Чорні рядки – Андрій Чайковський

Самбора, або яких привозили до лікарні. Тут пани, а там гірш прошаків з-під церкви. До мого переділу присівся либонь в Долині або в Болехові якийсь міліціянт при повній зброї. Я розпочав з ним розмову і ось що довідався. В тім містечку є около 400 міліціянтів. Служба неважка: на двірці в містечку пильнувати порядку, слідкувати за дезертирами і виловлювати їх, спроваджувати резервістів. Харч добрий і старшина не гостра. Вони доповнюються з міста і найближчих сіл, так, що можна частенько дістати відпустку додому. А ворога вони не бояться, бо хирівський фронт не близько, а коли б ворог сюди зайшов, то такого дістане прочухана, що йому відхочеться. Про те все довідався я від правдомовного міліціянта відповідними «так собі» питаннями.

«Ну» – думаю собі – «така Україна, то подай Господи, варто і при міліції послужити».

Нарешті я притовкся до Станіславова і тут завдяки знайомому комісарові міста дістав теплу і огрядну квартиру. А що ще завчасно було йти спати, я пішов до міста і зайшов до якоїсь кав'ярні. Кав'ярня велика і з великим комфортом.

Дзеркала блистять по стінах, і всього тут доволі. Повно людей, а найбільше українських старшин. Господи, які паничі! Кожний гарно одягнений і, видно, ситий. Стільки старшин разом, в одному місці не бачив я ні в австрійців, ні в німців, ні в москалів. Судячи по числі тих панів і по пропорції до числа старшин

(приблизно 1:40) виходило б, що наша армія страшенно велика, сотки тисяч. Я зараз собі нагадав, як цісар Карло одного разу у Відні казав окружити всі виходи в одній кав'ярні і зробив облаву на старшин маркітантів21, котрих зараз вислано на фронт. В нас вправді цісаря не було, але був секретар війни, і дивно, чому він такого не зробив у Станіславові, де він урядував. Неможливо, щоби він цього не знав та не розумів, що стільки маркітантів в запіллі, то страшенна деморалізація для тих, що на фронті кривавились і від вошей обганялися.

Друга категорія гостей кав'ярні – то різні дами, котрим товаришать старшини та

їх угощають різними лакітками, лікерами, папіросками і чого душа забагне. Вони всі веселі. Бо чого ж їм журитися? Пропаде Україна, минуться українські старшини, то прийдуть польські. То все одно, лиш щоб можна при них поживитися.

А ми під фронтом кілька ночей вже прокуняли на спакованих речах, сподіваючися вижиданого наступу ворога, і заняття Самбора.

Якби так тут з'явився який Карло і тих фінтиків старшин виправив на фронт на чолі тамтих годованих міліціянтів, яких я стрічав по дорозі, як би то тоді стояла наша справа і на фронті і на міжнародній шахівниці!

Третя категорія гостей кав'ярні – то якісь нетутешні, з широкою натурою, та всіляко одягнені. Вони теж весело забавляються і розкидають грішми повними пригорщами. Видно, що гроші багато їх не коштують. Довідуюся, що це наші брати – з-над Дніпра-Славутиці. А що вони тут роблять? – Місії, делегації, депутації, посольства, комісії і чортзна що, а ніхто не сидить тут без якогось державного титулу. Станіславівці нарікають, що ці гості підбивають ціни на все так, що годі з ними видержати конкуренцію в купівлі найконечніших харчових артикулів.

Наддніпрянці платять за все по-княжому, що наш брат лише очі витріщує.

На другий день і опісля, скільки разів довелося побувати в Станіславові, завважив я одного рослого і кремезного добродія на вулиці й у кав'ярні, як ходив та водив попід руку якусь даму, а під лівою пахою ніс доволі велику касетку.

Здається, що там було щось вартніше, як харчі.

На другий день пішов я до державного секретаріату. Він містився у величавім будинку дирекції залізниць.22 Кращого будинку на поміщення верховної державної влади й не треба. Коли б тільки його нутро відповідало зовнішній величі.

Ходжу по секретаріатах. Урядовці дуже, аж до пересади ввічливі. Навіть самі пани секретарі. Маю враження, що я зайшов до якогось більшого задаткового товариства

і говорю з директорами або в канцелярії партійної організації. Заходжу до мого безпосереднього секретаря внутрішніх справ д-ра Макуха. Застаю його, як він якійсь селянській парі щось пояснює і дає поради.

Я сів і прислухаюся. Справа маловажна, яку може повітовий комісар полагодити на коліні. Чекаю на мою чергу і не знаю, чи сміятися з того, як пан секретар намагається людям пояснити. Нагадується мені, як на однім посольськім вічі прийшла баба пожалувати перед паном послом та прохати помочі на те, що сусідка викидає Ті череп'я на город. Нарешті вдоволені інтересанти вийшли. Я таки не втерпів зробити пану секретареві увагу, що шкода часу гаяти на такі дурниці, які повинен полагодити повітовий комісар. Відповідь була така: «треба бути популярним»…

Я зараз приступив до мого діла і при тій нагоді зложив урядову присягу, бо я досі не був затверджений у мойому виборі.

Звідсіля йду до д-ра Голубовича. Він стогне аж під трьома портфелями: фінанси, торгівля, промисл, ну, і прем'єрство. Є від чого зіпріти. Мені йшло діло про фінанси і мене відіслано до фінансового референта, бувшого податкового

інспектора п. Мрица. Я з'ясував йому наше положення, що наше військо не має ніякого постачання із запілля, що повітові стає неможливо живити наш фронт, що повіт нищиться економічно, і нам загрожують голодові розрухи. Він мене слухав, та видно, що найбільше зацікавили його голодові розрухи, бо зараз сказав:

– Того найменше боятися. Як я був повітовим комісаром, то мав також голодові розрухи, та я їх присмирив військом. Кажу вам, що найгірше є боятися товпи…

– Вибачте, добродію, але у голодних людей я стріляти не буду.

По тій мудрій раді, я бачив, що нема з ким говорити, і зараз вийшов. За виїмкою секретаріату здоров'я (др. Куровець) і залізниць (інженер Мирон) всі інші зробили на мені від'ємне враження. Ті два трактували ділово свої ресорти і лиш з тими можна було чогось договоритися, бо розуміли свою річ, як фахівці.

А секретар війни? Не перечу, що то славний і щирий вояка, цілою душею відданий

Україні, але такому становищу, на мою думку, не відповідав.

Я думав, що стріну де д-ра Костя Ле-вицького, то з ним дещо обговорю, та, на жаль, його вже там не було в секретаріаті.

В Станіславові аж кипіло, мов у мурашнику, від гостей з Великої України. Стрінув я тут і проф. Грушевського. Говорили, що був і Винниченко, і деякі люди нарікали на правительство, що не

інтересувалося такою великою і важною особою і дало йому ночувати на двірці у возі.

Я вернувся до Самбора в не дуже рожевім настрою, а все я мав надію, що воно згодом наладнається, коли б тільки… інші люди взяли керму в свої руки…

IV

Якось наприкінці листопада 1918, йдучи до уряду, стрінув я одного

інтендантського старшину, котрий звістив мені, що того дня до нас на підмогу приходить частина наддніпрянців – 600 крісів під орудою полковника Кравчука.

Мені зараз не хотілося вірити, та він мене запевняв, що це правда, що прийшло авізо із Стрия, щоб для того війська приладити квартири і подбати про їхнє прохарчування, і він саме за тим йде.

Вістка та була для нас всіх дуже потішаюча, бо нам ставало вже трохи гаряче…

Розуміється, що нашому громадянству випадало любих гостей відповідно привітати.

Я розвідав ближче, що поїзд приїде приблизно біля полудня. Я зараз дав знати до жіночого гуртка. Крім того я запорядив, щоби в тім часі громадянство явилося на двірці. Наші пані не дали собі двічі говорити. Врадили приладити обід для старшин на «Бесіді», знайшовся гарно вишиваний рушник і в такому разі хліб-сіль.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: