Чорні рядки – Андрій Чайковський

– Хіба ж нам треба приготовитися на евакуацію?

– Це не є виключене.

Отже, мої всі надії прискають одна по одній. Я розумію, що значить для нашого війська відворот на дальшу лінію. Воно вже доволі здеморалізоване злиднями і невдачами та й позиційною війною. Скажуть йому відступати, то відступить – аж за піч у власній хаті.

Десь коло 10 травня я поїхав знову в урядових справах до Станіславова. Зі мною

їхав полковник Шепель, командант в Крукеничах. Тепер його покликали до

Станіславова, до секретаріату війни. Увесь час тої томлячої дороги ми перебалакали, і я мав нагоду ближче його пізнати. Людина освічена і щирий українець, який не любить одної неділимої Росії. Багато я від нього довідався про російські відносини перед війною і по війні. Чи безпечно, що він під таку пору залишив фронт? – не дуже, але мусив їхати, коли казали, а він лишив на своє місце шефа штабу сотника Ланга, він дасть собі раду, хоч його не конче люблять за його строгість.

В Станіславові тим разом я мав багато справ до полагодження, треба було стратити багато часу на вичікування своєї черги. Сюди приходили тривожні вісті з фронту.

Я стрінув одного старшину з секретаріату війни і спитав його, як справа на фронті? На те він каже:

– Добре би було, коли б ви, не гаючись, поїхали до Самбора. Більше вам нічого сказати не можу…

Так, треба їхати. Поїзд відходить пополудні, в Стрию треба ночувати і додому приїду аж на другий день, десь перед полуднем. Та мені переповіли, що інженер

Дутка веде поїзд через Самбір з залізничними урядовцями, котрими треба обсадити всі станції від Дрогобича до Сянока, бо тою лінією зачнуть зараз перевозити нафту для чехів, з котрими наше правительство заключило дуже корисну умову. Це мене заспокоїло, бо коли таку угоду заключили і зачинають її виконувати, то, певно, немає небезпеки. Я пішов до пана Дутки і просив його, щоб і мене забрав з собою, бо зможу раніше бути в Самборі. Тоді і мій зять Ставничий був у

Станіславові до аудиторського іспи- ту і теж мав вертатися зі мною. Але Дутка сказав, що для нього вже не буде місця, і Ставничий мусив поїхати звичайним поїздом зараз пополудні.

Я виїхав надвечір. Перший раз за української влади довелось мені їхати II класом. Але ж той поїзд віз самих залізничних золотоковнірівців.

Доїжджаючи до Стрия, побачили ми велику заграву. По дорозі при шляху горів якийсь тартак по обох сторонах, ми переїхали серединою серед огненного моря. В

Стрию бачу на пероні мого зятя і кличу його до себе, чей же нас вже не викинуть.

Прислухаюся до розмов залізничників між собою. Треба їм вірити, бо залізничники мають звичайно добрі інформації. Вісті щораз кращі. Все йде добре, а тепер, як усього дістанемо від чехів, то ситуація цілком поправиться. Так ми їхали в рожевім настрою аж до Дрогобича. Тут упала між нас, мов бомба, тривожна вістка, що фронт біля Рудок прорваний… Я розумів, що як рудецький фронт перерваний, то й самбірський мусить заломитися. Мені страшно пильно додому.

Нарешті приїжджаємо на самбірський двірець.

Евакуація… Все навантажено на вози. Машина під парою, лиш ждуть знаку, коли

їхати. Начальник станції і всі урядовці ходять, мов зачаджені. Усе заафероване, говорять пошепки, наче б мерця вивозили. Чи можна й мені їхати тим поїздом? –

Неможливо, це для війська, треба їхати підводами. Вчора прорвали рудецький фронт. Поспішаємо з зятем чимшвидше і найкоротшою дорогою до міста з нашими клунками. Переходимо біля окружної команди. Там уже все забрали. Коло команди ходить ад'ютант, готовий до дороги. Питаю його, що сталося.

– Нічого. Ми ще не маємо приказу до евакуації.

Очевидно, говорить неправду. Та з якої речі затаює переді мною? Ми спішимо далі.

