Чорні рядки – Андрій Чайковський

Довго прийшлося нам чекати на нашого депутата з Тернополя. Він мусив їхати окружною дорогою, і це забрало багато часу. Нарешті вернув з тим, із чим поїхав туди. Він, приїхавши до Тернополя, з тяжкою бідою допитався секретаріату.

Секретаріат містився в українській гімназії. Там завели його до одної кімнати, де поміж двома ліжками при столику сидів наш прем'єр др. Голубович. Він вислухав уважно звіт проф. Бойцуна та його запитів і дав йому дуже мудру відповідь: «Я сам нічого не знаю». Нагадувало це грецького філософа Сократа, котрий сказав:

«знаю, що нічого не знаю». Даремно Бойцун підходив різними питаннями, та виходило на «нем тудом». Так само інші «хожденія» нічого не вияснили. Вернувся з нічим.

Що нам робити? Чи творити самбірську республіку? Ні, до такого допустити не можна. Чекаймо.

Та ось телефон зі Стрия.

– Гальо! Хто говорить?

– Остап Нижанківський.

– Добрий день, куме Остапе! (Ми собі справді були кумами).- Що нового?

– З централею годі договоритись,- каже.- Що ви сказали б на те і як ви дивитесь, якби ми на нашім загроженім відтинку завели диктатуру?

– Диктатуру!? Якби так усі повіти чи округи пішли за нашим приміром, ми так виглядали б, як Еллада перед перськими війнами… Кого ж ви намітили на диктатора?

– А що думаєте, якби так полковника Гриця Коссака?

– Ні, батьку, я на таке не піду, хоч убийте. З того вийшов би такий хаос, що хоч з моста та у воду. Я того не зроблю, і чекати буду, поки трохи не успокоїться, і наше центральне правительство розпочне свою роботу.

От на що заноситься: отамани і отаман-чики. Історія нас нічого не навчила.

Давніше було Правобережжя і Лівобережжя; тепер Ліводністровщина і

Праводністровщина, чи як…

Я вже згадував, що майор Шебеста робив нам своєю службою неоціненні послуги. Він щодня приходив до мене зі звітом, і від нього я знав більш-менш, що в повіті і в місті діється. Його розвідка була далеко краща і певніша, як наша У.В.В. Про неї скажу опісля окремо. Притому він піддавав мені різні проекти, як що зробити.

Одного дня під час нашої конференції заїжджає перед комісаріат авто, а з нього висідає полковник Гриць Коссак. Приходить до мене, у великім кожусі, оперезаний ременем, на якому маленький багнетик. На ковнірі три полковницькі зірки. Ми звіталися. Майор Шебеста випрямився по артикулу і представився теж.

– Альзо-ду біст бай унс… (отже, ти служиш у нас…).

Шебеста відповів: «яволь», і на тім розмова скінчилася.

Я попросив пана полковника сідати, а Шебеста вийшов дискретно до другої кімнати.

Від Коссака я довідався, що справа наша стоїть дуже добре, що правительство переноситься на днях до Оганіславова, відносини вже наладнані. Нарешті попрощався і вийшов.

Я попросив до себе Шебесту, бо ми наради нашої не були скінчили.

– Як вам подобається наш полковник? – питаю.

– Так, пане докторе, я маю перед полковником великий респект, але це мусить бути дійсний полковник-

Положення у нас таке:

На хирівським фронті орудує полковник Кравс. Прийшли гуцульські частини. Це найкраще наше військо. Гуцул скаже: «шмафу» і піде, куди його післали, хоч би в саме пекло. Кравс формує артилерію. Прийшло кількох артилерійських старшин. Осип

Струмеляк, про котрого я сказав вище, робив у нас всіляку службу. Був навіть при жандармерії. Та як почув, що під Хировом формується артилерія, не міг витримати: хоч на ланцюг припни, то відорветься. Приходить до мене і стає при дверях, мов винуватець:

– Пане комісаре, вибачте і не гнівайтеся на мене, що я вас покидаю. Але не тут для мене місце служити Україні. Я не останній артилерист. Я перейшов всі артилерійські курси і робив службу від гірської артилерії до гаубиць і мерзерів.

Тут на моє місце стане десять інших, а там мене хто-небудь не заступить. Я голошуся до пана полковника Кравса.

По якомусь часі прийшов до мене вже хорунжим, чим він дуже величався. Це була селянська дитина, самоучок, без протекції добився такого становища. Цей аванс дістався йому за бій під Нижанковичами, де він двома гарматами і картеччю перед бойовою лінією стримав і змусив ворога до відступу.

– Пан полковник за це мене похвалив і поклепав по плечах…

Було в нас чимало мороки з залізничниками. В Самборі було багато залізничників на станції, усі соціал-демократи. Др. Ски-бінський обіцяв мені, що їх всіх перетягне на наш бік. Насамперед зааранжував в огрівальні збори залізничників.

Пішов і я на віче. Я представив їм у чому річ, відтак говорив др. Скибінський по-польськи. Опісля виступив один грубезний залізничник в робітничій блузі – грубий, мов бочка. Він говорив, що йому байдуже, чия буде влада, бо все ж робити треба, і щоб лише був порядок, і «жеби муй бжух бил пелни». Кінець кінців усі погодилися остати в службі й надалі.

Та це тривало дуже коротко. Хтось їм інакше порадив, бо всі застрайкували і лишили нас на льоду. Положення було для нас невідрадне, коли зважити, яку важну роль грає в часі війни залізниця. Але вона у нас не стала. Залізничники українці взялися запопадливо до праці і, хоч добували останки своїх сил, та залізниця була в русі. Зокрема відзначився один машиніст (мабуть Козакевич). Він був душею всього і працював безупинно. Із залізничних порогів ви-ладив панцирку, котра нам стала в пригоді. і наші війська орудували нею, наче залізною.

Нашу пошту, телеграф і телефон обслуговував бездоганно місцевий поштовий урядовець пан Хоміцький.

В тому часі стали повертати до нас ті «русофіли», котрі перед австрійцями повтікали до Росії. Було між ними кілька емери-тів, котрі тепер опинилися без куска хліба. Багато русофілів зголосилося до мене до служби, і я їх прийняв. Мушу тут сконстатувати, що вони були гарними робітниками і всі обов'язки виконували бездоганно. Виходило з їхньої праці, що вони сприяють Українській Державі. Вернувшим емеритам виасигнував я їх емеритури, виходячи з того правного заложення, що емеритура не є якась ласка, тільки що вона їм правно належиться як рента, на котру вони під час своєї служби платили вкладки.

Недовго працював у нас др. Скибінський, бо за кілька неділь перенісся до

Дрогобича. Його перемовив товариш Вітик. Розуміється, що позиція в Дрогобичі була багато краща і безпечніша, як в Самборі. Там було подальше від бойової лінії і заробіток був кращий. Як мені розказували люди, познайомлені зі справою, в Дрогобичі було змагазинованої нафти на два мільярди. Магазинували її ще німці та не вспіли вивезти. Говорено, що всі цистерни були так переповнені, що дальше добування ропи було для браку місця припинене. Говорено далі, що мадяри ще перед большевицьким переворотом давали нам по 300 корон за гекто ропи, але «дожа»

Вітик жадав конечно за нафту «пшениці для його робітників», (котрі, правду кажучи, не мали що робити, і, коли не служили при дрогобицькій армії, то байдикували). Мадяри оферували нам замість грошей таке, чого нам було конче потрібно для війська – від чобіт до амуніції та літаків, бо там того добра було доволі, а в нас сиділи дармо змобілізовані курені по касарнях босі. Не можна було з ними робити звичайних вправ, без чого вояк прямо дуріє і деморалізується.

Наші вояки втікали з касарень, а коли їх приловлено, то справдовувалися тим, що пішли за чобітьми. І це виглядало на правду. Але дрогобицький «дожа» тим не зворушувався і нафти без пшениці не хотів дати. Центральне правительство не мало сили до того примусити, бо ж він був одним з п'яти директорів, отже, найвищої влади, прямо кажучи, «аінфінфтель кайзер». Я чув не раз, як говорили наші старшини в Самборі:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: