Чорні рядки – Андрій Чайковський

Одного ранку приходить до мене прокуратор і заявляє мені, що найновіше число

«Вістей» мусить сконфіскувати.- Та за що? – «От за цей артикул» і тиць пальцем в одне місце на два слова «пани кровопийці».

– Агі! – кажу,- хіба ви такого надрукованого слова ще не читали?

– Читав чи ні, але цей-то я конфіскую…

– Та як конфіскуєте орган політичної повітової влади? От дайте спокій і не робіть непотрібного бешкету.

– Я таки заберу цілий наклад…

– Не заберете, бо я не дозволю.

– Зараз іду до друкарні і заберу… Чиста напасть! Я таки всердився і крикнув одно нецензурне слово, якого ужив раз і Віктор Гюго, а польський перекладчик твору соромився його перекласти і залишив таки слово в оригіналі.

По відході прокуратора я довго не міг заспокоїтися. Я відтак довідався, що прокуратор справді був у друкарні, але накладу вже йому не дали, бо прийшов запізно. Коли я відтак сказав старшинам, що число мало не підлягати конфіскаті, то почув таке:

– А ми були б його сконфіскували і відіслали до Станіславова…

Мій протест проти конфіскати я опирав на розпорядкові міністерства юстиції з дня

18 січня 1896, Ч. 26785/95., по якому органи політичної повітової влади конфіскаті не підпадають. Але видно, що прокуратор того не знав і був би наробив такої метушні, що військо було б ного заарештувало. Я мав з тим паном ще й таку колізію перед тим. В поблизькому селі знайдено вбитого чоловіка. Прокуратура заряджує доходження, та не має лікаря, котрий зробив би секцію. Приходить до мене прокуратор, щоб дати йому лікаря. Я маю до диспозиції лише одного лікаря, котрий з тифом не може собі дати ради. Що робити? Денат лежить вже три дні несекціоновании.

– Це справа судова і до мене не належить, але я на вашому місці зробив би так: тепер обов'язує воєнний стан. Вбивство належить до доразового суду, віддайте справу там і позбудетеся клопоту. Військо зробить секцію своїм лікарем.

Така була моя рада і я зовсім тим не інтересувався, бо це не- моє діло. Отож із тих двох фактів викував на мене прокуратор свій капіталик: він мене заскаржив до свого міністерства юстиції, що я не дозволив йому сконфіскувати газети за артикул проти суспільного порядку і ненависті проти суспільного класу і що я змушував його відступити слідство за злочин вбивства доразовому судові.

Жалоба пішла по міністерствах, чи пак, секретаріатах, і коли я раз, будучи в

Станіславові, зайшов до міністерства юстиції, то пан секретар юстиції згадав про це (до того часу я про це не знав) і заявив мені урядовим тоном, що справа так легко мені не минеться. Я не бачив причини пригадати пану секретареві вище зацитований розпорядок міністерства, якого він теж не знав, і сказав два слова по-жидівськи: «ну-ну». Отож ця легенька погроза не зробила на мене враження.

Але немає такого злого, щоб на добре не вийшло. Тої скарги мені ніколи не доручено до оправдання, бо незадовго настав розвал. Але це стало дошкою рятунку для пана прокуратора, коли прийшли до влади поляки. Коли відтак польська дефензива переводила наді мною сакрамент очищення, то адвокатує діаболі закидав мені, що я таку полякожерну газету, як «Дністрові Вісті» видавав, яку навіть український прокуратор хотів конфіскувати, а я не дозволив. Розуміється, що нікому не було цікаво переконатися, чи була підстава до конфіскати. Але з того закиду я довідався, що це дуже помогло тому панові при ритуалі очищення, бо польська влада полишила його на становищі, котре займав до того, а, навпаки, багато інших пішло за свою службу Україні на зелену пашу.

Я мав ще два рази сцисію з Центральною владою.

Жалувалися переді мною селяни, що їхні панотці все ще при службах Божих поминають його величність цісаря Карла. Я вважав себе компетентним тій аномалії покласти край і видав обіжник до всіх парохіяльних урядів, щоб дали собі спокій з Карлом і поминали при службі Божій Україну. Незадовго потім приходить до мене для виправдання себе жалоба самбірського деканату, що я мішаюся у справи церкви, а це належить до компетенції декана, в часі як юрисдикція єпископату припинилася. Декан, а не хто другий, має видавати як єпископський намісник такі розпорядки, а не я. Властива дорога була внести проти мого розпорядку ракурс,- ну, але й так добре. Я відповів, що саме зробив це тому, що декан того не ч^обив. Друга річ, що не знати, на котрого декана треба було мені чекати, бо в моїм повіті є їх кілька. І так справа обійшлася без дисциплінарки.

Але третя з черги сцисія могла мати для мене погані наслідки, якби не полковник

Кравс.

У тім часі, як велись переговори з Антантою про завішення зброї під Львовом і наша влада проголошувала «отрецаюся» проти більшовиків, приходить до мене секретний обіжник, щоб слідкувати за більшовицьким рухом в Галичині і всі прояви такого руху нищити. Відома річ, що недугу найкраще лічиться усуненням причин недуги. Я дуже добре розумів, які причини викликають більшовицький рух і більшовицькі симпатії. Мою відповідь на це письмо звернув я прямо проти

Центрального уряду і виписав усі свої помічання, які кожному думаючому чоловікові пхалися на віч. Нищення краєвого господарства, нерівномірне розложення воєнних тягарів на громадян, консервування замагазинованої нафти так, що дальше добування нафти перепинено через брак місця на магазинування, неможливе «брикання» деяких повітових комісарів, котрі свої повіти врозріз з почуттям солідарності перемінили на окремі республіки, в першу чергу –

Дрогобицький повіт. Нафта невдовзі дістанеться ворогові. Коли тих причин не усунеться, то ніхто не спинить невдоволення, а тим самим і більшовицької пропаганди, бо в більшовизмі бачать невдоволені одинокий рятунок в скрутнім положенні.

Письмо було доволі об'ємисте.

Не знаю, з якої речі моє письмо пішло до головної команди, а звідсіля до полковника Кравса до заопініювання. Отож полковник Кравс, як мені опісля сказав його ад'ютант, зреферував свій реферат так, що усе те, що тут написано, він потверджує. (Я потверджую це обіруч).

IX

Я вже перше згадував, що у нас служив майор жандармерії і йому завдячували ми зразковим зорганізуванням жандармерії та зразковою її службою. Одного разу взивають Шебесту до Станіславова. Ми догадувалися, що його певно покличуть на якесь вище становище, бо кілька разів довелось мені згадати і писемно, і усно в секретаріаті, чого вартий для нас Шебеста. Тепер ми були того певні, що він буде авансувати і до нас не вернеться, і тому появилася в наших «Вістях» прощальна стаття для Шебести.

Можна собі уявити, яке було наше здивування і досада, коли невдовзі вернувся пан

Шебеста і заявив мені, що йому, в Станіславові дали до пізнання, що для нього в українській державі нема що робити.

– Як же так можна,- кажу,- а що ж сказав на це полковник жандармерії Гаванський?

– Гаванський усунений теж зі служби…

– Хто ж тепер, до чорта, краєвим командантом жандармерії?

– Резервовий поручник Індишевський… Та він тепер уже отаманом.

Я й-но руками розвів…

Знаю з історії, що Наполеон іменував своїх генералів на полі бою, він говорив, що кожний його вояк носить у наплечнику маршалківську булаву. Але знаю і те, що

і великий Наполеон не іменував нікого таким генералом, котрий мусив мати до того окреме знання і вишколення. Знаю, як важко було в Австрії дістатися старшині до корпусу жандармерських старшин, які вони мусили переходити курси і здавати

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: