Чорні рядки – Андрій Чайковський

– Але ж, пане комісаре, говорю серйозно, тут немає виправдання, визначена кількість мусить бути доставлена.

Я схвилювався:

– Пане! Не робіть з тата вар'ята. По-українськи ж вам говорю, що це неможливо, бо нема звідки… Науку про прикази сховайте собі про запас, а я вам кажу, що дурень той, що видає прикази, знаючи, що вони не до виконання. Врешті йдіть собі

і реквіруйте самі, але я не ручу за це, чи наші фронтовці вас не зареквірують і відішлють туди, звідкіля приїхали.

Потім я луснув дверми і вийшов, лишаючи його з д-ром Ріпецьким, котрий і від себе наговорив йому прикрих слів.

Ні, так далі не може бути. Я скликав прибічну раду і тут вирішили, щоб я поїхав до Станіславова і там розмовився в харчевім уряді. Нас мусять конечно відтяжити

і перебрати прокормлення фронту.

Я поїхав, але в тім уряді годі було з ким договоритися до путнього кінця. Вони такі бідні, нізвідки взяти. Треба всім терпіти… ну, а цей приказ про доставу твердого хліба буде взятий назад…

Я вийшов і зараз на вулиці перед харчевим урядом приступає до мене якийсь жид, купець, котрого я перший раз в житті бачив.

– Пане комісаре, потребуєте твердого збіжжя?

– А ви маєте за скільки?

– Маю скільки захочете, б, 8, 10 вагонів. Пшениця по 600 корон, жито по 500 корон.

– Та звідкіля, з котрого повіту, коли ніде нічого немає…

– Ой, ой, коби я так здоров був, скільки є у нас збіжжя, з котрого хочете повіту… Лиш ви постарайтеся про дозвіл на вивіз, бо я його не дістану.

Нічого я йому не відповів на цю оферту, лиш зараз завернув до харчового уряду до того самого референта.

Я йому розповів про мою розмову з купцем…

– Треба було його зараз арештувати…

– За що? Чи за те, що диспонує збіжжям? Воно чей же не крадене. Це лиш доказ, що вас оббріхують повітові комісари із запілля, а ви цю брехню в найліпшій вірі повторяєте. Ви того не хочете знати, що у нас потворилося стільки республік, скільки є повітів. Кожний комісар дбає лиш про свій повіт, а загальна справа йому байдужа, і коли кількох тих брехунів не повіситься, не буде в нас ладу.

Одні зійдуть на прошаків, інші забагатіють.

Опісля пішов я до військового секретаріату, і тут мене краще зрозуміли й обіцяли пособити, що справді пізніше сталося, бодай почасти.

Причину такого недомагання можна було легко відгадати. Центральний уряд прохарчування питав, певно, повітових комісарів про стан запасів збіжжя на місцях, а ті, дбаючи лише про свій повіт, показували із себе убогеньких, наче та миша церковна. Керувалися такою думкою, що мовляв, ближча сорочка до тіла, як кожух. Вигоді свого повіту підчиняли загальну справу, від якої залежало наше бути чи пропасти. Ті комісари, певно, знали, чи в їх повіті продають збіжжя і купують, бо ж той мій оферент не мав на думці краденого збіжжя. Для них був фронт далеко, а аж тоді будуть оборонятися, як ворог до них прийде. Виявилося тут цілковитий брак почуття спільноти діла. Але у тому завинив і центральний уряд- Треба було комісарські звіти через свої органи прослідити і винуватих за брехливі звіти треба було потягнути до відповідальності. Таке затаювання харчового стану в запіллі не було винятком, лише правилом. Треба було запорядити, що при означеній урядом ціні збіжжя можна вивозити його з одного повіту до другого, а було би збіжжя вилізло, з'явилося зараз, бо кожний, що його мав, був би радо спродав.

Таке саме і з м'ясом. Вертаючи тоді зі Станіславова, стрінувся я з повітовим комісаром з Долини д-ром Северином Даниловичем35. Питаю, чи у них не купив би живого м'яса.

– Можна,- каже,- та лиш за готівку, а не шляхом реквізиції. Люди мають скота доволі і можна би так кожного тижня купити яких 50 штук.

Я нагадав собі, що на нашому відтинку різали ементальські тільні корови для війська…

На нашому відтинку ставало щораз тісніше, відчувався брак усього. Хирів уже був у руках противника, а ми не мали чим гаразд відбиватися, бо не було достаточної артилерії. Ми вирішили послати до головної команди військово-цивільну депутацію, котра би наш стан як слід з'ясувала. Командування було тоді в Бережанах. В депутації поїхали: я – за Самбірський повіт, покійний Всеволод Ріпецький – за

Турчанський повіт, поручник артилерії Околіт і четар Кульчицький – від війська. Вибралися ми в дорогу під саме польське Різдво 1918 р. Подорож була страшенно утяжлива. Ми заледве другого дня опівночі приїхали до Бережан, хоч у Потуторах були зараз з полудня. Не можна було допроситися з Бережан яких саней, а бодай щоб прислали по нас дрезину. В Бережанах ніхто для нас квартири не замовив, не можна було серед нічної пітьми допитатися, де поміщається кватерунковий уряд. Ми ціпеніли під готелем до тої години, коли поляки йшли рано до костьола на «пастирку». Тоді дали мені і Ріпецькому таку кімнату, що входилося в неї прямо із двору, до того ще було і вікно забите. Старшини примістилися в іншому готелі, де пересиділи до рана у фотелі, бо ліжка не було. Одним словом такого неладу під боком головної команди, такої безпорадності годі собі уявити.

Рано я розпитав помешкання окружного команданта д-ра Ковшевича і зараз ми пішли до нього, 3 Ковшевичем, моїм старим другом, я давно не бачився, то ж наша стріча, була дуже мила. Він повів нас до головної команди, котра містилася в судовім будинку на другому поверсі. Нас прийняв шеф штабу полковник Мишковський.

Омелянович-Павленко нездужав, і ми у нього не були. Полковник Мишковський міг справді заімпонувати. Мужчина рослий, статний, в однострою російського полковника, говорив дуже гарно по-українськи і говорив військовим стилем так, наче стріляв з кріса, значить, що сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати. Ми предложили йому наші пекучі потреби: насамперед – військові, а опісля – ми цивільні.

– Усе наладнається, і пришлеться вам підмогу з гарматами.

Ми сиділи довкруги стола і розмовляли. На столі перед четарем Кульчицьким лежав якийсь записник. Кульчицький доторкнувся його рукою, наче б хотів подивитися.

Мишковський глянув на нього грізно і поклав на записнику руку.

– Як ви цього тут не поклали, так не доторкайтесь.

Збентежений Кульчицький завернув руку, наче б попікся.

Я говорив за прохарчування армії на фронті.

Повіт виснажений війною, не стає хліба для населення, а приходиться ще і фронт годувати. Нам грозить господарська катастрофа, бо минеться весь скот в повіті.

Ворог переб'ється і забере нам економічну підставу існування, коли забере бориславську нафту…

– Ну, та й що з того?

– Я гадаю, що зле, бо без нафти ми нічого не вдіємо…

– Забере, а ми відберемо знову.

– А він, уступаючи, або її забере собі, або понищить, а нам її не лишить.

– Не журіться… Не знищили її москалі та й німці, не знищать її і поляки.

– Але населення зневіриться, і справа на тому потерпить.

Я говорив схвильовано, бо я бачив, що нічого не доб'юся, а пан полковник говорив про уступлення і інвазію наче б кому мав уступитися із зайнятої лавки із чемності.

– Пане полковнику,- кажу,- я взагалі не розумію, чого нам кривавитися під

Львовом, замість взяти Перемишль і відтяти комунікацію зі заходом, а тоді Львів сам здасться без кривавлення.

– Я тої самої думки, що й ви, але я того плану не робив, лиш ваше командування, котрого я зміняти не буду, бо я щойно 10 день урядую тут…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: