— Благослови, Боже, в щасливу дорогу, — відгукнувся Прокіп.
І ми поїхали лісом. Така їзда вколисала мене, й я заснув. Прокинувся я вдосвіта, коли ми стали серед ватаги козаків.
— А ти що, Охріме, хлопця придбав? Чиє воно? — питає отаман.
— Козацька дитина, каже Охрім…. таке мале, а вже від мученицької смерті втікати мусить.
Я того всього не розумів. "Від якої смерті я втікав? Хіба ж дід Прокіп мене вбити хотів? Він був для мене все такий ласкавий, меду мені приносив… Щось старий Охрім не так говорить", — думав я..
Побули ми там один день, відпочили. Я звик до козаків, вони до мене. Граються зо мною, голублять, на коня садовлять, дають пістоль у руки, шаблю та сміються, що не можу вдержати.
А мені від часу до часу нагадається мама, то й заплачу.
— Не плач, козаче, кажуть мені, не личить козакові плакати. Ми тебе завеземо до мами, що пригорне, приголубить, мов рідня, та ще й до сну заколише, пісеньку заспіває… Не журись.
Ми рушили в дорогу. їхали цілими днями-ночами, вже не тямлю, як довго. Та мені в дорозі дуже подобалось. В степу, так було гарно, сонячно, тепло. А вони, мої рідні, берегли мене, мов ока в голові. Та що тобі про се говорити!…. Хіба ти не знаєш, як наш брат дітей любить?
Завезли мене спершу до якогось зимівника, де жив старий Охрім Чепурний. Коли старий ішов у похід, то віддавав мене на Січ, між ровесників. Але звичайно він ніколи зо мною не розлучався. Було, верне звідкіля, то навезе мені цілу копицю всячини: іграшок, коників, буханців, калачів, медівників, що хоч греблю гати. А мені раз-у-раз говорить:
— Слухай, Карпе, пам'ятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе мав вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Памятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, — либонь він уже не живий. — „Візьми, каже, сироту Кожушвнка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати". — І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страсі божім, по козацькому закону".
Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був — царство йому небесне та земля пером!
Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.
— А знаєш ти дорогу в Красноставці?
— Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все розпитаймо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною….
В сій хвилі виїхали на край ліса. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.
Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в'їхали в сільську вулицю.
Собаки загавкали ще дужче.
— Господь знає, як за того Верету розпитати? — говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві.
Воно б так накрайте було, як би ми сюди в'їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.
Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати.
Хтось попід тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:
— Ти чоловік, чи хто?
— Та вже ж не скотина! — озивається той незнайомий, — не бачиш?
— Коли б бачив, то й не питав би — скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?
— А що тобі до нього треба?
— Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи….
— Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо. З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків.
Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.
— Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. — Козаки позлізали з коней, підпустили попруги від сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.
— Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.
Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.
— А се хто? — питав якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.
— То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.
Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце. До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.
— Невже ж запорожці? — давно не бачив.
— Здоров був, батьку, чолом тобі б'ємо….
— Здорові будьте, панове товариство — просимо гостей сідати…. А ну, Ганю, вставай, та гостей приймай, — гукав старий за піч, де спала невістка….
— А хіба ж я сплю? — озивається від печі Ганя. — Хіба ж не я двері відчинила?
— Ну, гаразд, гостей нагодувати слід….
— Не пізнаєш мене, батьку? — питає м'яким голосом Карпо.
Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.
— Мої старечі очі вже не добачають. — Мабуть, уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю…. Хто ти будеш?
— Твій хрещеник Карпо….
— Кожухів син? — скрикнув старий. — Моя дитино люба! — Дай тебе обійму. — Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб…. Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора…. Ти звідкіля?
— З Запорожжя, прямісінько з Січи…. Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.
— Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан…. Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають….
— Втечемо, як буде треба….
— Та про те опісля — ви голодні, та й відпочити треба.
— Ну, Ганю, чому ти, наче б нічого?
Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу….
— Не великі у нас достатки, — говорив Верета, лізучи на свою лежанку, — та чім хата багата… На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву. Усю нашу працю пан забирає.
____________________
Розділ 2
Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.
— Чи вас не спостеріг хто, як сюди в'їздили? — питав старий.
— Хіба що сей чоловік, — каже Карпо, вказуючи на Веретенка.
— Се мій син Максим.
— Ти пам'ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?
— Чому не пам'ятаю?
— Здоров, Максиме, каже Карпо, простягаючи йому руку, — мого побратима, ось сього — теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, питає Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика…
— Не смійся, Карпе, — так пан звелів. Усі красноставчане вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує. Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відріжнити свого підданця від гайдамаки…
— Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…
— До сього не дуже далеко… Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба…
— А хіба ж що?
— Хіба ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї…
— А у вас коней нема?
— Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пай і коней заборонив мужикам держати…