Біля моєї домівки ходить моя дочка. Побачивши нас, вона розплакалася. Ніхто їм не дав знати, що буде евакуація. Рано вона була в комісаріаті і тут щойно побачила, що все виладовано на вози і попрятане. Довідалася, що мій товариш доктор Ріпецький пакувався усю ніч, а мені навіть не дав знати, що евакуація.

Мене взяла досада. Наче б навмисне хотіли зробити так, щоб моя сім'я осталася у

Самборі або щоб я сам попався у полон.

Нічого було робити. Знімаємо з вижки великий кіш і кидаємо все, що найпотрібніше сюди: постіль, білизну, одяг тощо. Решта мусить лишитися. Нарешті доктор

Ріпець-кий присилає мені два возики з малими конятами, на які абсолютно не можемо забратися. Один візок, запряжений в півтора коника, і двоє лошаток за ним підбігає. Поганяє жінка. Та не забув за мене мій довірений жандарм. Він привів мені ще одну підводу. Все, що в хаті осталося, лишаю під опікою сусіда, професора Суського, поляка. Ідемо на дрогобицький шлях… А в мене така сім'я: нас двоє старих – моя дружина держить на руках онука, малого Бемка, якому шість неділь віку. Найстарша дочка вагітна і треба на неї вважати, а крім того, ще дві дочки, їх усіх посадили на возі, а я йду побіля, держачись ручиці воза. Щойно виїхали на ринок, як над нами лопнув ворожий шрапнель. Але швидше не можна

їхати. Перед і за нами тьма-тьменна народу, возами і пішки. Все, що почувало себе українським, утікає у світ за очі. Ми переїхали перший міст на дрогобицькім, і я побачив таку картину: йдуть цілі гуртки і поодиноко стрільців,

ідуть полями, городами. Все втікає враз зі зброєю.

– Вже доста маємо тієї війни, час нам вже відпочити…

Це наслідки ворожої агітації… Так… «без анексії і контрибуції… Поцо сє хлопє маш біць?»

В мене леденіє серце. Немає сили, щоб цю втечу здержати. Це не паніка, яка у війні буває, це добровільне уступлення з позиції, затрата всякої дисципліни, на яку немає іншої ради, як скоростріл і поголовна масакра.

Я довідався опісля, що поляки чудувалися: «чего оні так уцєкайон?» Перед тим не було тут ніякої битви. Зразу думало польське командування, чи це не який воєнний підступ і задля того входили до міста дуже обережно.

Стільки праці та зусиль, а все те ворожа розкладова агітація понівечила. Це наслідки того, що на фронті навіть деякі наші старшини потай командування ходили на тамтой бік на свята…

Ми втікаємо нога за ногою. Швидше не можна. Довкруги нас море всіляких людей, від старого до малого, фірами і пішки, а довкруги полями йде велика розстрільна наших вояків-дезертирів з фронту, яких не можна здержати. Нагадую собі, що то тринадцятого травня. Фатальна ця тринадцятка для мене. Тринадцятого вересня прийшли москалі до Самбора, тринадцятого травня вивезли мене москалі до Бригідок

і тепер теж тринадцятка: утеча…

Позаду нашої валки вишкіл старшин веде арештантів-вояків. Це ті, що під Рудками збунтувалися проти своїх старшин. Це була наддніпрянська агітація: «далой пагони!» Не було часу перевести з ними розправи перед польовим судом, тому ведуть їх далі. Не розумію, пощо було з ними воловодитись! Тут більшовицькі методи були б якраз добрі: кожному десятому кулька, а решту по-розділювати поміж певне військо.

Деякі частини з-за Збруча наробили нам клопотів чимало! Ці півбільшовики гангренували наші галицькі відділи своїми дурними кличами, марнували воєнний матеріал, який з собою привезли, а вже як пішли куди на «реквізицію», то не дай

Бог. За тими реквізиціями забігали з-під Городка аж до Білини Великої в

Самбірськім повіті, звідкіля приходили до мене люди жалуватися. Нагадувалася мені картина з нашої давнішої історії, коли то різні загони, вертаючи з московської війни, бушували скрізь по Україні, Литві та Польщі «хліба-солі просити» і хапали, що під руки попало.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: