— Чого ж Богун не доконав сього сам? Його ж були б козаки послухали?
— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз'єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа… Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть… Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі… Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам'ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам'ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: „бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…"
— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
— Від тебе не одно б почув, не одного навчився…
— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
____________________
Розділ 6
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
— Які пани? Де! Що? — питають заспані.
— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам'яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.
Козаки залюбки вмилися холодною водою.
— Гарна в тебе вода, діду…
— Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає…
— А се ж що за будівля така?
— Млиночок поставив.
— І млиночок? — здивувався Карпо…
— Хіба ж на базар за борошном піду?
— А зерна звідкіля береш?
— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить…
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді
ціле стадо курей.
— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.
— Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене мясо.
— Мені б на паненя подивитися.
— Я дививсь, він ще спить.
— Чи не багато того спання?
— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бренять бжоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса…
Козаки не можуть отямитися з дива…
— Ти тут сам діду?
— Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси. —
— І ти, діду, не боїшся сам?
— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив…
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.
— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину…
— Я хочу до замку.
— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.
Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
— Що се таке? — питає хлопець цікаво.
— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі
Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.
Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.
— Тобі, певно, їсти хочеться?
— Хочеться.
— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.
Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
— Гарне се? — питав дід.
— Дуже гарне, я такого ще не бачив…
— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
— Яке борошно?
— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда…
— Як тебе, діду, звати? — питає.
— Зови мене, синку, дідом Охрімом…
— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло… Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішпи до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед…
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.
Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".
Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.
Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.
— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.
— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуциня.
— Воно краще цуциняти, бо не кусає… А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.
— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.
— А ти любиш діда Охріма?
— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.
— А мене любиш?
— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати…