Щодня вигадував нові муки. Щодня виводив їх на подвіря. Їм відрубали руки й ноги, пекли горячим залізом.
Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.
За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.
По похороні зажив пан вп'ять давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.
Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон, і панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.
Він єднався з сусідніми панами й робив виправи на гайдамаків. В такому поході перебував не раз кілька тижнів. В якому селі було зловлять запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.
Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький з добичею. Привозив кожного разу по кільканадцять пов'язаних "харцизів", щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками пливла по замковому подвір'ю.
На цілу околицю ближчу й дальшу наліг переполох.
Люди боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й убьють киями.
Пішла проклята слава про пана Овруцького, прозвали його скаженим псом. Люде сторонні обїздили милями, щоб обминути його слободи.
Та кривава робота виходила йому на здоров'я. Він помолодшав, став рум'яний з лиця. Був веселий і любив забави.
З того часу, як в нього вкрали сина, він ніколи про нього нікому не згадував. Але видко було, що не забув про нього, бо в вільні хвилини заходив до саду замкового на те нещасливе місце, сидів тут довгенько, брав голову між долоні й думав тяжку думу.
____________________
Розділ 5
Карпо Кожушенко, скочивши з високого муру в глибокий став, зразу пішов під воду. Та зараз виплив наверх. Ножа держав у зубах, хлопця зомлілого держав лівою рукою на плечах, а правою рукою плив широкими плесами до другого берега. Коли знесилувався, клався горілиць і плив далі, поки не добрався до комишу, що ріс при другім березі від ліса, й став на ноги. Він змучився й важко дихав. Вийшовши на беріг, застав тут уже Максима, що держав коней напоготові.
Карпо поклав зомлілого хлопця на землю й став скоренько вдягатися. Взув чоботи й одяг жупан, не зважаючи на те, що сорочка була мокра. Прип'яв зброю й скочив на коня. За той час Максим загорнув хлопця в кожух і подав його Карпові.
— Він либонь неживий…
— Живісінький. Діхає, як треба, й серце б'ється, лише води хлиснув і зомлів. Як би було можна де-небудь його висушити, бо то панська дитина, до такого не звикла.
— За нами певно буде погоня.
— Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не возьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й уп'ять їх закривав.
Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбухнула з нього вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам'ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочили. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, — хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.
— Де ми тепер будемо? — питав Карпо, коли зупинились.
— Та ось їдемо все до схід сонца. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами. Там сидить старий Запорожець-характерник — звуть його Охрімом Неситим і бояться його всі страх. Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.
— Ліпше знатися з чортякою, ніж в паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли б мерщій до його зимовника добратися.
— Ми, либонь, заїдемо туди до вечера.
— Чи ти коли в тих сторонах бував?
— Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.
— Ти заходив до нього?
Тоді, як ти пішов замок розглядати, я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.
— Може се той самий, що мене переховав?
— Куди! того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до нього: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш?
І він угамувався та й говорив зо мною по-людськи.
— Тікай, — каже, — добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають.
— Я втічу, — кажу, — тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину.
— Тут, — каже, — ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цілий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно.
— Чому? — питаю.
— Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, — каже, — небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так з краю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі.
— А чи ти його бачив? — питаю.
— Бачив раз, — каже, — бодай не довелось у друге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли — страшний.
— А ваш пан знає про нього?
— Ні. Люди об тім мовчать. Пан звелів би його привести, а хто ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не ражу тобі в ним сходитися, на очі йому лізти.
— Ну спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутися ніяково. Либонь, не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи іншу ліпшу дорогу.
Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці ліса, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуются шпиги, дуже ласі на прохожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.
— На що ж ти йому таке говорив?
— А так. Коли б дізналися, що я був у його, взяли б сердегу на допит, куди й що — а він міг би проговоритися, що я поїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде… А коли б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.
— Воно справді хитро ти обдумав.
— Полісовщик лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина…
Козаки буди голодні, тому паляницю з'їли в мить.
За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.
Уже вечеріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кущів. Не було ніякої доріжки, лишень незамітна стежка. їхали один за другим. В'їздили в глибоке провалля. По боках, щораз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.
— Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання…
— Може б ліпше гукнути козацьким звичаєм?
— Або заспівати… вже так давно не співали…
І вони обоє заспівали:
Гей, хто в лісі озовися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку,
Не журися.
Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.
Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.
— В повітрі дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…
— Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп'ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.