Чорні рядки – Андрій Чайковський

Старостою під той час був пан Грабовскі, той самий, що по уступленні російської

інвазії був комісаром Львова. Як ми ввійшли до його бюра, повітав нас словами:

– Я вже два дні на вас чекаю. Скликав зараз всіх урядовців староства і

інспекторів – податкового і шкільного. Всім заявив, що уступає, я знов представився як з волі української організації вибраний комісар повітовий, що

іменем Української Держави обнімаю уряд аж до дальшого розпорядку верховної влади. Поручаю всім безпеку, оскільки будуть поводитися лояльно супроти нової влади. Запитав я приявних, щоб кожний мені заявив, чи буде далі служити на тім самім становиську, що досі. Розпочалися наради пошепки. Нарешті майже всі заявили, що служити не будуть. Осталося в службі невелике число того великого адміністраційно-скарбового апарату. Остались лише українці, жиди, німці і двоє чи троє поляків. З концептових остав мені один податковий інспектор. Що було мені робити, як такими скупими силами порушати таку важку машину, як староство?

Я прийняв собі на поміч д-ра Олексу Ріпецького, кандидата адвокатури, д-ра

Рудольфа Скібінського, теж кандидата, і опісля д-ра Подоха. Та ми всі чотири розумілися однаково на адміністрації. Канцелярії опустіли. Але це ще не був кінець. На другий день прийшла до мене ціла хмара маніпулянток зі староства, дирекції скарбу і податкового уряду, де вони працювали при причинках, і одна найсміливіша заявила мені іменем усіх товаришок, що вони всі негайно уступають, далі робити не будуть і зараз жадають, щоб їм було виплачено шеститижневу плату.

Я приймив їхню заяву легким поклоном і на їхню вимогу сказав:

– А що буде, як я вам не виплачу?

– Нам правно належиться…

– Панночки, прошу вас, залишіть право мені. Якби я вас нагальне зі служби усунув, ви мали би рацію. Але ви самі відходите і зараз без виповідання, значить, ви самовільно умову зриваєте, я вашу заяву приймаю без протесту до відома, отож, справа скінчена і прошу мені більше не показуватися в уряді…

Вони побачили, що перечислилися і хтось їм зле дорадив, або його не зрозуміли.

Вийшли від мене з різними вигуками, на що я не звертав уваги.

Пан Грабовскі прийшов опісля до мене і заявив, що він радо остався б на службі не як староста, а як референт якого-небудь відділу. Я не міг сам тої справи вирішувати і порадився моєї прибічної ради. Вирішили, що це неможливе, бо народові буде здаватися, що все осталося по-давньому, коли той сам староста урядує далі. Коли я це заявив Грабовському, він сказав:

– Я ніраз тому не дивуюся, але дозвольте мені приходити сюди якийсь час, щоб вас у дечому поінформувати, що як зробити треба і кудою ходити по крутих стежках політичної адміністрації.

Розуміється, що я радо прийняв його предложення, бо сам блукав, мов у густому лісі. На другий день він вже сидів у мене в бюро. Завважаю, що пан Грабовскі під час свого старостинського урядування не дав нам, українцям, причини нарікати на себе.

Того дня я заспокоїв 80 інтересантів. Та я руководився не бюрократичними приписами, лише війтівським розумом і хлопською практикою багатолітнього адвоката. Я вислуховував сторону, списував на папері дійсний стан і або видавав з місця резолюцію, або відсилав його з моїм письмом до подавчого протоколу, а там вже приділяли справу, до кого вона належала. Справа мусіла бути якнайшвидше поладнана, бо я того пильнував. Треба було людям показати, що тепер іде урядування швидше, як перед тим.

Пан Грабовскі приходив лише два дні. Опісля заявив мені, що не може приходити, бо організація загрозила йому, що його заплямують як зрадника і оплюють його, коли нам у чому-небудь буде допомагати.

Ну, годі! Будемо собі якось самі помагати. Я мав двох фахових дорадників – а то майора Шебесту й податкового інспектора п. П. Шкільний інспекторат обняв о.

Юліян Татомир і давав собі дуже добре з ним раду. Шебеста взявся запопадливо до організації.жандармерії, і то не лише в Самбірському повіті, ану суміжних, куди сягав його район за Австрії. Він усунув з жандармського корпусу всі непевні

індивідуа. Залишив українців, які поверталися із заходу до нас, жидів, німців та чехів і лиш кількох поляків. В короткому часі жандармерія фунгувала, мов у годиннику. А треба її було дуже під цю пору. З дезертирів і ріжних заволок потворилися зелені банди, поперебирані в військові однострої, нападали ночами на двори і багатших селян та «реквірували для війська» усе, що під руки попало. До мене напливали з різних сторін жалоби, я відносився до війська, бо жалоби йшли на його рахунок, та виявилося, що військо тут ні при чому. А далі розвинулося пачкарство горілки і цукру на велику скалю. В Бориславі та Дрогобичі мали люди гроші, а не мали ні горілки, ні цукру. В нас був цукор і горілка, та люди не мали грошей і не могли так суто за це платити, як там. Я видав приказ до придорожних громад, щоб пачкарів переймали, та це мало помагало. Здається, що там обіцяли більші нагороди, як могло дати староство. Ті громадські уряди, до того ще незорганізовані, дивилися крізь пальці на те, що вожено масами цукор і горілку до Дрогобича. А звідкіля взялася у вас горілка? В нас була одна-однісінька незруйнована війною ґуральня в Надибах і вона була в русі під наглядом скарбової" влади. Мені аж соромно признатися, що я, перший голова нашого антиалкогольного товариства «Відродження», дозволив на палення горілки, хоч я мав владу ґуральню замкнути. Та що мені було робити, як ця ґуральня була одиноким джерелом доходу всього повіту? Побір податків не був зорганізований, врешті, я боявся в такий скрутний час розпочинати зі стяганням податків, бо все населення буде нарікати на Україну, а це для такої молоденької держави могло бути небезпечним. Я мав на удержанні урядовців суду, адміністрації, фінансів, війська, та ще треба було виплачувати допомогу бідному населенню, подбати про ліки для повіту, де лютував плямистий тиф. Я звертався до мого «колеги» Вітика в

Дрогобичі за допомогою в грошах і зразу дещо виканючив, але пізніше не хотів він нічого давати. Коли я покликався на те, що він має нафту, він мені відповів:

«Дайте для моїх робітників пшениці, то я вам дам нафту і гроші». З центральною владою не мав я ніяких зв'язків, то ж якби не та ґуральня з вишрубованими цінами на горілку, то увесь мій апарат перестав би був киватися. Та мені стояло на заваді пачкарство горілки, і я звернувся за поміччю до жандармерії. Тоді майор вказав мені таких удальців між своїм корпусом, що підуть на пачкарів мов гончі.

Особливо один «постенфірер» показав себе бичем божим для пачкарів. То була його спеціальність. Я завів таку процедуру: він, наприклад, переловив п'ять мішків цукру, котрого теж не вільно було вивозити, бо через те ціна цукру так підскакувала, що самбірське бідніше населення не в силі було його купити. Пачкар дає йому 500 корон хабара і хоче підкупити, щоби лиш його пропустив до Дрогобича. Жандарм приймає гроші і… завертай бики до Самбора. Прямо до мене:

– Пане комісаре, голошу слухняно, що піймав пачкаря, котрий хотів мене перекупити… і кладе мені на стіл жмуток крон.

Я списую з ним протокол, відбираю гроші і пишу зараз на протоколі резолюцію

«Цукор конфіскується на річ харчевого уряду. Гроші призначені на підкуплення, йдуть до податкового уряду до рубрики «запомоги для бідних». Жандармові асигнується титулом «Талії» 1000 корон. При тім висказую жандармові моє признання і обіцяю поговорити з майором про його найближчий аванс. Розуміється, що жандарм вдоволений, а держава нічого на тім не втратила, бо сконфіскований цукор варта був більше, і не треба було видавати на убогих з інших фондів 500 корон.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: