Чорні рядки – Андрій Чайковський

їдять часник. Я видав приказ жандармерії, щоб всіх неслухняних з будинку викинути. Це лиш маленький епізодик, та годі було про нього замовчати, як про яскравий доказ, чого можна надіятися від панування люмпен-пролетаріату. Тепер, по стільки літах, я можу собі уявити, що діялося на Великій Україні за воєнної диктатури люмпен-пролетаріату. Збіговище людей різної масті, лінюхів, неробів, ласих на чуже добро, здібне до руйнування, ніколи нічого не збудує.

VII

Мені часто доводилось їздити до Станіславова в урядових справах, які здавались мені пильними, а не можна їх було письмом чи телеграфом обговорити (телефоном не можна було зі Станіславовом порозумітися).

Одного разу в Стрию на двірці в ждальні III класу, щось мені поперед очі блиснуло. Придивляюсь ближче, хтось наче б у фелоні стоїть. Протискаюся крізь юрбу наших стрільців і бачу, що то не був фелон, лише дивовижний козацький одяг.

Від смушкової шапки звисає довжезний шлик, обшитий срібними чи золотими шамарунками. Так само обшитий і козацький жупан. Мені нагадався цирковий шталькнехт. Козак стоїть між юрбою стрільців і розказує про свої лицарські подвиги.

– Хто це такий? – питаю найближчого.

– Це козак з Великої України. Мені зараз нагадалася пісенька, либонь чи не Тимка

Падури: «А я козак з України, козак з роду, козак з міни, Я ніколи не заплачу, ходжу, гуджу, граю, скачу».

Опісля я довідався, що того лицаря за різні бешкети заарештувала наша поліція у

Станіславові.

Деякі панове з фронтової команди старалися нам, оскільки мога, допекти. Один австрійський старшина, котрий мусив у Самборі сидіти, просив нас, щоб у нього зареквірувати пару коней, бо як їх візьме військо, то він їх ніколи вже не побачить. Нам коней було дуже потрібно, бо повітовий лікар не мав чим їздити по селах поборювати епідемію тифу, яка страшно лютувала. Ми взяли з одного двора повозку і прийняли фірмана. Та недовго ми тими кіньми (справді дуже гарні коні були) тішилися, бо одного вечора команда фірмана прогнала, а коні зареквірувала для війська. Зараз на другий день побачив я, як на тих конях гарцювали по місті старшини команди. Я віднісся з жалобою на таку самоволю і до головної команди, і до секретаріату війни в Станіславові. З головної команди дістав я письмо, що реквізиція була неправильна і команда мас нам коні звернути. З Станіславова не приходило нічого. Якось незадовго я був в Станіславові і пішов за цею справою до секретаріату війни, і тут якийсь отаман заявив мені, що реквізиція була правильна і я коней не дістану. Тоді я тицьнув йому перед очі письмо головної команди.

– Коли так, то місцева команда не мала права реквірувати в адміністраційної влади і мусить вам коні віддати.

Але ми коней тих ніколи не дістали. Я тільки на те згадав про цей інцидент, щоб виказати, що військова влада трактувала нас. цивільних урядовців, «пер ногам» і ми мусили для добра справи усе те терпіти.

Одного ранку довідуюся, що наш урядовець Пласкач сидить у касарняній фурдизі на Дрогобицькій. Телефоную до команди касарні.

– Прошу зараз випустити на волю мого урядовця і написати мені причину арештування.

– Аякже! Зараз… Він піде перед польовий суд…

– Ов! А то за що?

– За невідповідну поведінку супроти війська.

– За таку провину перед польовий суд нікого не ставлять, а ви вважайте, щоб самі туди не попали. Жадаю безпроволочного звільнення…

– Не маєте права мені приказувати…

Але якось пан четар Фільц наумився і Пласкача зараз випустив.

Афера була така: йде Пласкач вечером мимо касарні. Його задержали: «Стій! Хто ти?» – Пласкач представляється і покликається на перепустку від комісаріату.

«Лягай на землю і перепустку держи перед собою». «Та як – лягати в болото?» –

«Лягай, сякий-такий сину, а то побачиш!»… На те вибігає з касарні командант четар Фільц. Пласкач каже, що він урядовець комісаріату. «Я с… на ваші комісаріати, лягай зараз на землю…»

Нічого було робити і коли вже провірено його легітимацію, казав його командант замкнути до військової фурдиги, де було стільки арештантів, що не було де сісти

і, розуміється, одному цивілеві між військовими довелося не одне почути на свою адресу.

Я списав із Пласкачем протокол і відпис передав на дві руки: до місцевої команди

і до польового суду, за надужиття влади і зневагу державного уряду. За кілька днів прийшов до мене якийсь не знаний мені старшина з предложенням, щоб справу якось по-доброму полагодити, Фільц мене перепросить… Я предложення відкинув.

Не мене від обидив, лише уряд, і я не маю права прощати. Ми ведемо діло серйозно, а хто нервовий (тим його виправдував) – хай йде лічитися, а такого хамства, щоб чоловікові тверезому казати лягати в болото, стерпіти не можу. Не знаю, на чім справа скінчилася, бо незадовго настав розвал фронту.

Або така квітка:

Приходить до мого бюро якийсь четарик у шапці і, показуючи на мене пальцем, питає:

– Чи то ви Чайковський? Мене аж підкинуло.

– Чого вам треба від Чайковського?

– Коли ви Чайковський, то дайте мені дозвіл, щоб забрати для дивізії машину до писання в адвоката Е… Він такий зухвалий, що не хоче дати машини, поки не принесу дозволу від Чайковського.

– А хто ви є? – питаю.

– Я є четар з дивізії, і для дивізії машина потрібна.

– Неправда, ви не є старшина, бо не знаєте, що, входячи в хату, хоч би по службі, треба зняти шапку і представитися, то є виявити своє назвисько і рангу.

Як дивізії машина потрібна, то хай віднесеться до мене письмово.

– Я хочу взяти машину від того адвоката, щоб його покарати за зухвальство, що не хотів мені машини дати.

– А я не маю з вами про що більше балакати, прошу мені не перешкоджати…

Він стояв ще якийсь час без шапки, котру м'яв у руці, нарешті вийшов, не промовивши слова…

Приходить до самбірського, рудецького і турчанського комісаріатів з головного хар-чевого уряду приказ, потверджений підписом полковника Гриця Коссака, щоб кожний з тих повітів достарчив до такого-то часу стільки-то твердого збіжжя, стільки круп, каші, солонини і таке інше для центрального харчевого уряду.

Діставши таку урядову дурницю, підписану ще й полковником Коссаком, котрому місцеві відносини повинні бути відомі, я потирав чоло долонею, думаючи, що це мені сниться. Самбір і Рудки живлять свій фронт, бо із запілля нічого не приходить, а надто Самбір мусить живити повіт турчанський, де лютує голод. Тепер приказ, щоб давати ще харчі для запілля, для тих товстопузих дармоїдів міліціянтів, яких довелось мені бачити. До того ще загальновідома річ, що турчанський повіт, відколи існує, не бачив на своїх нивках твердого зерна, хіба вівсик. Отож, Турчанщино, давай тверде зерно, може, і для Поділля призначене, бо так наказує влада! Я порадився з моїм товаришем д-ром Ріпецьким, і ми прийшли до того висновку, що хоч би і послухали, і таки збіжжя зібрали, то місцева команда не дозволить його вивезти з повіту, бо й у нас не переливається. Ті причини неможливості виконання того приказу виписали ми до головного харчевого уряду.

Потім незадовго приїжджає якийсь вищий урядовець головного харчевого уряду з репримендою, чому приказ дотепер не виконаний. То був якийсь із тих «любячих атєчество» патріотів, що замість йти в однострою на фронт, бо здоровий нівроку і молодий, волів «декуватися» між мішками хліба-каші в харчевім уряді.

Я сказав йому ті самі причини, що в письмі до харчевого уряду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: