — насилу вхопився за жилаве кореневище. Вуха різонув жахний вереск, але Ряжанка у першу мить нічого не збагнув. Ноги йому висіли над прірвою, руками ж конвульсивно стискав дебелу коренягу. Зібравши рештки волі, підтягся на руках і винісся нагору. В скронях калатало й видзвонювало. Полежавши з хвилину, підповз до бескиду й заглянув.

На першій терасі, неприродно підібгавши ногу, долічерева лежав Матвій Коляда. Сергій витяг пістолет і двічі натис на гачок, але, мабуть, не влучив. Рука тремтіла, обдерта під час сутички. Тоді сів, спершись плечима об найближчий стовбур. Коли нерви трохи вгамувалися, знову підійшов до урвища. Матвій лежав у тій самій позі. Сергій очима шукав місця, кудою можна було б злізти вниз.

Над тропічним лісом зашарудів вечірній вітерець. Похилий берег починався метрів за двісті, й Сергій пошкандибав туди. Колінна чашечка боліла до нестями. Поволі, ногами вперед, став ізсовуватися додолу. Рука несвідомо стискала мокрий від поту держачок пістолета.

Ряжанка наблизився до нерухомого Матвія й копнув його носаком. Обличчя Коляди було геть обдерте й закривавлене. Сергій нахилився й перекинув Матвія горілиць. Той застогнав, поворухнув головою й насилу розплющив праве око. Коли з нього зійшов туман, звідти заструмило стільки ненависті й смертельного жаху, що людина в нормальному стані сахнулася б. Але Сергій повільно обернувся й ще повільніше пошкандибав геть. Він не бачив, як знову закаламутилось Матвієве око, як заплющилося, й з-під повіки на побиту щоку збігла сльозина.

Сергій сів кроків за десять, обхопив коліна руками й неначе заснув. А згодом випростав забиту ногу й відкинувся спиною на кручу.

Швидко смеркало. Ліс прокинувся й загомонів таємними згуками ночі. Одразу потягло вогкістю й холодом, але нагріта за день скеля ще випромінювала досить тепла. Небо зарясніло великими зірками. Сергій дививсь на них і нічого не думав. Волів би зараз тільки заснути. Ні хижаки, ні прірва, яка починалася за крок від нього, не лякали, — але сон не йшов.

Десь опівночі стало холодно. Скеля вже віддала все своє тепло, сконденсоване за день. Сергій згадав: коли злазив з гори, вже на цій терасі спіткнувся об суху деревину. Перемагаючи біль у суглобі, він звівся й, тримаючись рукою за кручу, бічком, щоб не зсунутись у прірву, подавсь туди. Йшов довго. Здавалося, подолав уже добрий кілометр, а нічого нема. Нарешті наткнувся на щось, нахилився й мацнув рукою. Дерево. Заходивсь обламувати сухе гілляччя. Воно лущало, й луна котилась аж на той бік ущелини й поверталась назад. Наобламувавши з оберемок, Сергій так само навпомацки вернувсь назад і розіклав багаття.

Вогонь вихоплював з темряви людину й маленьку латочку скелі за нею. Коли суччя розгорялось, на світлій латочці витанцьовувала чорна зсутулена тінь. З мороку час від часу долинав болісний, затамований стогін, але Сергій навіть не глянув у той бік. Сидів нерухомо, наче вирізьблений з червоного дерева, й дививсь у вогонь. Тільки раз, почувши, як на голову посипалося груддя, подививсь угору. Там, на кручі, вигравали дві пари хижих зелених очей. Ряжанка дістав пістолет, поклав поряд, та більше й не озирався. Шлунок настирливо нагадував про те, що востаннє їв Сергій перед учорашнім полуднем, але про дві бляшанки консервованої свинини, що лежали в торбі, йому й на думку не спадало. Зібгавши чоло болісними зморшками, він думав про те, що сталося, й ніяк не міг дати ради своїм думкам. За що Коляда хотів його вбити? И чому не стріляв або не порснув ножакою, а вирішив турнути у прірву?..

Ну останнє можна якось пояснити: коли б хтось випадково й знайшов труп, подумав би: впала людина з кручі і вбилася. Це ясно. Але навіщо Матвій хотів його вбити? Невже...

Страшна здогадка блискавкою різонула в голові. Невже це вони з Буено вдвох?

Але поступово таке припущення саме собою відпало. Про Буено — то дурниця... А що ж тоді?..

Ранок підікравсь так само несподівано, як і ніч. Коли перші промені сонця вдарили в очі, Сергій аж сіпнувся. Насилу випростав задубіле коліно й нараз усе пригадав. Значить, таки заснув удосвіта. Все тіло тіпалось від холоду. Вогонь давно згас, і попіл охолов. Над каньйоном висіла молочна імла. Нагріта вранішнім сонцем, вона почала потроху здійматись уздовж берегів, над густими світло-зеленими бамбуковими заростями. У лісі, над головою й у долині прокидалося птаство. Повітря бриніло від нестрункого гамору. Глибоко задумавшись про своє, Сергій проте впіймав на слух кумедну співанку вівчарика: «Серце кра-су-уні...»

Матвій Коляда спав, а може, й утратив свідомість. Обличчя розпухло, стало чорно-зелене й страшне. Тільки тепер Сергій постеріг, що ліва нога в нього перебита вище коліна. Було неприємно бачити, як вона лежить, зігнута аж у двох місцях. Сергій відвів погляд. Поранений дрібно тремтів, але це не розчулило Ряжанку. Він глухим голосом наказав:

 — Уставай, ти!

Матвій і цей раз блимнув правим оком, спробував звестися. Та тільки застогнав. Обличчя йому пересудомилось від болю. Око пригасло, в ньому не було того єхидства і посміху, з якими він звичайно дивився раніше. Ліве око за ніч трохи відтухло й уже сяк-так розплющувалося, хоч під ним і шкарубіла чорна кривавиця. З чола від натуги та болю збігали струминки поту, промиваючи на брудних зморшках світлі доріжки.

Сергій підійшов йому з-за спини й узяв попід пахви. Матвій жахнувся й блимнув на нього нестямним поглядом, а рукою конвульсивно затис гостру каменюку. Сергій перехопив той погляд. Коляда широко розплющеним оком дививсь туди, де за бровкою тераси починалась прірва.

 — Кинь каменюку, паскудо! — гаркнув Ряжанка й знову нахилився над ним. Матвій тремтів усім тілом, безвільно зсутулившись і втупивши погляд поперед себе. Сергій підняв його й насилу вмостив собі через плече. Тоді, похитуючись, поніс уздовж тераси. Але кроків за десять зрозумів, що так не подужає, поклав ношу додолу, скинув із себе пасок, зробив петлю, насунув її Матвієві попід пах, потім заліз і сам плечем у ту петлю й знову звівсь на ноги. Так він дійшов до того місця, де звечора після сутички сповзав з кручі на терасу. Але схил був надто крутий, щоб здолати його з отакою ношею на плечах: дві спроби не дали наслідків. І Ряжанка став злазити вниз до річки.

Але й це вдавалося не сплоха. Насилу втримуючи рівновагу, він обережно переставляв ноги з виступу на виступ, користуючись найбільш похилими місцями урвища. Над самим вухом сопів і стогнав поранений. Одного разу, важко хекаючи й похитуючись, Сергій не стерпів і боляче стусонув його ліктем попід ребра. Той зойкнув, заскреготав зубами, але змовк. А коли під ними залишилось усього три тераси й Ряжанка сів одсапатись, Матвій прохрипів:

 — Кинь мене...

Сергій, мовби й не до нього, звівся спочатку рачки, потім на рівні й заходився шукати нового узвозу.

 — Кинь мене... Кинь...

Вже чути було шарудіння бамбуків у березі, від річки долинав прохолодний вітерець, обдимаючи спашіле чоло Сергія. Ось увійшли й у бамбуки, випадково натрапивши на стежину, певно, протоптану чотириногими мешканцями джунглів до водопою, як Сергій раптом зупинивсь мов укопаний. Матвій сказав: «Кинь мене... Я все скажу...»

Геолог опустив його на стежку, й той сів, простягти зламану ногу й опершись на лікті. Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж промовив: «Я хотів тебе вбити...»

Це не справило на Сергія ніякого враження. Ото новина! Він і так знав. «Убити!»

Сергій знову запрігсь у шлею й подався стежиною до річки. Береги видалися густо порослі бамбуком та якимись шпичастими чагарями, але дно річки, на щастя, було піщане, й червонуватого відтінку вода сягала ледь вище колін. І Ряжанка побрів навпроти течії, сподіваючись дістатись табору.

 — Ні, я... скажу... хоч ти й уб'єш мене... Мені було наказано... вбити тебе... якщо ти знайдеш уран... Чуєш?.. А документи всі... попалити... Мовчиш... Кинь мене... Я ж тебе не пожалів... Хоч ти й земляк... Кинь, Сергію...

Ряжанка важко брів навпроти течії. У мізки штрикало голками. Кому знову стало на заваді його життя? Хто дав такий наказ? «А документи всі попалити...»

 — Не питаєш і хто?.. Я сам тепер скажу... Я тепер не можу... Сер Джо... Ти його не знаєш... У Штатах... Він казав... од уранової корпорації... корпорації... Я скажу: не з корпорації він... А я дурень... Ну, вбивай!..

У Сергія все в голові скаламутилось. І «сер Джо», і Сполучені Штати, й оця гадюка за спиною. А тут ще вода ляпає, не дозволяє зосередитись. Треба зосередитись, це зараз найголовніше.

Дійшовши до великого валуна, що бородавкою здіймавсь посеред річки, Ряжанка поклав на нього свою ношу й ліг поряд горілиць. Сонце, яке підібралося досить високо, смалило обличчя й розпікало одяг. Але Сергій думав лише про те, що йому зараз найнеобхідніше: зосередитись. Так, зосередитися й згадати щось дуже для нього важливе. Але що саме? Що?..

Пролежавши хвилин із двадцять, Сергій майже автоматично розкрив банку з консервами, попоїв трохи, а решту так само механічно сховав у торбу, навіть не глянувши в бік людини, чий лікоть стирчав поруч. Йому зараз треба щось пригадати, доконче необхідне й важливе... Він знову підняв покаліченого й побрів далі. Ноги вгрузли у хвилясте піщане дно. Вода була прозора й руда. На ній вигравали сонячні відлиски, аж очі сліпило.

У горлянці пересохло. Не зупиняючись, Ряжанка разів зо три хлюпнув жменею в рот. Щось таке рудувате має бути, як оця вода... Лимонного кольору... Лимонного... Лимонного?..

Й раптом згадав: напад біля готелю! На початку минулорічних дощів!.. Лимонні фари автомобіля. Останнє, що запам'ятав тоді, втрачаючи свідомість.

Майже налетівши на повалений стовбур, що перегородив собою річку, Сергій став і кинув на нього Коляду.

 — І тоді теж ти був?!..

Матвій мовчав.

 — Кажи!.. Ти?..

У відповідь прохрипіло:

 — Я...

Сергій знесилено опустивсь на велетенський стовбур. Так, це був він. У вухах і досі лунав його ж таки голос.

 — Із тим... шмаркачем?

Коляда відвів погляд. Його скуйовджене волосся було все в поросі й позлипалося запеченою кров'ю. Сергій тільки тепер помітив, що на голові в того немає шолома, й подумав, що, певно, впав учора в прірву. Отже, він таки впізнав тоді обох: Матвій і «панич Петрусь».

 — За віщо?

Поранений перехилився через стовбур і почав змивати з виду бруд і запечену кривавицю. Рана знову роз'ятрилась, по обличчі побігли червоні водянисті патьоки. Він ще раз нахилився й довго та жадібно сьорбав з долоні воду. И тільки тоді буркнув, неначе знехотя:

 — Через неї... Стефанію...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3043
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3237

Пошук на сайті: