Чорні рядки – Андрій Чайковський

Мені припало на долю повітати їх промовою. Ми пішли в полуднє на двірець, де зібралося доволі цікавого народу. Довідалися про це поляки і жиди. Одні і другі налякалися, бо говорено, що прийдуть козаки, а тих пам'ятали люди ще з часу російської інвазії. Зачинає падати густий сніг. Вже минуло полуднє, а поїзду ще немає. Нарешті приходить авізо, що потяг вже в Дрогобичі. Ждемо по всіх бюро двірця, де хто міг сховатися перед снігом…

Вже геть з полудня почувся свисток машини, котрої через сніговий туман не було видно, і нарешті заїхав доволі довгий поїзд. Всі дожидаючі вийшли на перон.

Потяг став. Зразу бачимо лиш дві худі корови, приміщені на відкритій «льорі», опісля виходять з возів старшини і стають купою. Козаки повідчиняли товарові вози і визирають на світ божий. Я витаю гостей палкою промовою, а що наш гетьман

Петро Конашевич Сагайдачний походив із Самбірщини і то, як каже традиція, із поблизьких Кульчиць, то я й про нього згадав в такому смислі, що тепер нашій

Самбірщині віддячуються наддніпрянці за заслуги, положені Сагайдачним на службі запорізькому козацтву. Та либонь моя промова не зробила бажаного враження на

Кравчука, бо не відповів мені нічого. Прийняв піднесені йому хліб-сіль і вклонився. За нього відповів один зі старшин дуже палкою промовою і на тім прийняття скінчилося. Я запросив усіх старшин на вечерю, бо пора до обіду давно вже проминула. Для козацтва призначено на квартиру учительський семінар, де було напалено, настелено свіжої соломи і приладжено вечерю. Зібраний народ прямцював до міста, коли вже горіло по вулицях світло.

Я цікавий був побачити, яке то військо до нас прийшло, і для того полишився трохи позаду. І зараз в першу хвилину я розчарувався. Йшли більшими і меншими гуртками, а то і одинцем, без старшин, от так, як прочани з Кальварії. Навіть тим не були до вояків подібні, що мали на собі московські шинелі, шапки зимові і держали кріси, позакладавши руки за рукави. За їхнім обозом я вже й не дивився.

Я собі подумав: яке б то зробило враження, якби вони ма-шерували по-військовому, рівним кроком, під командою старшини, та ще й з піснею!.. А то йшли, мов закрадалися, до міста, щоб їх ніхто не бачив. Я пішов прямо на «Бесіду», де був вже від полудня приладжений харч, ну а тепер – вечеря для старшин.

Саля «Бесіди» наповнялася. Стали знакомитись. Полковник Кравчук не був, здається, балакун, бо не говорив нічого. То був чоловік молодий, не більше тридцятки. На наше повітання відповів сотник Жук мовою російською, оправдуючись тим, що він кінчив російську школу, а щойно тепер вчиться українською. Між старшинами був один дуже замітний старшина – типовий запорожець –

Чорненко-Чорний. Говорив чистою українською мовою і пригадав нам, що не годиться поминути так мовчки, при нинішній нашій стрічі, таких борців слова, як Шевченко,

Франко і другі, і закінчив відповідно до того свою промову, яка усім дуже сподобалася, чим Черненко з'єднав собі відразу симпатію усіх. Пересиділи ми так пізно в ніч. Як ми верталися додому, йшов з нами і Черненко. Та при однім домі він каже:

– Вибачте, що не йду далі з вами, та мені слід подивитись до мого коня, чи все біля нього в порядку. Кажу вам: славний козацький кінь, усе розуміє, тільки б говорити.

Чи не типовий запорожець-товариш? У нього кінь – наче рідний брат.

Ця підмога зробила добре враження на всіх. Ми набрали певності, що ми не такі відрубані від усього світу і можемо числити на поміч наших братів з-над

Дніпра-Славутиці. Тої ночі ми спали цілком безпечно.

V

Незадовго по тім прийшов приказ для наших гостей. Поділити їх на три групи:

1) йде на Перемишль і бере його наступом, розуміється, в 200 крісів, 2) група, знову 200 крісів, йде на Гусаків, і там окопується, 3) група йде на Крукеничі і там окопується. Від Перемишля посунувся противник либонь по наш бік Добромиля. В

Гусакові зорганізований був (я вже забув, ким) жіночий курінь. Покопали стрілецькі рови і з крісами в руках відбивали наступи.

Такий приказ, який мав вийти від полковника Гриця Коссака, був нашим старшинам не в смак, а головно через те роздроблювання і так невеличких сил, замість ударити ними в одне місце. Мені пояснювали, що це улюблена тактична метода полковника Гриця Коссака. Але приказ був виконаний. Перша група посунулася геть далеко і взяла аж Бакончиці, передмістя Перемишля. Такі були опісля звіти. Та коли оглянулися, то вже далі не було з чим йти, бо осталося не більше п'яти лаштунків на один кріс. Достоту так, як в пісні співається:

Пішли женці жито жати

Та й забули серпи взяти…

Коли б так їх не розділено, й усею силою 600 крісів пішли та з відповідною кількістю амуніції, то могли б взяти і Перемишль, а хоч були б таки довго не встояли, то могли багато добра звідтам забрати, чого нам дуже було треба.

Говорили опісля, що в Перемишлі настала велика паніка, бо всі від тої несподіванки потратили голови, ніхто там такого війська не сподівався.

У той саме час сталося у нас таке, що при однім маневрі нашою панциркою вбито нам топника Білинського. Ми хотіли устроїти йому гарний похорон. Станційна команда обіцяла прислати одну почетну чету, так як для військових. Наддніпрянці довідалися про те, та й собі прислали сотню. Та краще, щоб їх не було. Знову виявили себе не так, як військо. Йшли чередою, у валянках (папучах), без ладу і строю і робили дуже погане враження.

Частина з-під Перемишля вернула до Самбора. Що з нею було робити? Вони жадали, щоб їм дати білизну, котрої й у нас був брак такий, що мусили аж по домах збирати. До позиційної війни вони не надавалися. До того треба вояка здисциплінованого і терпеливого, особливо при таких страшних недомогах, на які наше військо терпіло. І треба вояка чимось зайняти, якоюсь роботою, а то дурійка його вчепиться. А що нам було робити з тими степовиками, чим їх зайняти і до чого їх вжити? Вони згодом стали бешкетувати. До Самбора поприходили і з

Гусакова, і з Крукенич, котрим таке безділлл навкучилось. Не знаю, як до того прийшло, що наше командування позбулося нарешті тих докучливих гостей, і вони собі пішли. Ми опісля довідалися, що їх по дорозі роззброєно, бо стали нещастям мешканців. Лиш деякі старшини остали у нас, між ними Чорненко-Чорний як командант в Гусакові. Кравчук пішов враз з ними. До Крукенич прислали справдішнього полковника російського війська Шепеля і він завів лад по Кравчуку, котрий, як мені говорили, бенкетував та гуляв по-козацьки на свойому відтинку.

От таке-то було нам з тими помічниками. А могло бути зовсім інакше і можна було не одно при їх бравурі осягти, коли б ними краще та розумніше запоряджено.

Коли наші зв'язки з центральним урядом трохи наладналися, прислали нам на окружного команданта сотника Мельника. Він визначився в боях під Львовом і прийшов до нас ще з не зовсім загоєною раною. В самбірськім гарнізоні дисципліна не була світла. Мельник завів трохи лад і він тривав, поки знову не попсувся.

Наша розвідча служба (УВВ) була нижче усякої критики. Завідував нею молоденький четар X., недосвідчений і легкодушний. Держав у себе розвідників різної масті, а між ними дві місцеві польки, котрі від часу до часу посилав до Львова на шпиги.

Я звертав йому увагу, що це очевидний абсурд, що це неможливе, щоб полька своїх зраджувала. Вона поїде до Львова і там скаже, що у нас чувати. Та мої представлення на ніщо не здалися. X. сказав мені, що посилає за ними кожного разу контррозвідку, котра їх контролює. Я не міг збагнути. Коли контррозвідка може дістатися до Львова, то хай сама розвідає. То було щось так мудрого, що моїм розумом не міг розібрати, як контррозвідка зайде там, де має дістатися такий шпиг, що має виявляти із себе поляка і зраджувати польську справу. На доказ мого твердження, що розвідка була під усякою критикою, наведу опісля кілька прикладів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: