Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для прийняття молодих. Остап заспокоївсь і приготувався до свого від'їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий з весною прийшов трохи до себе.
Над'їхали сподівані гості на трьох конях. На однім сиділа гарна чорнобрива молодиця Ганна.
Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона відразу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захистно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося. Їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…
____________________
Розділ 8
Третього дня після того держав Максим перед печерею пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. Його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.
— Нічого вічного на світі, — заговорив старий, пускаючи Остапа. — Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.
Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.
— Прощай, побратиме! прощай!
Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця, й вони пішли в печеру.
На дорогу вирядив старий обох мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.
В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.
Вийшовши на світ божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. їхали мовчки. Остап такий був занятий недавною минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замків. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села…
Це вирвало увагу Остапа з задуми.
— А де ж люди поділися, що тут жили? — питає.
— Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.
— І довго, таке тривати буде?
— Поки всіх панів не виженемо…
Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра.
Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря.
— Се Дніпро-Славута, — пояснював Карпо, — перехрестись сину…
Добились нарешті на Січ. Про неї чував Остап багато від діда й тепер переконався, що воно справді так є, як дід говорив. Знайшов тут і ровесників, з якими скоро заприязнився. Тепер Карпо звернув усю свою увагу на те, щоб Остапа навчити воєнного ремесла. Він вивчив його добре їздити на коні, орудувати шаблею, стріляти, плавати. На сю науку пішло три роки. Остап виріс, мов дуб, був відважний на всяку небезпеку. Його дуже всі полюбили.
За той час виходили ватаги козаків на Україну ляхів карати. Скликали до себе народ, збирали ватаги збройного люду, деколи вертали з великою добичею, деколи знову не вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обірали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.
Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п'ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисл і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жоден козацький загін не здужав узяти красноставецького замка.
— А я його таки візьму! — сказав твердо Карпо… Лагодься, сину, на велике діло.
Остап ходив не раз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця.. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись на пишньому панському замку серед роскошів. Не раз питав про се Карпа, та ніколи не почув іншої відповілі, як хіба: "Колись про се дізнаєшся, тепер памятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?"
А йому на стільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний[4] або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, яких треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з-під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького, й, не раз пригадував Карпові, що й цього діявола пора б уже на чергу оставити…
— Прийде й на нього свій час, — говорив Карпо.
Тому то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецький замок.
— Се в мене послідній поход, — говорив Карпо Остапові. — Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття.
Та коли сповню мою присягу, то не жаль мені буде вмирати, ляжу спочивати на землі, де й родився.
— Хіба ж ти, тату, звідти будеш?
— Авжеж. Тому-то в мене з сим собакою не покінчене діло.
— А що він тобі зробив?
— Мого батька й маму звелів киями на смерть забити, а мене втопити, та добрий чоловік сховав мене впору від панського гніву.
— Ну, коли так, то й мені з ним діло… От гаразд складається!
Не близько було з Січі до Красноставців, — та ще ватага Карпова накладала дороги, обминаючи села, міста та панські замки, щоб прийти незамітно до Красноставців, поки доберуться до ліса, який Карпо знав дуже добре. В сім лісі вони сховались, мов на дні моря. Карпо вишукав якусь неприступну балку й тут ждали слушного часу.
____________________
Розділ 9
У той час готовились на красноставецькім замку до великого свята.
Пану Овруцькому надокучило самітне життя серед сеї пустині, а при його багацтві не тяжко було знайти дружину, хоч би з якого роду.
Пан Овруцький оженився з дочкою магната Потоцького в Бучачі й саме тепер мав вернутися до свого замку з гарною двадцятилітньою жінкою.
Щоб сей поворот випав славно й урочисто, пан Овруцький заповів величавий бенкет і запросив панів-сусідів.
Він не пожалів нічого, щоб бенкет випав на славу його роду. Хотів показати, що він не менший магнат, як і його тесть пан Потоцький.
Виїзджаючи на весілля, приказав службі, щоб усе було приготовлено гаразд, як личить магнатові, щоб не осоромитись перед панами. Гостей запросив багато.
З усіх усюдів з'їздилися пани зі своїми почотами. Пора здавалася спокійна, про козаків у тих сторонах не було чути.
Цілими днями приїздили до замку панські карети й коляски різного рода й форми, а за ними цілі валки возів, коней, служби й псів та збройного почоту двірських козаків. Кожний показував себе важним тим, що виступав з великою дружиною й табором. У тих часах треба було ночувати в степу або в лісі, бо дорога тяглася не раз і тиждень. Треба було все возити з собою. То ж вантажили на великі вози дорогі шатра для панства, шатра полотняні для служби, кухню, посуду, харчі, вина, горілки, мягку постіль. Пани звикли до вигоди й роскошів, тому ніщо не могло їм бракувати в дорозі. Красноставчане, дивлячись на ті табори, тільки хрестилися та ховалися куди хто міг. Вони знали, шо пан має вернутись із молодою жінкою, що на замку буде якийсь бенкет, і знали, що при такім бенкеті не обійдеться без напасти. Вони знали, що пани, попившись, вигадають якусь забаву, при якій не обійдеться бев людських сліз. А що вигадувати буде ще й панська служба?
Ось недавно загадали пани собі на втіху топити в ставі відьом. Ловили по селу молодиць і старих баб, та кидали в воду: котра не втопилася, то видно, що відьма, бо їй чортяка помагав. Таку вбивали.
Наляканий народ дріжав. Жінки плакали, діти ховалися по бур'янах, мужики тільки кулаки стискали, та ні на що не могли зважитися, не чуючи в собі сили.
А панів напливало в Красноставці щораз більше й більше. Усіх годі було помістити в замку. Вози позаїздили на економію. Служба або тут помістилася, або йшла до хлопських хат на постій. Панство значне розмістилося в замкових покоях. Від того було на замку так тісно, що нікуди голки покласти, Служба ганяла один за другим, як в мурашнику. Зносили з возів скрині з убраннєм святочним тощо, ходили сходами вгору, униз, штовхаючи один одного.