Чорні рядки – Андрій Чайковський

На нього наскочив бандит із шаблею. Старшина вихопив миттю револьвер і повалив бандита на місці. Другі здалися. Я вийшов надвір, як їх вели до криміналу і несли на коці забитого. Дивне диво, що воєнна психоза може з людьми зробити. На мене робила смерть своє враження, і супроти неї я почував себе поважно і зі співчуттям. Тепер того в мене не було, і я на того трупа дививсь так рівнодушно, мов на зарізаного барана. Розпочалося слідство і виявилося, що цей бунт спричинений іззовні і був закроєний на ширшу скалю. Арештанти мали опанувати і здемолювати комісаріат і суд, що містилися в одному будинку, і наробити нам бешкету. І про це розвідка нічого не знала.

Не повезло. Від того часу на подвір'ї суду, де арешти, стояв машиновий кріс, звернений на браму в'язниці, і в будинку судовім стояла окрема частина війська.

Одного разу приносить мені мій возний до підпису перепустку для якогось осібняка на перманентний перехід бойової лінії з Фельштина до Хирова і назад. Дивлюся, що письмо не з нашої машини і стилістика перепустки не наша.

– Хто це приніс?

– Це приніс готове якийсь пан, він там чекає у ждальні.

Мене взяла досада. Та ж це безличність. Кажу до возного:

– Як мені ще раз таке принесете, то зараз підете під ключ…

Кличу до телефону жандармерію, щоб мені зараз прислала жандарма. У мене в цілім комісаріаті нема ким послужитися. Возний бере папір і хоче відходити. Я його задержую. За часок прийшов жандарм, та петента вже у ждальні не було.

Переконуюся у протоколі подавчім, що № теж фальшивий, і наша канцелярія такої перепустки не писала. Я відступив справу нашому У.В.В. на те, щоб справника викрити, хоч його назвисько і місце перебування було на документі написане. Коли я опісля стрінув пана команданта і спитав його про справу, то він лиш рукою махнув:

– Ми маємо важніші справи. Це здавалось йому марницею, хоч річ ішла про шпіонаж

і сфальшування.

VI

Наші відносини з гарнізоновою старшиною зложились дуже гарно, поки ще бригадне командування полковника Кравса не осіло в Самборі. Та ті зносини, як опісля виявиться, не вийшли на добре загальній справі. Натомість фронт ставився до нас сторчаком. Я не міг довго збагнути причини того, бо ніколи не мав нагоди стрінутися з полковником, тому, що він заєдно перебував на фронті. Якось безпосередньо перед тим, як Кравс мав осісти в Самборі, мав він висказатися, так, як мені це донесли: «Як я прийду до Самбора, то порозганяю цю комісарську банду на чотири вітри». Я вважав спершу це за сплетню і навіть не припускав, щоб щось подібне міг Кравс сказати. Але коли Кравс перенісся справді до Самбора і до мене не зайшов, то я мав причину підозрівати його в неприхильності до мене. Бо за Австрії було так, що новий командант міста приходив до адміністраційної і судової влади представитись. Прецінь ми обоє служили одній державі і між нами повинна бути згода і гармонія, тим більше, що я старався поперед усього про те, щоб військо мало все на час, що від мене залежало. Хоч я не давав до того причини, то фронтове командування робило мені нераз наперекір. От, наприклад, таке: як я вже згадував, ми мали в нашій диспозиції бараболю на двірці, призначену для Грацу.

Нею підмогав я голодуючу Турчанщину, бо й так ця бараболя могла на двірці змерзнути у вагонах. Фронтове командування поклало на цю бараболю свою важку ручку і не дозволило вивозити. Отож я, пізнавши таке вороже відношення фронту до мене, вирішив уступити, бо коли б справді полковник Кравс захотів мене прогнати, то з того вийшов би великий скандал, а я на такий деспект не заслужив. Я просив телеграфічне секретаріат внутрішніх справ про звільнення мене. Мені казали із

Станіслава написати причину мого вирішення, і я передав це на письмі. Моєї демісії не прийняли. Не знаю, якою воно йшло дорогою і як до того прийшло, але по якімсь часі запрошено мене до бригадного командування на якусь нараду. Я пішов, бо думав, що це щось важного. Та на ділі нічого не було, хіба те, що я при тій нагоді познайомився з полковником Кравсом і від того часу наші відносини були добрі. Аж згодом я довідався, що причиною ворожнечі була партійна ненависть одного, близько стоячого до Кравса старшини-радикала з моїм заступником у комісаріаті з трудової партії д-ром Ріпецьким. Одного разу, як стали сваритися через телефон над моєю головою, то я мусив устати і перервати той язиковий двобій.

Як надходила зима, люди стали жалуватися у мене на брак палива. Всі ліси були в панських руках, а пани казали собі за дерево солено платити. Тоді комісаріат доручив лісовому інженерові поділити повіт на райони і в кожному районі виділити менше вартні частини ліса на вируб та означити сталу ціну на дерево, котру консументи мали платити до двора власникові. Це запорядження подав я до відомості громад і при тім доручив, щоби вирубуючі не переступали межі, назначеної інженером, слухали вказівок побережників і не девастували ліса та вирубували дерево після лісового закону. Таким розпорядком влада з'єднала собі симпатію сільського населення, бо за Австрії такого не було. Пам'ятаю, як до мене прийшов один війт поляк із польської громади Стрілкович і дякував мені «в

ім'єню цалей громади за тен правдзіви обивательскі чин». Це. либонь, було причиною, що польські хлопи більше симпатизували з нами, ніж з панами з міста, уважаючи наш уряд за демократичний, а не панський.

Та тепер стали знову напливати до мене жалоби з дворів на девастацію лісів.

Висланий на комісію лісовий інженер устійнив, що ті жалоби були оправдані. Люди не хотіли держатися витиченого плану, а рубали там, де їм хотілося. Рубали дороге матеріалове дерево на паливо. Побережників проганяли погрозами, а дерево рубали не при землі, а на який метр від землі, оставляючи стовбури ні до чого на місці. При такім рабівницькім вирубі грозило знищення лісового господарства. Та як цьому зарадити? Я дав поручення жандармерії і наказав начальникам громади, щоб до такого не допускали і не нищили лісів, бо як з весною прийдеться направляти мости і дороги, а не буде пригожого дерева, то хай не дивуються, як будемо розбирати хати та будинки на цю потребу.

Мені дивно було, що наші люди, такі послушні усякій владі, тепер не хотять слухати. Очевидно, їм здавалося, що як настала Україна, то тепер вільно робити кожному, що лиш захоче. А ось ще один такий приклад.

Будинок староства (давніший єзуїтський монастир) стояв порожний. Приходить до мене біднота, щоб їх десь під зиму примістити. Я порадився з моїми людьми і віддав їм старостинський будинок на мешкання, наказуючи, щоб його шанували, бо то державне добро і я за нього відповідаю. І вони мені за це відповідають, хоч не майном, бо вони діди, але тим, що в разі непослуху я Їх серед зими прожену на вулицю. По якомусь часі приходить до мене один з вісткою, що деякі людці нищать будинок, виривають дорогі дубові паркети, рубають двері незайнятих убікацій і палять тим усім в печах. Я схопився за голову, бо ж я за все відповідаю, і пішов туди. Справді вандали, усюди руїна більша, як я собі уявляв. Коли я став їм докоряти за їхнє поступовання, то поміркував, що вони не багато собі що роблять

із мого говорення. Тоді я прикликав найстатечніших з-поміж них і віддав їм увесь будинок під догляд, а всім іншим наказав, щоб їх слухали. Та і це нічого не помогло. За два дні прийшли до мене ті самі і просили, щоб їх від того обов'язку звільнити, бо вони бояться за своє життя і здоров'я. Голота не те, що не хоче їх слухати, та ще й погрожує їм. Нічого було робити. Не хотіли жиди їсти манни, хай

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: