Чорні рядки – Андрій Чайковський

– А чи пачкаря віддати до суду за пере-купство?

– Пустіть його на чотири вітри, тепер немає часу бавитися в розправи. Він покараний доста-точно.

По кількох таких випадках пачкарство не оплатилося, а жандарми не мали найменшого інтересу давати себе підкупляти.

II

Зараз кілька днів опісля, як я обняв урядування, прийшов до мене полковник жандармерії Гаванський. Він вертав із Славо-нії, де в часі війни був краєвим командантом жандармерії. Він хотів дістатися до Львова і зголоситися до служби в української влади. Розуміється, що я тим дуже зрадів, що у нас є фахівці, і дай

Боже, щоб їх було чимраз більше. Бо чи міг хто на моєму місці сумніватися в тому, що його послуги не будуть прийняті в нашій молодій державі? А однак, на жаль, так не сталося…

Тодішній старшинський корпус в Самборі був такий малий, що я усіх знав. Були між ними правдиві і фінговані ранги. Вже не пам'ятаю, як воно сталося, що на командан-та до Самбора прийшов сотник Микита, кандидат адвокатури із Старого

Самбора. Маціє-вич заявив мені, що під Микитою служити не буде. Я не міг тої справи вирішувати, але остаточно вийшло так, що Мацієвич пішов на команданта до Старого Самбора, а Микита остав у нас.

До нас добирався противник від Перемишля. На тім відтинку з'явився підполковник

Кравс з австрійської армії. В Самборі ніхто його не бачив, бо він заєдно сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в ждальні III класу на стаційці. Збирав військо, організував його частини, сидів зі стрільцями в окопах, показував, як і де їх копати. Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали: прозвали його Кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому, безперечно, заслуга підполковника Кравса. В Самборі не показувався, а його зайві речі зложив у мене в хаті його молоденький ад'ютант четар Трач.

Так ми прожили кільканадцять днів, то надіючися кращого, то побоюючись про долю нашої молодої держави. Аж найшла на нас страшна хуртовина. Приїхав потяг з

Мадярщини від Сяноку і привіз нам перший ешелон поворотців з австрійського полону російських вояків. Господи! Такої нужди не дай мені більше бачити. То були не люди, а кістяки, виснажені, обдерті через «культурних» мадярів. Вони

їхали у кінських возах, розуміється, неопалених. Та це ще було незле в порівнянні з тими, що їхали на відкритих льорах, на дахах вагонів, на ступенях.

Багато з них попадало з тих ховзьких, обмерзлих сиджень, калічилося або забивалося на смерть. Місця добували собі перебоєм, щоби лиш видертися з мадярського раю та наблизитися до своєї батьківщини. Хто був сильніший, той добув краще місце. Мадяри, забравши у них все, не давали нічого їсти.

Як прийшло авізо з Сяноку про тих нещасливих гостей, комісаріат зарядив рятункову акцію. Скликано зібрання до ратуша без різниці на націю. Справу зреферував дуже вдало поручник Кіцула. Опісля вибрано зараз безпартійний порятунковий комітет. Цією справою зайнялися наші, польські і жидівські пані. У всіх прокинулася любов до ближнього. Пані розділили поміж себе працю. На двірці призначено барак, на кухню найнято службу.

На щастя, на двірці було тоді кільканадцять вагонів бараболі, закупленої ще австрійським урядом для міста Грацу. Настав розвал, і бараболя не відійшла, і тепер стала нам в пригоді. Комісаріат дав гроші, установи дали теж, деякі добродії поспішили з підмогами. З бараболі варилося юшку і варилося таки саму бараболю, давалося також гарячий чай і хліб. Ця любов до ближнього з'єднала всі без різниці народності в одно велике гарне, що дало на хвилю забути всю ворожнечу.

Багато тих нещасливців не доїхало до нас живими. На станції стали виносити з возів закостенілих трупів, яких складали на купу, мов поліна дров. Багато перевезено до лікарні, яка в короткому часі переповнилася ущерть. І тут вмирали масами. Хто з тих нещасливців міг волочити ногами, йшов до міста жебрати.

Вмирали по вулицях. Було й таке, що прийшов такий сердега до чиєїсь кухні і, заки господиня вспіла зладити чай, він сів під стіною на долівці і більше не встав.

За тим першим поїздом йшли дальші. Числили люди, що через Самбір перевалилося 80

000 тих поворотців.

До мене телефонує директор лікарні:

– Пане комісаре, у мене в лікарні 80 трупів. Не маю ким копати ями і ховати їх.

Зробіть щось, бо лікарня наражена на небезпеку.

Наказую магістратові визначити примусовий шарварок до копання гробів і ховання померлих. Так само телефонують з двірця: повно трупів, нема ким завезти їх на цвинтар. Я знаю, що цвинтар і так переповнений ще москалями, коли в Самборі лютувала холера. Кажу вибрати місце на оболонні і ховати спільно, бо інакше не можна. Ми приготовлялися на прийняття живих, а тут з трупами не можемо дати собі ради…

Як вже ця метушня трохи заспокоїлася, приходять до мене вісті, що малі торговці найконечніших артикулів поживи неможливо підбивають ціни і тих нещасливих обдирають до решти, не менше, як мадяри. Коли я це провірив, видав на всіх трьох мовах такий розпорядок:

«Кого піймається на так званій воєнній лихві – на підбиванні ціни за найконечніші харчеві артикули, буде покараний різками на ринку перед ратушем».

Деяким людям таке некультурне оголошення не подобалося, другі мене хвалили. Та я не міг інакше зробити. Карна процедура мусила піти на кілок. Такого навчили нас москалі в часі інвазії. Треба пам'ятати, що воєнна психіка заморила в людях амбіцію та всякий сором, і для тих людців треба було дошкульнішої кари, ніж держати їх в заперті та ще й годувати на державний кошт. Врешті я мав на думці культурну Данію, котра завела в себе далеко перед війною тілесну кару за деякі промахи.

Тепер стали до мене находити різні людці. То повертаючі австрійські старшини, дипломати, торговельні посередники з різними офертами від Мадярщини та

Чехословаччини, детективи, конфіденти, чортзна хто. З кожним треба було бодай кілька слів поговорити. Пам'ятаю якогось вимусканого елегантного німецького графа, котрий накидався мені як дипломатичний посередник між мною та поляками. Я відіслав його до секретаріату, про котрий я мало що знав. Все, що я відтіля дістав, то була українська конституція, а радше її нарис на пів-аркуша паперу. Я навіть не знав складу правительства. Не можна було ніяким чином нав'язати зв'язку між верховним урядом та повітовим комісаріатом.

Одного разу кличе мене до телефону полковник Гриць Коссак і звіщає мені, що

Львів упав. Мене від того аж заморозило. Здавалося мені, що все йде як з

Петрового дня. Коссак мене потішає, що воно скоро направиться. Від нього довідуюся, що наше правительство тепер в Тернополі.

Треба було за всяку ціну нав'язати зв'язки між мною та центром. Здавалося мені, що тепер буде легше це зробити, бо хоч Львів був мені ближче, але комунікація була гірша, бо противник усе загрожував Ставчанам. Отож треба було когось післати до Тернополя. Піднявся тої місії, професор Бойцун, і я наладив йому цілу торбу різних запитів, як нам тут робити.

Я не хотів довести до того, щоби Самбірський повіт став «самостійною» республікою, так як був Дрогобич зі своїм «дожою» Семеном Вітиком. Там мали доволі часу бавитися в республіку, торгувати нафтою і перепродувати дозволи на вивіз нафти, так як до війни робили з «бруттами». У нас не було на те часу, бо ми сиділи перед самим фронтом, мов горобець на гілляці, і рахувалися з тим, що може треба буде вступатися. Правда, на хирівськім фронті обганявся Кравс, але міркуючи по тих силах, якими він орудував, не мали ми певності.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: